Як Росія організувала інформаційну війну проти України — уривок з книги «Війна у 140 знаках»

У видавництві Yakaboo Publishing вийшла книга Дейвида Патрикаракоса «Війна у 140 знаках». Вона розповідає про те, як соціальні медіа та сучасні технології змінили воєнні конфлікти. AIN.UA публікує уривок із шостої глави під назвою «Троль: імперія завдає удару у відповідь». В ній йдеться про те, як була організована російська «фабрика тролів» Євгєнія Пригожина, що вела інформаційну війну проти України. 

Це було на початку серпня 2014 року в російському місті Санкт-Петербурзі. Віталій Бєспалов опинився в глухому куті. Він завжди мріяв бути журналістом, особливо у великому мегаполісі, такому як Санкт-Петербурґ — місті його мрій. Проте після закінчення школи дуже боявся залишити Сибір і переїхати до великого міста, тому залишився вивчати журналістику у Тюмені. Це був плідний час. Віталій зумів налагодити деякі журналістські контакти у Санкт-Петербурзі й почав займатися фрілансом для кількох веб-сайтів міста. До того часу, коли він закінчив університет, йому вдалося знайти роботу в онлайн-видавництві, яке спеціалізувалося переважно на політичній тематиці. Хлопець із маленького міста вибився в люди.

Віталій був талановитим журналістом. І він був успішним, згодом став головним редактором веб-сайту, пишучи про свою пристрасть — політику, як у Санкт-Петербурзі, так і в Росії загалом. Потім сталася українська війна, і це для Віталія було катастрофою. Як відплата за санкції ЄС проти Росії у відповідь на її незаконну анексію українського Криму, російський уряд запровадив свої санкції переважно на продукти, які ввозили з ЄС. Сайт Віталія частково фінансувала компанія з ЄС, яка скоротила фінансову підтримку. Ситуація дестабілізувалася і веб-сайт закрили.

Тепер Віталій став безробітним у дорогому місті та ще й мав сплачувати рахунки. Наступні кілька тижнів минули в нестямі: він розіслав резюме в кожне видавництво, яке спало на думку, й телефонував на кожне газетне й онлайн-оголошення, яке мало будь-який натяк на журналістику. Так безуспішно пройшов цілий місяць — Віталій був у відчаї. Раптом йому зателефонували й запитали, чи може він прийти на співбесіду наступного дня? Це було як перша крапля дощу після посухи. Телефоном пані повідомила адресу офісу, проте не назву компанії.

Віталій надіслав так багато резюме, що навіть не знав, у якій організації буде співбесіда. Утім йому було байдуже. Це був шанс.

Наступного дня Віталій поквапився, щоб приїхати вчасно і представившись, сів у почекальні. Хоча це був лише невеликий зал із турнікетами, безпека була на висоті. Кілька охоронців, одягнених у схожу на військову форму, проходжувалися приймальнею, у Віталія промайнула думка, що вони мали би чудовий вигляд із автоматами. Він зауважив, що в будівлю можуть зайти лише люди з особливими перепустками, це вразило його, як дещо незвичайне й геть не типове для чогось, пов’язаного з медіа. Поки Віталій чекав, повз нього пройшла жінка років 30–40, строго одягнена, в окулярах, попрямувала до виходу. Вона кричала й голосно лаялася, бо виявилося, що той, хто її інтерв’ював, попросив її паспортні дані — те, що вона вважала неприйнятним. «Я не збираюся працювати на вас, видаліть мої паспортні дані! — крикнула вона охороні. — Я ніколи не працювала би юристом у цій шарашкіній конторі».

«Господи, — подумав Віталій, — яка вона смілива».

Приблизно через півгодини його запросили на співбесіду з жінкою років тридцяти на ім’я Анна. Після короткої розмови вона попросила його портфоліо статей і дала форму для заповнення. Віталій мав зазначити свою адресу, паспортні дані, номер телефону, попередні місця роботи, імена й адресу батьків, імена й адреси братів і сестер — «із міркувань безпеки», сказала Анна. Віталія здивувала необхідність таких деталей, одначе він потребував роботи, тому надав усю інформацію. 

Анна дала йому завдання: вона попросила знайти в інтернеті будь-яку новину про Україну та переписати її так, щоб текст скидався унікальним або принаймні достатньо відмінним від оригіналу, але з дотриманням фактів. 

Вона вийшла з кімнати, щоб він спокійно працював, тож Віталій так і зробив. Він обрав статтю від RIA Novosti, одного з провідних медіа Росії. Як журналіст він вважав завдання легким.

Коли Віталій закінчив, повернулась Анна й поцікавилася тим, що він написав. Коли вона виходила з кімнати, то читала його портфоліо, в якому були ліберально-орієнтовані статті про лідера опозиції Алєксєя Навального й антипутінську пропаганду Pussy .IOt. Анна зауважила, що у них робота інша, й дала зрозуміти, що Віталій на це спроможний. Його робота полягатиме в переписуванні новин про Україну. «Це буде пропаганда?» — поцікавився Віталій. «Ні, — відповіла Анна, — це буде нейтральна робота, і ми платитимемо 45 000 рублів (тоді майже $900) на місяць». Віталій розумів, що це вище, ніж середня заробітна плата за таку роботу. Якщо служба безпеки компанії схвалить його заявку, підсумувала Анна, він отримає роботу. Співбесіду закінчено.

Наступного дня, це була п’ятниця, Віталію зателефонували й повідомили, що він може почати роботу в понеділок. Він сумнівався, але його друг висловився прямо: «Тобі потрібні гроші. Зголошуйся». Хмара охоронців на реєстрації, сердита юристка — усе це застрягло в його голові й викликало острах. Окрім того, після співбесіди він дошукався офісної адреси — вул. Савушкіна, 55 — на 2GIS (застосунок на кшталт Google-Maps), і будівля з’явилася як «така, яку споруджують». Що ще гірше, він переглянув усі резюме, які розіслав, проте не міг зрозуміти, яке оголошення привело його до цієї співбесіди.

Згодом, після того як все закінчилося, Віталій розмовляв із людьми, які теж ходили на таку співбесіду й відмовилися від роботи, тому що все — від зовнішнього вигляду будівлі до охорони й того, що комп’ютери були влаштовані так, що кожен міг бачити, що ви пишете, — їх налякало.

Проте Віталій так сильно потребував роботи на той час, що із задоволенням працював би навіть у підвалі.

Того понеділка Віталій вчасно прибув до офісу на вулиці Савушкіна, 55, до сірого будинку з сірих бетонних плит, із невиразними скляними вікнами. Секретарка зателефонувала Анні, яка спустилася й одразу ж повела його на інший поверх довгим коридором, що нагадував Віталію лікарню: нерадісну й похмуру, з дверима по обидва боки з рівномірними інтервалами. Зрештою, вони ввійшли до кімнати відкритого планування, де стояли ряди столів з комп’ютерами. Це скидалося на клас інформатики в російській школі. Стіни кімнати голі — було зрозуміло, що той, хто тримав цей простір, не переймався, щоб витрачати багато грошей на декор чи меблі. Анна сказала йому, що він працюватиме над проектом під назвою «Україна-2» і писатиме статті для сайту worldukraine.com.ua.

Домен .ua покликаний справляти враження, ніби цей веб-сайт в Україні, а не в Санкт-Петербурзі. Це було так собі. Ніхто навіть не пояснив йому, як працювати адміністратором сайту (добре, що він навчився робити це на попередній роботі). Хоча нові працівники часто потребують допомоги — і Віталій мав пояснювати їм цей процес.

Анна розповіла, чого від нього очікують у проекті «Україна-2»: він мав переписувати 20 статей на день загалом по 800 слів. Віталій знову перепитав, чи доведеться писати антиукраїнську пропаганду того типу, яку бачив у всій російській пресі. Анна ще раз сказала «ні». Проте це й досі викликало в нього недовіру. Сорок п’ять тисяч рублів на місяць за роботу, яку може зробити навіть студент? Це не мало сенсу. Утім він почав працювати та, як йому й казали, робота була нескладна. Мета полягала в тому, щоб переписувати статті, які могли б потрапити на вершину Google і Яндекс (російський аналог Google), для цього на сайті потрібно розмістити унікальний текст. Соціальні медіа були дуже важливими в роботі, оскільки статті необхідно було просувати на платформах, де можна було досягти найбільшого трафіку: насамперед, у «ВКонтакте» — російському аналогу Facebook. 

Віталій дотримувався принципів, які Анна окреслила на співбесіді: факти та центральні теми статті залишати незмінними, і лише певні фрагменти тексту потрібно переписувати. Сайт не був явно антиукраїнським і мав мало відвідувачів. Найчастіше статті надходили з російських веб-сайтів, а також з українських, деякі написано російською мовою, деякі — українською.

Цільова аудиторія — російськомовні в Україні. Віталій трохи володів українською, а Google-перекладач чудово перекладає з української на російську мову, оскільки граматика, по суті, однакова, тому написання статей хорошої унікальності виявилося легким завданням. Зміни, на його думку, не були значними. 

Він мав змінити такі слова, як «терорист» і «сепаратист» на «міліція», а замість «української армії» написати «національна гвардія» або «волонтерські батальйони», які мали (часто справедливо) погану репутацію за те, що до них входили бандитські та ультраправі елементи. 

Також, щоб переконати українців, що сайт є справжнім, Віталій використовуватиме стилістичні трюки, переписуючи текст в такий спосіб, щоб зробити його приємнішим для українських очей. Він завжди пересвідчувався, що використовує прийменник «в» замість «на», коли говорив про Україну. Більшість росіян і досі використовують радянське «на Україні» (на кордоні), а не «в Україні» — колись це означало, що Україна не є повноцінною країною, а чимось на кордоні Росії. 

Окрім того, Віталій ніколи не міг посилатися на міста Донецьк чи Луганськ — це завжди мали бути Донецька Народна Республіка (ДНР) і Луганська Народна Республіка (ЛНР), офіційні сепаратистські назви територій, які ті окупували. Перекладаючи новини з українських медіа, він також мав вказати, що інформація походить із основних українських джерел, коли фактично вона нерідко походила з джерел ДНР або ЛНР. Передусім Віталію було заборонено будь-яким чином критикувати Росію або сепаратистів. Робота не була досконалою, але, безумовно, це не було чистою пропагандистською війною того типу, якого він боявся. 

Наразі Віталій принаймні міг заробляти свої 45 000 рублів на місяць з достатньо чистою совістю.

Тим паче, що робота була доволі легкою. Щодня він приїздив о 9:00 і використовував своє посвідчення особи, щоб пройти охорону. Тут була одна зона, яку керівництво сприймало дуже серйозно: коли співробітник з’являвся на роботу, його час приходу фіксували, і якщо він запізнився, навіть на хвилину, то платить штраф. Запізнився на годину — кажуть просто йти додому, день було втрачено і йому не платили. Тож Віталій сідав перед комп’ютером і продукував 17–18 новинних статей до 13:00. По обіді, до 14:00, він писав решту — 2–3 статті. Робочий день закінчувався о 17:30, тому з 14:00 до 17:30 він займався своїми справами.

Віталій подружився з Євґєнією. Разом вони ходили на перекур (він раніше уже кидав палити, але з тяжким серцем через свою нову роботу, швидко знову закурив) і скаржилися на свою роботу, обмінюючись плітками та поливаючи брудом колег, які їм неприємні. Євґєнія працювала над «Україною-1» на сайті www.nahnews.org, який мав бути новинним центром у східноукраїнському місті Харкові, але насправді розташований в сусідній із офісом Віталія кімнаті.

«Україна-1» — а, отже, і nahnews.com — була набагато більш проросійською, ніж веб-сайт Віталія. Також nahnews.com був популярніший, із понад 100 000 відвідувачів на день, на відміну від 100 або менше на день на worldukraine.com.ua (і то він підозрював, що більшість із них були його друзями, з якими він ділився посиланнями). Віталій був відкритим щодо ставлення до роботи. «Подивіться на нісенітниці, якими я займаюсь», — твітив він із посиланням на відповідні статті. Твіти та публікація заохочувалися завжди — мета полягала в тому, щоб максимально поширити статті, в ідеалі, щоб вони розійшлися всюди, тож для цього очевидно соціальні медіа були дуже потрібні.

Коли Віталій зблизився з Євґєнією, вони почали обідати разом, що тривало строго 30 хвилин. Євґєнія розповіла, що по «Україні-1» контент контролюють жорсткіше. Поки за Віталієм не наглядали, редактори nahnews.com ретельно вивчали все, що зробила команда «України-1»: їй постійно давали відгуки про зміст статей. Усе, що вони писали, мало означувати Донбаську міліцію в позитивному світлі та суперечити українській армії. Якщо, скажімо, українська армія стверджувала, що взяла під контроль територію, nahnews.com скаже, що це була брехня. Команда також мала створити враження, що населення південного сходу України цілком підтримує сепаратистів і ненавидить українську владу.

Із часом Віталій дізнався більше від Євґєнії. Йому стало зрозуміло, що він (хоча й маленький) гравець у тотальній інформаційній війні проти України. Він почав підозрювати, що помірковано нейтральний worldukraine.ua був тестовою версією, випробувальним періодом, оскільки Віталій був новачком і лібералом, коли прийшов. 

Ця ідея йому не подобалася. Проте Євґєнія не заперечувала. Вона не була політичною — для неї це був лише заробіток, до того ж дуже непоганий. 

Віталій сказав мені в квартирі у Тюмені того дня: якби вона знала, що він робить інтерв’ю з іноземним журналістом, то, найімовірніше, просто посміялася б і сказала: «Скажи йому, що Путін робить усе правильно!». Під час перекурів і перерв на обід Віталій також дізнався, що серед інших людей, які там працюють, є «справжні віряни» — люди, які фанатично підтримували війну Кремля з Україною й насолоджувалися роботою, що виконували.

Збираючи інформацію про компанію, де лише міг, Віталій почав усвідомлювати, що працював на те, що преса згодом назвала «фабрикою тролів», або «фермою тролів».