У видавництва BookChef виходить друком книга Стівена Леві “Інсайдерська історія Facebook”. У ній автор змістовно розповідає про неймовірний підприємницький успіх Марка Цукерберґа, ґрунтуючись на сотнях інтерв’ю та інсайдерській інформації, і повністю розкриває всю історію компанії, яка назавжди змінила світ. AIN.UA публікує уривок з книги.
Книга змін
Поки деякі інженери Facebook впроваджували Open Reg, інша команда змінювала формат сайту, виводячи на чільне місце продукт, який зараз ототожнюється з Facebook, — «Стрічку новин». Вона стала найбільшою знахідкою команди і джерелом її найбільших проблем.
Це була персоналізована газета, яку Цукерберґ включив до свого списку справ на літо 2005 року. Роботу над нею він розпочав аж в кінці року і насамперед обговорив її з Адамом Д’Анджело, який приїхав до них на зимові канікули.
Д’Анджело і Цукерберґ сприймали «Стрічку новин» як новий погляд на Facebook. Вони обоє погоджувалися, що попри успіхи сайту, він був недопрацьованим. Головна сторінка використовувалася нераціонально — з неї швидко переходили в розділ «Друзі», щоб перевірити, хто оновив свій профіль. Тоді потрібно було перейти за кожним посиланням,щоб зрозуміти, що саме змінилося.
Логи сайту показували, що чимало користувачів переглядали список друзів за алфавітним порядком, щоб нічого не пропустити. «У той час так працювали всі соціальні мережі, але цей метод був вкрай неефективним, — каже Д’Анджело. — Перехід з одного профілю на інший забирав надто багато часу». Цукерберґ вирішив це виправити за допомогою «Стрічки новин». Інформація, яка була захована в профілях, повинна була доноситися до друзів напряму — так само, як газети доставляють до вашого будинку.
У Facebook новини повинні були з’являтися на головній сторінці. Це можна було зробити, розмістивши маленькі комірки з оновленнями на кшталт подій, нових друзів та інших змін, які відбулися за час вашої відсутності. Інший, амбітніший підхід полягав у створенні неперервного потоку новин, який виводився на екран за зворотним хронологічним порядком. Цукерберґ обрав другий варіант.
Д’Анджело почав над цим працювати, але потім повернувся в Калтех на весняний семестр. Ручі Сангві була одним із небагатьох інженерів у команді, яка мала достатньо досвіду для роботи зі складною архітектурою, тому цей проект доручили їй.
Ще одним розробником цього продукту був нещодавній випускник Стенфорду Кріс Кокс. Кокс, який народився в Атланті й виріс в Чікаго, не був типовим комп’ютерником. У нього була зовнішність кінозірки й сліпуча посмішка. Він був вправним музикантом, який грав на багатьох інструментах, але найкраще йому вдавався джаз на піаніно.
Стенфорд пробудив у ньому гіка, і він вивчав там системи символів — культову програму, яку пройшли Рід Гоффман і Марісса Меєр з компанії Google. Його викладачами були всесвітньо відомі фахівці зі штучного інтелекту.
Кокс працював в лабораторії штучного інтелекту, коли вона отримала нагороду DARBA за модель самокерованого автомобіля. Здобувши ступінь бакалавра в 2004 році, він вирішив відкласти вступ до магістратури на рік. Цей час він присвятив подорожам країною і роботі комп’ютерним консультантом. Повернувшись до навчання, він поселився в Пало-Альто в будинку, що входив до ансамблю «Вдячні мертві будинки», названого так на честь улюбленого гурту орендодавця The Grateful Dead1. (Кокс поселився в будинку під назвою «Вантажівка2».) Його сусідом по будинку був Езра Каллахан, який переїхав туди з Лос-Альтос.
Щодня, повертаючись із роботи, він розповідав Коксу, яка це чудова компанія, і переконував його долучитися до них. Кокс відповідав, що йому це нецікаво. Навіщо випускнику Стенфорду, який мріє досліджувати обробку природної мови, працювати в чудернацькій компанії з постами і штурханцями?
Нарешті Каллахан вмовив його прийти у компанію, і він пройшов співбесіду з Московіцем, Джеффом Ротшильдом та Адамом Д’Анджело.
Московіц пояснив йому, що Facebook розвинувся з онлайн-довідника, в якому кожна особа була представлена під своїм справжнім іменем. Мережа розширюватиметься, працюватиме в режимі реального часу. Ба більше, планується вихід за межі університетів.
Але найдужче Кокса вразило запитання, яке йому поставили на співбесіді: якою б він створив сторінку, де відображатимуться оновлення від друзів? Задумавшись над відповіддю, Кокс усвідомив, що, з погляду інформатики, зробити це доволі важко.
У ході розмови Кокс зрозумів, що його співрозмовники не менш талановиті, ніж найкращі інженери великих компаній, а найдосвідченіший — Ротшильд.
Коксу відразу ж запропонували посаду, але він взяв тиждень на роздуми. У цей час його друзі, наставники, куратори і рідня казали йому, що покидати магістратуру заради маленької незрозумілої компанії — жахлива ідея. Але він довірився своїй інтуїції і в листопаді став дванадцятим інженером у компанії.
Окрім Кокса і Сангві, Цукерберґ доручив роботу над цим проектом ще одному інженеру — Дену Пламмеру. У свої тридцять дев’ять років Пламмер був майже вдвічі старшим за середньостатистичного колегу. Він покинув викладацьку діяльність у Каліфорнійському університеті в Сан-Дієго, щоб стати першим науковим співробітником компанії Facebook. Він був кваліфікованим науковцем і проводив серйозні дослідження проблем із зором, але також відмінно володів комп’ютером. Крім того, Пламмер був затятим велосипедистом.
Проект назвали «Стрічкою», вкотре використавши загальну назву для своїх продуктів (фото, групи тощо). Але така торговельна марка вже була зареєстрована в соціальних мережах компанією Viacom, власником MTV, яка в той час намагалася викупити Facebook. Тому назву змінили на «Стрічку новин».
Від самого початку було зрозуміло, що на створення «Стрічки новин» піде не один місяць. Це дуже відрізнялося від звичного процесу Facebook, коли проект готували декілька вечорів і відразу ж випускали.
Невдовзі сталася трагічна подія. 4 січня 2006 року Пламмер їхав на велосипеді по місту Лос-Альтос, неподалік від Пало-Альто, коли на нього впала гілка з дерева і вбила його. Прийшовши в офіс після зимової перерви, працівники вшанували його пам’ять. Відтак всі повернулися до роботи. «Його наче безслідно змило в океан», — написав пізніше один із працівників.
Це не зовсім відповідає дійсності. Пам’ять про Пламмера, як і про тисячі нещодавно померлих людей, продовжує жити у вигляді його профілю в Facebook. Можна піти з життя, але не з Facebook. (Через багато років компанія розробила детальний протокол роботи зі сторінками померлих людей, чітко виступивши за довічну присутність на сайті.) Профіль Пламмера досі є в базі даних; за місяць до смерті він виклав фотографії свого нового собаки.
На його місце призначили іншого новачка, Ендрю Босворта. Всі називали його Боз. На його руці було витатуйовано слово «Veritas»: це був девіз Гарварду, але, що ще важливіше, у давньоримській міфології так називалася богиня правди.
Вона була музою Боза, тому що він постійно казав те, що думав, — навіть тоді, коли інші цього не робили. Для когось він був правдорубом, а для когось — надокучливим горланем. Але він був сумлінним і кмітливим працівником.
Босворт був одним із небагатьох ІТ-інженерів, чия сім’я жила у Кремнієвій долині не один десяток років; його предки вирощували абрикоси і сливи на пагорбах поблизу Саннідейл і Купертіно з 1890-х років. Коли Босворт виріс, обійстя перетворили на конюшню, в якій займалися верховою їздою заможні мешканці Кремнієвої долини.
Він вчився писати програми у працівника HP, з яким познайомився в молодіжній організації 4-H, і вивчав інформатику в Гарварді, який обрав задля того, щоб вступити до футбольної команди. На четвертому курсі він був асистентом викладача популярного курсу «Вступ до штучного інтелекту», коли один із його найздібніших студентів сколихнув кампус розіграшем під назвою Facemash. «Друже, це, мабуть, не найкраща ідея», — написав він Марку Цукерберґу.
Боз зареєструвався у Thefacebook в другий день його існування — він став 1681-м користувачем. Але через півтора року, коли рекрутер надіслав йому повідомлення на AOL з пропозицією долучитися до них, компанія здалася йому замалою. До того ж, сказав він рекрутеру, він зі своїм другом щойно придбав будинок. «У Кремнієвій долині ви зможете придбати ДЕСЯТЬ будинків!», — відповів рекрутер. «Я знаю Кремнієву долину, — подумав Боз, — в ній ніхто не може дозволити собі десять будинків». Але він вирішив поїхати коштом компанії, щоб відвідати своїх родичів.
Перед поїздкою на захід він зустрівся з вісьмома своїми друзями з Гарварду, які в той час працювали в Microsoft, і розповів їм, що піде на співбесіду у Facebook. Вони всі від душі посміялися. Через рік п’ятеро з них працювало у Facebook.
Боза підкупила швидкість, з якою компанія просувала свій продукт. У Microsoft, коли він пропонував чудову функцію перед випуском продукту, вона доходила до користувачів більше ніж через рік. У Facebook можна було втілити свою ідею за кілька годин.
А ще там був його колишній студент Цукерберґ, який мав надзвичайно великі амбіції. «Ми об’єднаємо світ і закладемо підґрунтя для глобальної взаємодії, — сказав йому Цукерберґ. — Уявляєш собі, як це?» Босворта це зачепило, і з того моменту він став відданим лейтенантом Цукерберґа.
На прохання Цукерберґа Сангві стала менеджером продукту, хоча ця посада була новою і вона не до кінця її розуміла. Хтось поклав їй на стіл декілька книжок про менеджмент, і вона сумлінно їх прочитала. На той час Сангві працювала над декількома продуктами, й іноді стикалася з нереалістичними вимогами. Якось Босворт попросив її терміново зробити дещо для «Стрічки новин», і Сангві відповіла, що завтра запускає інший продукт. Він сказав, що йому це дуже потрібно, тож вона зірвалася: «Бозе, якщо ти не залишиш мене в спокої, в мене буде істерика». Вона встала і закричала. Це був звичайний день в офісі Facebook.