«У мене не було страху». Лід-дизайнерка ELEKS Марія Романова повернулася з Польщі і вступила в ССО «Азов»

Лід-дизайнерка ELEKS Марія Романова проміняла затишний офіс у Кракові на місце тактичного медика в ССО «Азов». Мобілізуватися вийшло не одразу, але дівчина виявилася наполегливою. Сьогодні вона проходить важкі тренування та підготовку, оскільки, на відміну від росії, Україна не відправляє на передову необучених людей.

В інтервʼю редактору AIN.UA Марія розповіла про те, чому вирішила піти воювати, що таке тактична медицина та як досвід роботи в ІТ допомагає військовим.

Марія Романова. Тут і далі фото надані спікером

Мені сказали, що я не потраплю до ТРО через те, що я жінка

В 2014 році, коли я починала карʼєру в графічному дизайні та веб-дизайні. Тоді переді мною став вибір: їхати на Схід як медпрацівник або лишатись і продовжувати карʼєру. Мій хлопець наполіг, щоб я лишилась. 

Я досягла певних успіхів у своїй сфері, працюю в одній з найкращих компаній, в секторі дизайну так і загалом. З рядового дизайнера я доросла до хеда, зараз працюю лід-дизайнером в ELEKS. Досі я частково залучена в проектах, де потрібно. 

В перші дні повномасштабної війни у мене не було страху. Я зібрала валізку, думала, де б дістати зброю. Мені сказали, що я не потраплю до ТРО через те, що я жінка. Тим часом у ELEKS відкрився офіс у Кракові, і наш керівник дуже попросив, щоб ми переїхали. Але вже в автобусі, поряд з мамами з грудними дітками я відчула себе не на своєму місці і не в своїй тарілці.

У Польщі я намагалась допомагати, чим можу, знаходила гуманітарку, волонтерила, ходила на всі мітинги. Так я прожила три тижні і зрозуміла, що це все не для мене.

Мені пропонували поїхати в США або в Швецію, але я розуміла, що не зможу ні на кілометр поїхати далі від України.

Тоді я почала шукати курси по військовій підготовці в країнах Європи. Я хотіла отримати базу, за наявності якої мені б просто не змогли відмовити у вступі до ТРО. Але на жодні не змогла вступити – або не брали громадян інших країн, або всі місця вже були зайняті. На той момент у Естонії, Литві та інших країнах вже всі були напорошені і вступали у локальні формування.

Я зрозуміла, що у мене не лишається альтернатив окрім як повертатися в Україну і шукати способів потрапити до особового складу. 

Я потрапила до ССО «Азов»

У нас з моїм керівником була важка розмова – моє рішення піти на війну стало кадровою втратою для бізнесу. Але він бачив мій стан, коли бомбили Чернігів, коли я не мала звʼязку з родиною, коли зруйнували мій дім (квартиру батьків Марії частково зруйнували окупанти – ред.). І він відповів, що поважає мій вибір, і що компанія зробить все, щоб мені допомогти, забезпечити спорядженням і всім, що буде потрібно. 

Коли я поверталась до України, у мене вже були контакти людей, до яких треба було прийти і пройти інтервʼю. Одне було в Київське ТРО, друге – в ССО «Азов» (спочатку «Азов» був як добровольчий підрозділ, а тепер переформатувався у Сили спеціальних операцій). Я пояснила, що як представник з ІТ, знаюся на технологіях, менеджменті, і можу привнести новації та порядок в цю дещо архаїчну структуру. 

Мене прийняли. Зараз я проходжу навчання.

Я була на фінансовому фронті, на інформаційному і волонтерському. Нарешті я – на військовому фронті, і відчуваю, що я – на своєму місці. Є спокій, я впевнена, що роблю все правильно і розумію, для чого я це роблю.

За спеціалізацією я – тактичний медик

На передовій ще не була – проходжу навчання. Це і тактика, фізична підготовка (тягати на собі 10+кг не так то й просто), медична. Також є окремі заняття по техніці виконання завдань в залежності і від підрозділу.

Щодо медицини на війні – тут своя специфіка. Згідно з протоколом, в армії може бути декілька видів мед персоналу: це професійні фельдшери/військові медики/хірурги; парамедики; і бойові медики, себто тактмед.

Парамедики знаходяться здебільшого в зеленій та жовтій зоні бойових дій. А комбат-медики працюють разом із командою. Виконуючи в першу чергу задачі підрозділу, і в додаток забезпечувати підтримку життя своїх побратимів.

Я відчуваю багато відповідальності на собі. Тому постійно шукаю додаткові курси і смикаю товаришів, щоб більшому мене вчили. 

У мене немає вищої або середньої медичної освіти, але для тактичного медика це не обовʼязково. На тому рівні, на якому я працюю – моїх знань і навичок достатньо. В моїх компетенціях: підтримка життя бійців, критичні термінові втручання та евакуація, а також забезпечення знаннями з першої домедичної допомоги для всіх побратимів в бригаді, інформування, що вони мають робити при яких ситуаціях у разі, якщо медик не може дістатися до пораненого самостійно. 

Статистика показує, що якщо як мінімум 60% особового складу проходять курси тактичної медицини, то шанс врятувати життя своє або побратима підвищується в три рази.

У мене постійно присутній ефект Даунінга-Крюгера

Зараз ми з моїм партнером-медиком взяли на себе ініціативу підвищувати кваліфікацію, щоб вийти на рівень парамедика. Мати змогу робити інʼєкції та нехірургічні втручання, які дозволяють стабілізувати стан людини та надати вже більш суттєву допомогу. 

У мене постійно присутній ефект Даунінга-Крюгера, я весь час хвилююся, що щось недостатньо розумію і прошу побратимів звозити мене на додаткові навчання по тактиці чи, наприклад, відпрацювати ще раз надання допомоги в абсолютній темряві.

Коли я сюди потрапила, то зрозуміла, що воювати – це не те, чому можна швидко навчитися. Професійні військові цим живуть. Якби до повномасштабної війни хтось до мене прийшов і сказав «зроби з мене дизайнера за два тижні», я б посміялась. Думаю, військові відчувають те саме, коли невійськові люди стають «військовими» за місяць-півтора-два.

Тому, звісно, я некомпетентна. Але робимо все можливо, щоб бути корисними. Як показала практика, деякі технології дозволяють працювати і без великого військового досвіду.

Тут досі панують наративи, що війна – то не жіноча справа

Я 8 років пропрацювала в ІТ-сфері і звикла до середовища, в якому підтримується та заохочується гендерна рівність. Зараз же я потрапила в середовище, де все ще панують наративи про те, що справа жінки – народжувати дітей, що війна – то не жіноча справа, що на бойові позиції мене взагалі можуть не допустити. 

Звісно, навіть з точки зору фізичної підготовки до жінок тут ставляться інакше, ніж до чоловіків, і ряд зауважень я не можу заперечувати. Чисто фізично я навряд чи зможу винести на собі стокілограмового чоловіка, хоча, хто знає, на адреналіні може і зможу. А з допомогою стропів та за підтримки побратимів точно зможу.

Бувають моменти, що дівчатам не можна на якісь певні навчання. Але я не можу сказати, що це сексизм, скоріше таким чином просто хочуть захистити.

Коли я сюди потрапила, я переконалась у тому, що у нас в Україні непідготовлених людей на фронт не відправляють. 

Все сильно залежить від керівництва. Ми лише встали на шлях переформатування з радянського стандарту на стандарти НАТО. Тому поки що складно, але, сподіваюсь, що своїм прикладом я показала, що все можливо.

Як досвід в ІТ допомагає на війні

Є відчуття відповідальності перед моїми побратимами за те, що тоді, у 2014 році, я обрала роботу, будувала карʼєру, поки вони воювали і не могли влаштувати власне життя. З іншого боку у мене сьогодні є низка напрацювань і звʼязків, завдяки яким я маю змогу допомагати нашій армії фінансово і організаційно. Сьогодні я можу знаходити те, що потрібно нашим хлопцям.

Завдяки своєму менеджерському досвіду, я багато що привнесла у наш підрозділ, допомогла структурувати і упорядкувати. Я забезпечувала наш підрозділ і технікою, і медициною, навіть знання по тих самих дронах не було, тому я знайшла їм курси.

Спочатку вони можуть поставитися скептично до моїх ініціатив, але згодом визнають, що це було корисно.

Чого не вистачає бійцям сьогодні

З того, що відомом мені – не вистачає саме військової техніки. Багато підрозділів сидять і чекають своєї черги – коли прийде зброя і вони зможуть навчатися з новою зброєю. У багатьох проблеми з екіпом. У моєї подруги чоловіка забрали в ЗСУ через військкомат, і на місці видали лише спальник і автомат. Тобто, дефіцит – в усьому.

До того ж, багато техніки відпрацьовується і вона потрібна знову і знову. Ті самі дрони – вони інколи падають і їх крадуть окупанти.

Я думаю, ситуація однакова і в ЗСУ, і в ССО, і в ТРО. І я думаю, що в будь-якій країні такі проблеми б виникали, тому що забезпечити 100% підрозділів одразу планшетами, дронами, тепловізорами, обладнанням неможливо.

Якби напали на Фінляндію, Фінляндія б так само не мала зброї та техніки на всіх бійців.

Спорядження ми здебільшого діставали своїми силами. Через волонтерів, знайомих, замовників з інших країн. Є потреба – і знаходяться люди, які це покривають. Отже потреба у волонтерській допомозі, військовій та фінансовій допомозі є, вона лишається актуальною.

Про страх загинути

У мене немає страху. Звісно, він буде, коли потрапиш на передову. Може бути відчуття жалю, що з кимось не встиг попрощатися. Але в мене є відчуття, що не 100% людей, які йдуть на війну, вмирають. 

Я розмовляла з побратимами, хто з 2014 року в «Азові» воюють, і спитала у них, яка ймовірність померти на полі бою. І мені відповіли: шанс такий самий, як потрапити під машину у великому місті.

Ми зараз потенційно всі в небезпеці. І я думаю про це так: якщо помру, то значить так сталося, але принаймні я зробила все, що могла.

Ще в школі я дуже заглиблювалась в історію України, і мені було прикро, що протягом сторіч ми от-от і досягли б великої державності, незалежності, але щось постійно зривалося. То князі між собою посваряться, то гетьмани щось не поділили. І в 2014 році я зрозуміла, що це – новий виток. Безпосередня участь у захисті країни для мене – як кармічна битва. Вирішальний ривок за всю історію українсько-російського протистояння. Це те, за що наші предки віддавали свої життя, а ми тепер маємо історичний шанс завершити багаторічну битву за незалежність.

Мені 30 років, ми з Україною однолітки. І я відчуваю, що проживаю те саме, що проживає вона. 

Я не шкодую про прийняте рішення. Є певний аспект – фінансовий. Працюючи в ІТ, я звикла до того, що у мене є гроші, я можу підтримувати сімʼю, відкладати на майбутнє. Зараз є проблеми з виплатами в ТРО та ССО, хоча я не вбачаю в цьому зраду, скоріше це просто той самий хаос, про який я говорила вище. Але для мене захищати країну важливіше, ніж заробити додатково певну кількість доларів і купити те, що потім потенційно може бути зруйноване. 

Війна показала, що матеріальне швидко плине. Головне – люди, незалежність і суверенність. Ми боремося не просто за свободу – а за право на існування.

Залишити коментар

Коментарі | 0

Пошук