2014-го року Дмитро Кравченко вирішив відкрити кав’ярню. Так з’явилася перша BIMBO кава & more — на той момент на вулиці Саксаганського. Бізнес не злетів, за рік заклад довелося закрити.
Ще через рік BIMBO кава & more відновила роботу, але вже в іншому місці — неподалік від метро «Палац Україна». Місце стало дуже популярним серед жителів району. Цього разу економічна модель запрацювала — вдалося повернути інвестиції й вибудувати успішний бізнес.
Минулого року, напередодні карантину, BIMBO стала мережею. На вул. Пушкінській відкрився другий заклад — BIMBO 2 COFFEE X MORE, у набагато більшому приміщенні, із власною кухнею та кондитерським виробництвом, в якій готують сніданки цілий день.
Окрім того, Дмитро є доволі помітним інфлюенсером в українському твіттері. Там він щиро розповідає про проблеми власника кав’ярні, а також просуває свою пристрасть — крафтове пиво.
Журналіст AIN.Business зустрівся з Дмитром та поговорив про бізнес кав’ярень, особливості роботи в центрі та спальному районі, вартість запуску бізнесу та важливість SMM.
Чому саме кав’ярня
Здавалося, що це буде найлегший варіант свого бізнесу. Але тільки здавалося. Було великою помилкою так вважати. Я заплатив за цей урок, коли робив свою найпершу кав’ярню. Але в бізнесі без цього не буває — або ти платиш за свої помилки, або ти геній, і ніколи не помиляєшся. Геніїв я поки не зустрічав.
Я не вірю в бізнеси, які самі по собі працюють та просто приносять тобі гроші. Хіба що церква.
Цю сферу я не називаю ані ресторанною, ані сферою харчування. Я її називаю галуззю емоцій. Чому емоцій — бо люди сюди ходять не за кавою, а саме за емоціями, за настроєм.
Наприклад, культура сніданків у Києві зараз сильно виросла, бо людям приємно снідати не вдома — в красивому місці з друзями, знайомими, або й наодинці. Ти ж приходиш не просто поїсти (можна з’їсти пиріжок дорогою на роботу), ти приходиш за емоцією — візуальною, від якості їжі, від спілкування з баріста та офіціантами, від гарного фото в інстаграм тощо. Це те, що робить нас трошки більш щасливими людьми.
Так от у галузі емоцій люди одразу відчувають, чи займається хтось закладом, чи він просто пливе течією. Тому я вважаю, що успішнішими будуть ті заклади, які живуть разом із гостем.
Про BIMBO на Пушкінській
Ми відкрили цей заклад цього року, прямо перед локдауном. Так що я тепер можу давати воркшопи — «Як не треба робити відкриття». Це було досить боляче. Ми попрацювали два тижні, і закрилися на півтора місяця на карантин. І всі забули, що ми взагалі там відкрилися. Стартували ми дуже добре, а в травні все довелося розпочинати з нуля.
Я дуже довго моніторив це приміщення (на Пушкінській — прим.ред.). До нас тут був барбершоп. Я його розглядав під BIMBO ще коли ми відкривалися на «Палаці Україна». Але тоді воно було для нас завелике. Я розумів, що ми не зможемо його фінансово подужати. Оскільки я живу неподалік, то постійно спостерігав. Якось у мене закінчилася вдома питна вода, я вийшов по неї, і побачив, що приміщення здається в оренду. Одразу подзвонив і зняв його. Тож можу тепер жартувати, що буквально вийшов в магазин та відкрив кав’ярню.
Про конкуренцію на одній вулиці
Я не боявся відкриватися поруч з іншими кав’ярнями. Ба більше, я вважаю, що це фактор, якому ми всі тут маємо радіти. Бо чим більше на одній вулиці буде цікавих закладів, то активніше сюди приїжджатимуть за ними люди. І від цього виграють усі.
Насправді Пушкінська — це центральна вулиця Києва. Тож досить дивно, чому на ній не так багато закладів. Хоча це друга вулиця після Хрещатика. Тобто ти все ще в досяжності пари кроків від самого центру, але оренда вже трохи менша.
Про фактор вулиці
Я не можу бути оракулом для всіх. У мене часто питають «А як тобі це приміщення?». Я можу сказати, що мені воно видається невдалим, але я не можу сказати, що в тебе там не вийде. У мене там не вийшло б, це так. А чи вийде в тебе — знаєш тільки ти.
Є історії, коли ресторани відкривалися в неочевидних місцях, де раніше людей взагалі не було. А потім змінювали ресторанну індустрію Києва.
Наприклад, «Любимый дядя». Вони відкрилися в такому місці, де люди ніколи в житті не ходили в ресторани. Будь-яка людина з ресторанної галузі сказала б їм під час відкриття, що цього не варто робити. А проте, скільки років вони вже працюють, є лідером ринку і стали рестораном, який змінив ресторанну мапу Києва.
Тож можу сказати за себе — я на Саксаганського ні ногою. Там є маленький шматочок, який живий. Це проміжок між Великою Васильківською та Антоновича. Все, що далі — просто автомобільний трафік. Хоча знову ж таки, Musafir там себе прекрасно почуває. А в мене не вийшло і я не хочу намагатися знов.
Хоча ми ж навіть вийшли там на операційний прибуток. Але це були такі гроші, які ніколи не повернуть інвестиції. А в кінці шляху завжди має бути винагорода, заради якої ти готовий усе це робити.
Про інвестиції
У першу кав’ярню ми вклали близько $20 000. Власне там їх всі ми й втратили.
А так, будь-яку суму інвестицій навіть озвучувати не потрібно. Ви можете її самі порахувати по такій формулі: $1 000 на квадратний метр. Якщо заходите в заклад, і бачите, що він 50 метрів, можете йти в казино й ставити фішку на те, що в нього вкладено близько $50 000.
У кав’ярні на «Палаці Україна» у нас вийшло $818 на квадратний метр. Ми вклали $45 000. Там 55 метрів. Зекономити вийшло коштом того, що в нас дещо залишилося з першої кав’ярні. Плюс, нам дуже пощастило домовитися з власником розділити капітальні витрати. Те, що залишається після нас в цьому приміщенні, було розділене на два. Це дуже рідкісний випадок і я дуже радий, що ми взагалі з цим власником знайшли одне одного. У нас виробилися дружні стосунки, і ми нормально спілкуємося як люди.
У кав’ярні на Пушкінській — 140 квадратних метрів. Тут нам теж вдалося вкластися менш ніж у $1000 на метр. Вийшло близько $900. Ми намагалися оптимізуватися всюди, де могли по одній простій причині — грошей просто не було. У мене в останній момент вийшов з домовленостей інвестпартнер. Тож я опинився в ситуації, коли й назад не можна йти, бо вже багато було вкладено, і вперед складно, бо грошей нема.
Але грошей нема — це найпростіша відповідь. Тож гроші знайшли — довелося брати займи і кредити, домовлятися з друзями. Наші давні партнери «Світ кави» допомогли з кавомашиною, наприклад. Знайомий продавав потрібну кавомолку та дозволив купити в нього її в розстрочку та з відтермінуванням. Так всюди й намагалися максимально оптимізуватися, домовитися, відтермінувати, розділити оплату тощо.
Ми планували строк окупності в півтора року. Це був оптимістичний варіант, який скоріше за все не відбудеться через локдауни. Ну або ж два, якщо не будуть заважати зовнішні обставини.
Бо на ті цифри, на які ми мали вийти ще в квітні, ми вийшли тільки в серпні. Фінансова модель була розрахована таким чином, що за весну ще до сезону літніх терас про заклад дізнається багато людей. А вийшло так, що влітку ми фактично тільки стартували.
Чому окупність в 4 роки це погано
Якщо ти заздалегідь знаєш, що строк окупності — 4 роки, я би точно не вкладався. Я працюю в ресторанній індустрії. А в ній інвестиція живе загалом близько 5 років. Будь-який заклад відкривається саме з таким розрахунком. Бо через 5 років тобі потрібно доінвестувати.
Потрібно заклад освіжити, оновити, відремонтувати. Якщо цього не зробити, то проєкт стає все менш цікавим для людей і починається його повільна смерть.
Наприклад, BIMBO на «Палаці Україна» вже п’ять років. І ми відчуваємо, що там назріли зміни. І ми запланували їх на цю зиму, та дуже сподіваємося, що нам вдасться виділити на це потрібні ресурси.
Про SMM
Я вважаю, що власник бізнесу не має займатися SMMом самостійно. Я намагався це робити на початку, але команда вчасно мені повідомила, що ми реально втрачаємо.
У мене загалом все окей зі смаком, я можу гарно сфотографувати, але не окей те, що ти не можеш дати цьому регулярність. Тобто підійти професійно. У тебе купа інших справ. А якщо ти хочеш, щоб це виглядало якісно і запрошувало гостей, то тобі в команду потрібен професіонал.
Але те, що я не займаюся SMM, не означає, що я не слідкую за ним. Кожного дня я дивлюся всі теги, коменти, лайки тощо. Я особисто веду сторінку Гугл-відгуків, щоб оперативно реагувати на ситуацію. Я не роблю сам контент, але постійно в конекті з SMM-менеджером та розумію, що саме в нас відбувається з контеном і куди й коли його треба направити.
Моя головна ідея — не беріть все на себе. Бо тоді ви будете дійсно робити все, але потрошку. А так не працює.
Про фейсбук нарешті можна забувати, бо вони своїми алгоритмами та заточеністю на рекламу самі зробили все, щоб брендам там було нецікаво залишатися. І це велике полегшення. А от інстаграм зараз — пріоритет номер один. Та загалом всюди, де себе можна показати, потрібно показувати з найкращих боків.
Ми живемо в еру контенту. Якщо якийсь заклад забив на свій контент, то він і результати матиме відповідні.
І я розумію чому, наприклад, у Львові заклади роблять велику ставку на інстаграм. Бо вони дуже залежні від туризму. І їм дуже важливо показати себе якомога ширшій аудиторії, бо це працює в довгостроковій перспективі. Інстаграм не працює так, що сьогодні запостив, сьогодні побачили, і прийшли — насправді ти ніколи не знаєш коли саме люди до тебе прийдуть через те, що побачили тебе в інстаграмі, або ще десь.
У нас на Пушкінській теж важливо працювати на туристів. Бо ми звикли працювати на «Палаці Україна», де туристів взагалі немає. 90% нашої аудиторії там — постійні відвідувачі. Тож ми забули про такий ресурс як Tripadvisor. Бо він був узагалі нерелевантний для того закладу. А зараз ми вийшли в центр, побачили купу туристів і зрозуміли, що ми десь недопрацьовуємо. Тоді ми згадали про Tripadvisor, зайнялися ним і це дало миттєвий результат.
Про твіттер
Із самого початку це було для себе, та й залишається для себе. Але якось так склалося, що це почало давати ще й якусь користь для мого бізнесу. Багато людей сюди прийшли і полюбили цей заклад завдяки тому, що дізналися про нього через мій твіттер.
Там жива аудиторія. Там дуже мало реклами. Мало лідерів думок, які транслюють якісь слогани. Мені цим і подобається ця мережа. Бо там ти маєш півтори тисячі підписників, але ти знаєш, що вони всі живі та можуть з тобою спілкуватися ледь не щодня.
Я через твіттер просуваю культуру крафтового пива, якою сам захоплююся. Так на наших лекціях про пиво збирається відсотків 60 людей саме з твіттеру.
Про власну кухню
Найкраще рішення, яке може прийняти заклад — це зробити власну кухню. Коли ми купували в третіх осіб їжу й десерти, у нас фудкост (у загальній масі видатків) доходив до 49%. А здебільшого був 39-43%.
Зараз він суттєво знизився і складає приблизно 32%. Здавалося б, не так і сильно зменшився, але в масштабах бізнесу це дуже відчутно.
Зараз ми почали шукати приміщення, щоб виводити кондитерку в окремий цех. Це буде виробництво як для наших закладів, так і B2B-історія для інших кав’ярень. Бо ми самі раніше були на стороні клієнтів і розуміємо, що запит є. А пропозиції не так багато. Якщо уважно придивитися до маленьких кав’ярень, то легко помітити, що в них усіх більш-менш однаковий асортимент.
Натомість власне обсмаження ми запускати поки не плануємо. Обсмаження — це зовсім інший бізнес, знання й інвестиції. Я не впевнений, що ми зможемо це робити на тому рівні якості, на якому це робить наш давній партнер «Світ кави», а на нижчу якість ми незгодні. Зі «Світом кави» ми працюємо з перших днів, і в нас склалися неймовірно класні стосунки, тож плануємо й надалі крокувати разом.
Про хіпстерів з ноутбуками
Я вважаю, що не любити людей, які працюють у тебе в кав’ярні — це проблема кав’ярні, а не цих людей. Для мене це така сама людина, як і та, яка прийшла попити каву. Це вибір цієї людини, її модель поведінки. Якщо людині потрібно попрацювати в кав’ярні — приходь працюй, ти такий же гість цієї кав’ярні як і всі інші люди.
Мені здається що люди здебільшого вже й самі розуміють, що якщо ти сидиш цілий день, то треба щось замовляти. Це ж галузь емоцій. І якщо ти в ній будеш вибудовувати якісь бар’єри для окремих людей, це — не дуже дружньо. А ми себе позиціонуємо як дружній заклад.
Це поодинокі випадки, коли людина прийшла, замовила один фільтр і просиділа цілий день. Це фізично дуже складно зробити.
Я можу нелояльно поставитися до якихось зовсім дивних речей — наприклад, коли людина приходить їсти власну їжу в заклад. Це дивна поведінка. Але таке трапляється дуже рідко — раз на рік.
Про бізнес кав’ярень
Якби я зараз починав займатися цією справою, то я б зайшов з іншого боку – спробував би зайти в успішний бізнес, що вже існує, в ролі інвестора. Але я вже на іншому боці барикад та навпаки регулярно спілкуюся з людьми, що розглядають можливість інвестування в цю сферу.
Я не вважаю, що київський ринок перенасичений кав’ярнями. Бо це доволі гумове поняття. Він навіть не у статусі немовляти, а ненароджений плід.
Якщо ми візьмемо все населення Києва та поглянемо на відсоток людей, які ходять в кав’ярні і активно витрачають там гроші, то він виявиться мізерним. Тут живе близько 5 млн людей. Я думаю, що активно в кав’ярні ходить може 2-3%. Уявіть потенціал цього ринку! І він постійно росте. Саме тому я і не вважаю його перенасиченим, хоча, на перший погляд, воно саме так і є
Культура змінюється. Уже підростає покоління, яке звикло зустрічатися в кав’ярнях і кафе. Вони вже не ходять в гості один до одного, тож кав’ярні стають невід’ємною складовою життя людей.
Зараз змінюються місця, де відкриваються заклади. Якщо раніше відкривали на «проходняку», то зараз можна відкривати в неочевидних місцях. Подивіться на «Арсенальну». Раніше там нічого не було, а тепер купа закладів і за ними підтягнулися люди.
Зараз можна відкрити кав’ярню в житлових комплексах. Хоча раніше це вважалося б провальною стратегією.
Цей бізнес будується на трьох факторах:
- Команда. Якщо в тебе буде поганий сервіс, нічого не вийде.
- Класний продукт. Має бути смачно, а їжа зараз ще й повинна мати цікавий вигляд. Щоб її хотілося сфотографувати та поділитися фотографією в соцмережах.
- Гарний вигляд. Ми всі любимо гарні місця. До тебе має хотітися повернутися і сфотографувати, і викласти себе в тебе в гостях.