«В Facebook є дві гілки професійного розвитку: інженери і менеджери» — інтерв’ю з «ветераном» Facebook Остапом Коркуною

8911
2

Остап Коркуна став одним із перших українців в Facebook і працює в компанії вже більше шести років. В Україні він буває доволі часто – три-чотири рази на рік. Остап активно ділиться знаннями на українських ІТ-конференціях, свого часу допомагав українцям під час Революції Гідності, а зараз входить в раду директорів неприбуткової організації Nova Ukraine, яка допомагає переселенцям, сиротам та ветеранам. Про те, наскільки важливе спілкування в великих компаніях, як розвиваються працівники Facebook та як в компанії з’являлися перші українці Остап розповів AIN.UA.

Розкажи, як ти зацікавився IT, як і де здобув найцінніші свої знання, які згодом зацікавили Facebook?

Програмувати я почав у школі, десь в дев’ятому класі. Тоді мої батьки купили комп’ютер і мені доволі швидко набридло бавитися на ньому в ігри, тож я попросив батьків купити мені книгу по Turbo Pascal і почав перенабирати звідти програми. І вони працювали, тобто я щось створював своїми руками. В урбаністичної дитини з багатоповерхівки спального району Львова є мало місць, де можна щось зробити своїми руками, а тут можна було сидіти і робити щось вдома. Так я зацікавився програмуванням.

Пам’ятаю, в школі під час уроків з інформатики нам заборонялося грати в ігри, але я сам написав гру і переконав вчительку, що це моя програма, а не просто гра. Мене можна назвати самоучкою, бо ще навчаючись в школі я зазвичай сам дізнавався про все, що мене цікавило. Паралельно ходив навчатися в львівську Малу Академію Наук і часто там чув щось вже по другому колу, після того, як вивчав самостійно. Тоді я зрозумів, що хочу працювати над чимось віртуальним, але спроможним реально допомогти людям, тож вступив до Львівського університету ім. Франка на прикладну математику.

Головною моєю пристрастю, окрім навчання, стали олімпіади з програмування. Я серйозно захопився цим на другому курсі. В нас була команда, яка брала активну участь у змаганнях. Якщо пояснювати в двох словах, то олімпіади з програмування – це розв’язування складних алгоритмічних задач на швидкість. Команді дають 10 задач і один комп’ютер на трьох.

Одним із найцікавіших досягнень нашої команди була участь у фіналі світу з командного програмування, що проходив в Канаді. Це було в 2008 році, тоді я вчився на п’ятому курсі. Наша команда виграла перші для України золоті медалі у командному програмуванні. Із чотирьох комплектів медалей, які видавали у фіналі, нам дістався один. З тих пір ще ніхто з українців не побив цей рекорд, але я щиро надіюся, що поб’ють.

Коли закінчив університет, пішов працювати в невелику львівську компанію, яка розробляла продукт для бізнес-аналітики. Це був для мене цікавий досвід, по суті, досвід стартапу, коли кожен менеджить свій час, відповідальний за свою роботу і всі інженери торкаються всіх частин розробки продукту. Ну і плюс швидка ітерація: наші замовники дивилися на «солюшн», казали, що було би класно якби була така «фіча» і через декілька днів ми вже давали їм цю «фічу». Вони були вражені такою оперативністю, оскільки зазвичай ітерація при роботі над таким продуктом, триває десь півроку.

Мені було важко відійти від тих змагань, якими довго займався в студентські роки, тож я брав участь в індивідуальних змаганнях не для студентів. В 2009 році я потрапив до фіналу одного з таких змагань в Лас-Вегасі. Тоді я вперше побачив США, хоча до того ми трохи подорожували на різні змагання по Європі. Цей фінал спонсорував Facebook і у мене була можливість поспілкуватися з інженерами компанії. Звичайно там були і рекрутери, але найцікавішим для мене було спілкування з інженерами, я хотів зрозуміти, над чим вони працюють. В Україні в мене такої можливості не було і я дуже приблизно уявляв, над чим працюють в таких великих глобальних компаніях. Справа в тому, що у кожного хорошого програміста вмикається якийсь внутрішній «challenge» який нас мотивує. Зможу я таке зробити, чи не зможу? І дуже хочеться, особливо коли це щось складне. У мене склалося враження, що я би теж хотів розв’язувати такі задачі, як вони. При цьому, цілі переїхати в США чи будь-куди абсолютно не було.

Ніколи не мав цілі покинути Україну, але єдиною можливістю попрацювати над тим, над чим працюють інженери Facebook, порозв’язувати ці складні задачі, було поїхати працювати в Каліфорнію. Одразу в Лас-Вегасі, на цьому фіналі змагання, мені запропонували пройти інтерв’ю, поміняти квиток в Україну на квиток в США в головний офіс Facebook і пройти ще одне інтерв’ю там.

Це все було настільки швидко, що одразу їхати я відмовився. Але успішно пройшов одне інтерв’ю там, повернувся додому і пройшов ще два по телефону. Якщо чесно, було зовсім нескладно. Враховуючи досвід олімпіад і досвід розв’язання задач на швидкість, інтерв’ю з Facebook були доволі прості, як на мене. Потім мене привезли в головний офіс ще на чотири інтерв’ю. Потім я знову повернувся в Україну і мені дали offer. Це було в 2009 році, мені тоді виповнилося 22. Оскільки у всьому світі була криза, а Facebook наймав людей на роботу, то мені вдалося відразу, без проблем, отримати візу і в кінці 2009 року поїхати працювати.

Ти переїхав зі Львова до Пало Альто. Наскільки складно було адаптуватися і влитися у колектив?

Facebook спрощує для працівників буденні турботи по добиранню в офіс, харчуванню і тому подібному, надає медичне страхування і менеджить будь-які соціальні моменти. Компанія намагається це все спростити, особливо для людей, які приїжджають з-за кордону. Коли я приїхав в Пало Альто, то був одним із перших українців, які напряму з України переїхали працювати в Facebook. До цього в ФБ було, як мінімум, троє українців, але всі вони приїхали в США раніше, вчилися або працювали тут до Facebook. Я пам’ятаю, як ми з колегою, з яким ми почали працювати практично одночасно, шукали житло і основною вимогою до нього стала можливість швидко дістатися офісу пішки. Так склалося, що офіс вже двічі переїхав з того моменту, а я і далі живу у Пало Альто, за 10 хвилин ходьби від першого офісу Facebook.

На рахунок акліматизації, то довгий час на першому місці була робота і важливо було акліматизуватися саме в робоче середовище. Звичайно, Facebook працює інакше від багатьох компаній, зокрема українських. Тут openspace, можливість постійної комунікації в будь-яких форматах. Будь-яка зміна роботи – це завжди стресова ситуація. Я пам’ятаю, як мені дали робочий комп’ютер – MacBook Pro, а раніше я тримав його в руках один раз – коли проходив інтерв’ю. В свій перший день, коли був orientation, я розбирався як за цим комп’ютером працювати.

Більшість мого кола спілкування, як була тоді, так і досі залишається українцями. Люди, які приїхали з України в першому, дехто в другому, поколінні. Згодом після мене сюди переїхали інші хлопці-олімпіадники, з якими я був знайомий раніше. Чотири роки я прожив в Каліфорнії і моє коло спілкування було обмежене в основному професійними інтересами. А от коли почався Майдан, то воно дуже сильно розширилося на всіх людей в діаспорі, яким не байдужа Україна і що там відбувається.

Якого рівня знань англійської мови достатньо для успішної роботи в американській компанії?

Це дуже класне питання і воно цікавить дуже багатьох людей, які би хотіли спробувати попрацювати в США. Коли я проводжу співбесіди на роботу, то найважливіше для мене, щоб кандидат міг пояснити технічний аспект. Тобто основне, щоб він під час 45-хвилинної співбесіди зміг пояснити мені, як розв’язати задачу. Мені не настільки цікаво, чи зможемо ми з кандидатом поговорити на якісь нетехнічні теми. Чесно кажучи, досі є теми, в яких і мій словниковий запас малий. Це медицина, чи інші речі з якими я не працюю і, відповідно, не користуюся цими словами.

Для роботи в технічній компанії, особливо Facebook, де дуже високо стоїть технічне спілкування, важливо вміти пояснити свої думки англійською. Зазвичай у людей, які деякий час провели з технічною літературою і щось підучують в інтернеті, немає проблем з технічною термінологією. Навіть люди, які не вчили англійську, використовують такі терміни, як «фічі», «баги», «таски» і так далі. Це все вже є у всіх лексиконах. Тому для роботи в компанії як ФБ достатньо вміти технічно пояснити свою думку англійською. Дуже сильно допомагає практика спілкування в середовищі. Ну і все приходить з часом – це нормально, якщо людина перших кілька років говорить не як «нейтів спікер». Кажуть, що я навіть спілкуюся без сильного акценту. Мені здається, це досить поширено для українців. У нас немає такого затверділого акценту. Наша мова доволі мелодійна, тому українцям спілкуватися нормальною англійською досить просто.

Чи вчився ти десь вже коли переїхав в США і чи вважаєш таку додаткову освіту необхідною?

Формального навчання після переїзду з України я ніде не проходив, не отримував ніяких дипломів чи сертифікатів. Але вважаю, що кожна людина, яка хоче бути успішною в сучасному світі, мусить вчитися. Досить ефективним навчанням можна назвати і спілкування чи самостійний пошук інформації, яка зацікавила. Я не можу прокоментувати чи порекомендувати якісь закордонні університети, бо в мене немає такого досвіду. Але навчання – це добре. А найважливіше в навчанні – бажання вчитися. Якщо в людині сидить щось таке, що підштовхує її розбиратися в новому і невідомому, то це якраз те, що людині дозволяє розвиватися. Небажання заглиблюватися в невідоме залишає людину тупцювати на місці. І будь-який професіонал швидко втрачає свою затребуваність і працездатність, якщо не продовжує вчитися.

Як воно — працювати на велику міжнародну компанію? Розкажи, чим саме ти займаєшся в Facebook і наскільки змінилася твоя кар’єра за шість років роботи?

Питання про те, як працюється в Facebook – найпоширеніше питання, яке мені задають на співбесідах. Люди хочуть поставити себе на моє місце і зрозуміти, чи їм буде цікаво у майбутньому. Тому це не сюрприз, я готовий на нього відповісти. Але навіть якби не готувався, то моя відповідь незмінна з першого дня роботи тут. Для мене завжди цікавий «челендж» – задача, яку я не вмію розв’язувати, але намагаюся. І цих задач мені в Facebook вистачає з головою. Якщо раніше «челедж» для мене був в тому, щоб бути ефективним в якійсь команді на рівні з іншими інженерами компанії, то потім «челеджами» ставали якісь конкретні продукти, які згодом ставали більшими, складнішими і більш інноваційними. Найважливіше для мене, що у Facebook невичерпна криниця нерозв’язаних задач. У нас не буває такого, що у нас достатньо людей, всі задачі ми розв’язали, нам більше не потрібно напрягатися, а лише підтримувати систему в тому стані, в якому вона є зараз. В нас є набагато більше нерозв’язаних проблем, ніж розв’язаних. Є така поширена фраза, що ми на 1% закінчили свою роботу. Ми завжди це повторюємо: «We are 1% done». І насправді це так. Тобто, чи працівник хоче ФОКУСуватися в своїй ніші, чи змінити фокус, для кожного з варіантів завжди є челендж.

Над чим працюю конкретно я? Моя команда невелика – недавно ми виросли до дев’яти людей, а до цього нас було лише п’ятеро. Ми робимо системи, які дозволяють забезпечити безперебійну роботу сайту. Вони дозволяють автоматично побачити, коли щось в інфраструктурі Facebook іде не так.

Для користувачів Facebook виглядає просто як веб-сайт, але насправді це дуже складна система, тому що кожен з 1,5 млрд користувачів, заходячи на Facebook, бачить зовсім інший сайт. Під кожною маленькою дрібничкою в соцмережі стоїть досить складна інфраструктура, а ззовні Facebook ­– це кристалізований набір функціоналу. Коли щось ламається в інфраструктурі, то якась функція на сайті перестає працювати і це починає впливати на користувачів.

Моя команда розробляє системи моніторингу. Тобто системи, які дозволяють в реальному часі збирати дуже багато даних, автоматично аналізувати ці дані, бачити чи десь є якісь проблеми, чи десь щось починає ламатися, щоб команди, які відповідають за ці продукти, могли швидко виправити проблему.

Щодо кар’єрного росту, то Facebook відрізняється від багатьох IT-компаній, зокрема багатьох великих компанії в Україні, де звичним є починати роботу як «джуніор» програміст, далі «мідл», «сініор», переходити в менеджмент і так далі. Цей прямий перехід від інженера до менеджера у багатьох вже заклався в думці як єдиний шлях розвитку. І якщо ти не розвинувся до менеджера, то ти щось пропустив у своїй кар’єрі. В Facebook є дві різні гілки професійного розвитку: інженери і менеджери. Вони існують для того, щоб люди могли працювати, концентруватися і розвиватися в тому напрямку, в якому хочуть.

Це все виглядає так: люди, які не мають досвіду, завжди починають як individual contributor (людина, яка сама щось робить технічно). І з певного рівня досвіду, працівник може зробити вибір щодо зміни напряму свого розвитку і почати працювати не з технологіями, а з людьми. Це менеджерська гілка. Водночас ця людина може вибрати продовжувати розвиватися в технологічному ключі і рости як технічний спеціаліст, інколи координувати команди, але в технічному плані, а не «людському».

Робота менеджерів – це підтримка інженерів. Колись я запитав свого менеджера в чому полягає його робота і він відповів, що має робити те, що я захочу, щоб він робив. Суть відповіді в тому, що задача менеджера – люди, робота інженера – продукти та технології. В нас є ще така цікава роль, як технічний лідер, техлід – людина, яка координує проекти, але не є менеджером. У багатьох компаніях техлід і менеджер – це одна особа, але в Facebook дуже багато команд мають техліда, який займається суто технічними процесами. Він «драйвить» проект, знаходить задачу, придумує розв’язок і збирає навколо себе команду. Основна задача менеджера – щоб працівникам було комфортно і будь-які їхні проблеми швидко вирішувались. Ну і там теж є можливість рости. Є менеджери, які допомагають менеджерам допомагати людям і так далі. Так само росте гілка інженерів: спочатку вони роблять якісь конкретні дрібні задачі, потім вони самі знаходять рішення проблеми, про яку їм кажуть, а згодом самі вже шукають проблеми і самі вирішують їх. Є інженери, які змінюють те, як функціонує весь сайт, а є й такі, які йдуть далі і вводять ініціативи, що впливають на всю індустрію в цілому. Тобто зростання не обмежене лише тими продуктами, які розробляє компанія Facebook.

Десь так само проходив і мій розвиток. Хоч в мене немає проблем в спілкуванні з людьми, я вибрав те, що для мене зараз цікавіше – інженерну гілку. Але зараз багато моїх задач пов’язані з роботою з різними командами, тому також важлива правильна і ефективна комунікація з ними.

Чи надходили тобі пропозиції роботи в інших відомих американських компаніях чи в Україні? Якщо так, то чому ти їх відхилив?

Це відбувається постійно. Пишуть рекрутери з різних компаній, в тому числі з великих, схожих на Facebook. Українські рекрутери соромляться писати. Я думаю, їм здається, що мені не настільки цікаво повернутися працювати в Україну. Щодо того, чи мене цікавить перехід в іншу компанію, то я не бачу особливого сенсу в переході з одної «хай-профайл» компанії в іншу. В інших великих компаніях немає чогось такого, чим вони могли би мене зацікавити більше, ніж Facebook. Мені писали з Google, здається з Microsoft теж колись щось пропонували. Список навіть не назву, але очевидно, що існує постійна конкуренція за таланти між Google, Facebook, Microsoft, Apple, Amazon і трішки меншими і молодшими компаніями, як Uber, також. Навіть якщо рекрутери не пишуть, зазвичай у хорошого спеціаліста є можливість перейти в іншу компанію.

У чому, на твою думку, полягає найвідчутніша різниця між роботою в Україні та США?

У мене перед очима одразу виник спогад, як я колись водив по офісу Facebook «ейчарів» з львівської ІТ-компанії і показував, як працюють інженери. Вони одразу сказали, що «оупен спейс» в Україні «не піде», бо в кожного має бути свій персональний простір, ніхто не має бачити монітор іншого і так далі. Це один із прикладів різниці корпоративної культури.

Не всі компанії в США працюють так, як Facebook: ми швидше виключення, ніж правило. Місія нашої компанії – зробити світ відкритішим і більш об’єднаним, тож у своїй роботі теж повинні бути максимально відкритими. Якби ми працювали по-іншому, то виходив би вагомий дисонанс. «Оупен спейс» допомагає відкритій комунікації. Наприклад, наш директор Марк Цукерберг щотижня в п’ятницю виділяє час на те, щоб відповісти на питання працівників. І це теж допомагає відкритості. Всі «мітінг руми», в яких Марк проводить зустрічі з гостями, зазвичай повністю скляні.

Така відкритість у нас практикується у всіх аспектах. Будь-який працівник Facebook може вільно підняти питання, обговорити його і не боятися, що у нього через це будуть якісь проблеми. Це core values – центральні речі, які важливі для роботи компанії. І це, звичайно, класно.

Я не скажу, що в українських компаніях все інакше. Є компанії, які намагаються так само побудувати свій бізнес в Україні. Але більше відкритості дозволяє побудувати більш здоровий «воркплейс». В Україні історично склалося, що багато процесів відбувається закрито. Починаючи від якихось дрібних речей і закінчуючи державним управлінням. Те ж саме і в компаніях – інколи приймаються рішення, причини яких працівники не розуміють. Через такий елемент закритості втрачається довіра до керівництва. Основне — розуміти, що свої дії потрібно пояснити всім, на кого вони впливають, і не боятися відкрито їх обговорювати. Це не стосується лише сфери ІТ, а й інших аспектів життя.

Скільки українців вже працювало в компанії, коли ти приєднався до Facebook? Чи є зараз у вас якесь своє внутрішнє ком’юніті земляків? Чи проводите ви разом вільний час?

У Facebook вже було кілька українців, коли я переїхав. Тоді, в 2009 році, компанія вперше почала наймати і привозити людей з інших країн. З того часу кількість українців в компанії збільшилася десь до 50. Колись я знав кожного, хто починав працювати в компанії. Часто вони жили в мене під час стажування. По суті, перших 10-15 українців, які починали працювали в Facebook, в якийсь момент жили в моїй квартирі. Проходили такий собі вишкіл перед фейсбуком 🙂

Зараз же є такі земляки, яких я навіть особисто не знаю. Плюс не всі «фейсбучні» українці працюють у каліфорнійському офісі – деякі у лондонському.

Ти активно їздив до України під час Майдану. Розкажи про Майдан Сан-Франциско. Ви допомагали Революції Гідності усім українським складом команди Facebook?

Мені здається, що коли почались події в Україні, то було морально легше знаходитись в Україні, аніж далеко у США. Можливо, тому що українці були ближчі до подій і сильніше відчували можливість на щось повпливати. Сам відчув, що коли ти перебуваєш на Майдані, то почуваєшся дуже класно і спокійно. Коли я перші рази побував на Майдані, то зрозумів, наскільки сильна різниця між емоціями людей, які переживають всередині на Майдані, і тих, хто переживає десь далеко. І чим ти далі, тим важче переживати ці моменти, бо ти почуваєш себе безпорадним.

Я знаю по своїх колегах та інших українцях, які живуть в США, що коли відбувався Майдан, для багатьох тут це стало великим ударом по продуктивності і енергетиці. Бажання допомогти накопичувалося, але його не було куди вилити. Люди допомагали як могли – в більшості поширенням інформації. Але було зрозуміло, що цю енергію і бажання допомоги треба якось кристалізувати і вилити в щось більш ефективне.

Ми з кількома однодумцями, не всіма колегами, не всіма айтішниками, але небайдужими, зібралися ввечері в квартирі і почали обговорювати що ми могли би зробити. Перша ідея була зробити акцію під консульством. Тоді ще був уряд Януковича і потрібно було якось впливати на державне управління, щоб мирно вирішити цю ситуацію. І ми вирішили робити протест біля консульства. Довго і сумлінно до нього готувалися: в нас був і сценарій, і формат, і відеотрансляція на Майдан. Але найголовніше — з нами вийшло кілька сотень місцевих українців, щоб виразити свою солідарність і підтримку. Ми з Майданом співали гімн і це було дуже класно. Досить гарно пройшов цей івент і по суті разом з його підготовкою була заснована така організація, як Майдан Сан-Франциско.

Ми влаштовували акції під німецьким і російським консульствами, у людних місцях – біля мерії Сан-Франциско, щоб привернути увагу людей і преси до подій в Україні. Намагалися фінансово підтримати Майдан. Це було непросто, тому що в часи Януковича було складно передавати гроші. Ми шукали якісь способи – хтось віз гроші вручну і так далі. Підписували петиції, слали їх Обамі, в Білий Дім. Ми багато чого робили.

В той же час я зв’язався з адміністрацією сторінки Євромайдану в Facebook і запропонував допомогу з рекламою сторінки чи будь якими можливими проблемами.

На моїх очах змінювалося ставлення людей до Майдану. Моя дівчина (тепер вже дружина) родом з Києва, у перші дні подій, як і більшість киян, ставилася до них трохи скептично, а вже через два тижні стала волонтером-медиком на Майдані. Це був складний час. Особливо, коли я був у США, а вона там, і я бачив що там відбувається. Це було дуже емоційно і складно.

Коли втік Янукович і стало зрозуміло, що Майдан не триватиме вічно, ми почали думати, в що можна перелити інерцію нашого руху. І тоді кілька людей з Майдану Сан-Франциско створили офіційну неприбуткову організацію Nova Ukraine, якій вже близько двох років. Її мета допомагати Україні. Цій організації довелося відмовитися від будь-якої політичної діяльності. Nova Ukraine не може писати петиції і робити політичні акції, зате статус офіційного нон-профіту дозволяє людям, які роблять пожертви, виключити їх зі свого оподаткованого прибутку.

Ми поставили перед собою декілька цілей. Перша ціль — поширення інформації про Україну, про українську культуру, взагалі про все українське для американців і всіх людей, які живуть в США. Друга ціль — гуманітарна допомога найбільш вразливим верствам населення: переселенцям, сиротам, ветеранам. І третя ціль — побудова громадянського суспільства в Україні. Всі, хто живе у США, бачить наскільки важливе громадянське суспільство і відчуття відповідальності за державу, наскільки важливо людям розуміти, що можна щось змінити.

Зараз я працюю одночасно і з Майданом Сан-Франциско, які взяли на себе допомогу українській армії, та є членом ради директорів Nova Ukraine, тобто допомагаю визначати напрямок діяльності цієї організації.

Ти доволі часто буваєш в Україні. Чи плануєш колись повернутися? Що повинно змінитися в Україні, щоб ти захотів повернутися і жити тут?

Це питання задають часто і я завжди намагаюся його трохи підкорегувати, бо це питання про повернення є закоренілим терміном у дуже багатьох людей. Мені здається, що чим більше людина подорожує і бачить світ більш глобально, тим менше для неї ваги залишається у словах «повернутися» і «залишитися». Якщо ти дивишся на Україну в глобальному світі, то розумієш, що всі волонтери і організації, які працюють тут, можуть допомагати батьківщині, знаходячись в іншій частині планети. Більш того, навіть якщо ти просто підтримуєш українські традиції, живучи за кордоном, то це не робить тебе гіршим українцем. Це те, що я побачив тут, те, чого я ніколи не зміг би зрозуміти, якби завжди жив в Україні. Бути українцем можна, територіально знаходячись і в іншій країні.

Раніше я теж ставив собі питання про те, коли повернуся. Бути в Україні і бути українцем були для мене тотожними поняттями. Коли я приїхав сюди і в часи Майдану, коли познайомився з багатьма «американськими» українцями, то зрозумів, що є багато людей які живуть тут і не перестають слідувати українським традиціям, яким слідували їх предки в Україні.

Зараз в мене немає такого відчуття від’єднаності, яке я думав у мене буде через п’ять років роботи в США. По суті, в рік я проводжу від місяця до двох в Україні. Їжджу в Україну три-чотири рази на рік, і хоча я постійно не знаходжуся на батьківщині, але не відчуваю, що Україна далеко. Я можу сісти зараз в літак, буквально якась доба – і я вдома. Водночас намагаюся тримати руку на пульсі і слідкую за тим, що відбувається в Україні загалом і в українському ІТ зокрема. Мені не хочеться бути відділеним, я хочу знати що відбувається, хочу бувати в Україні, відчувати себе її частинкою. Поки в мене є така можливість, то питання повертатися-не повертатися так гостро не стоїть.

Я би з радістю жив в Україні і розв’язував ті цікаві і складні задачі, які розв’язую зараз. Це би було взагалі ідеально. Але враховуючи те, як працює моя компанія, я не можу дозволити собі багато часу проводити поза офісом, максимум – один місяць на рік.

Водночас не буду зарікатися щодо повернення. Є багато прикладів людей, які були достатньо успішними в США але вирішили повернутися будувати кар’єру в Україні, знайшли свій «челендж» в Україні. І я думаю, що це класний тренд. Найважливіше для таких людей розуміти, що вони справді можуть щось змінити.

Як оціниш рівень українського ІТ сьогодні і як воно змінилося відколи ти переїхав?

Перш за все, хочеться слідкувати не стільки за абсолютним рівнем, як за прискоренням і швидкістю росту. Бо це те, що дає надію. Навіть серйозний рівень розвитку мало що означає, якщо він не підтриманий швидкістю. Я бачу досить велику швидкість росту. Ті ж ІТ-конференції, на які я приїжджаю… Їх колись не було.

Зараз ті компанії, які спочатку повністю орієнтувалися на пошук замовника, виконання роботи і монетизацію, зараз дивляться на розвиток індустрії. І на розвиток не лише своїх працівників, а всього ІТ-ком’юніті в Україні. Я це дуже вітаю. Радий, що деколи можу долучитися. Мене часто кличуть на конференції в Україні і завжди радо погоджуюся, коли є час і можливість приїхати.

Зв’язки і знайомства, в поняття яких люди часто вкладають блат і кумівство, мають й іншу сторону – позитивну. Я можу спитати у знайомого спеціаліста про якусь невідому для мене технологію, проконсультуватися щодо пошуку її рішення, знайти так партнера. Знайомства допомагають в професійному розвитку саме через ту інформацію, яку можна отримати від друзів, а не довго шукати самому.

Айтішники тепер стали популярними. От зараз у мене беруть інтерв’ю. Але я не кінозірка і абсолютно не людина, яка була би комусь цікава 10 років тому. Мені здається, що популяризація ІТ як ключової галузі економіки це дуже класно.

Ти був на цьогорічній IT Arena у Львові. Чи часто кличуть на подібні івенти і як часто виступаєш спікером в Україні? Про що розповідаєш?

Мене вже покликали на наступний рік, мабуть доповідь сподобалася. Таких івентів всеукраїнського масштабу відбувається не дуже багато. В основному івенти менші. І мені якраз подобається, що є багато менших подій. Бо великі конференції провести складно логістично, їх багато в рік не проведеш. Вони повинні кристалізувати в собі все найцікавіше. А ось нішевих подій повинно проходити багато.

Я, наприклад, знаю, що нещодавно у Львові пройшла GameDev-конференція, досить непогано у Львові функціонує Google Developers Group. Ось ці невеликі ком’юніті, якщо вони постійно працюють і проводять нішеві івенти, то це дуже класно. Мене ж в основному запрошували на великі івенти. Був на ІТ Arena і ІТ Weekend , який проходив в Києві. Обидва сподобалися. Розумію, що конференції не позиціонують себе як дуже нішеві чи сконцентровані на деталях, але це все одно класно. Бо це в першу чергу нетворкіг: знайомство, розмови, обмін досвідом.

Про що я там розповідав? Більшість моїх публічних виступів напряму не пов’язані з тим, над чим я працюю. В мене нещодавно був цікавий виступ на конференції, де я вперше публічно розповідав про системи моніторингу і загальні задачі, які розв’язує моя команда. Але ця конференція була в США, вона більш вузькоспеціалізована. Говорили про системи оперування великою кількістю даних в реальному часі.

До речі, кожного року я приїжджаю провести tech talk для студентів на олімпіаді з програмування в Вінниці. Кожного разу я просто намагаюся знайти якусь тему, яка людям цікава. На ІТ Arena розповідав про способи тестування наших продуктів і всі способи тестування які ми використовуємо у Facebook. Я не розробляв ці системи, але постійно ними користуюся.  У своїх доповідях я покриваю швидше загальні теми, які можуть цікавити ком’юніті.

Що порадиш робити у першу чергу тим людям, які також хотіли б потрапити на роботу в Facebook?

Найважливіше, щоб людина зрозуміла, що це для неї означає. Тобто, працювати в Facebook – це означає потрапити в велику компанію чи розв’язувати складні задачі? В слово «успіх» кожен знову ж таки вкладає щось своє.

ostap

Тому, по-перше, людина повинна визначити що для неї успіх, чого хоче досягти, а тоді вже будувати доріжку. Я не думаю що є якийсь, як тут кажуть, «секретний соус», для успіху в ІТ. Якщо такий секрет і є, то він дуже простий — треба багато працювати над собою. Треба шукати оці складні задачі і їх розв’язувати. Якщо мета — потрапити в Facebook, то для цього треба бути достатньо хорошим інженером і не втратити свою можливість. Подати резюме як мінімум. В резюме показати свою самомотивацію і здатність розвиватися.

Але я думаю, що треба ставити собі ціль не стільки потрапити в конкретну компанію, скільки просто розвиватися особисто, кар’єрно. Якщо ти порівнюєшся себе рік тому і зараз та розумієш, що нічого не змінилося в тому як ти працюєш, можна сказати, що ти класно тримаєш рівень. Але класно тримати рівень ­– недостатньо. Тобі треба бачити якісь якісні зміни. Якщо ті ж задачі займають стільки ж часу, ти нічого особливо нового не навчився, то скоріш за все, ти стоїш на місці. І пора щось міняти в собі. Тому основне — це розвиток, відсутність страху перед складними задачами, ризик і готовність брати на себе відповідальність. Якщо багато старатися і пробувати, то результат один – ти рано чи пізно станеш успішним.

Читайте також: Як український програміст потрапив до Twitter. Інтерв’ю з Арсеном Костенко.

Оставить комментарий

Комментарии | 2

  • Я дуже поважаю те, що Остап встиг збудувати з командою систиму моніторингу світового класу, що опрацьовує тисячі петабайт даних, при цьому багато не забуваючи та допомагаючи своїй Батьківщині!
    Дуже працювита та талановита людина!!!

  • и что изменилось что-то после майдана? Что интересно чувствуют майданщики когда президентом стал олигарх милиардер? И интересно что скажут

Поиск