Розхристаний геній — уривок з книги Уолтера Айзексона «Ейнштейн»

4981
2

Альберт Ейнштейн — автор теорії відносності та одна із найвизначніших фігур XX століття. У видавництві «Наш формат» вийшов український переклад книги Уолтера Айзексона «Ейнштейн. Життя і всесвіт генія». Редакція AIN.UA публікує уривок із 19-го розділу під назвою «Америка». В ньому розповідається про перший приїзд фізика до США та враження, яке він склав на своє найближче оточення.

«Вестморленд» прибув у Нью-Йорк 17 жовтня 1933 року. Коли Ейнштейн зійшов на берег нової батьківщини, йому було п’ятдесят чотири роки. Ішов дощ. На Двадцять третій вулиці Ейнштейна чекав офіційний комітет зустрічі на чолі з його другом, відомим юристом Самуелем Унтермаєром — у руках він тримав домашні орхідеї. Компанію йому складала група дівчат, які мали влаштувати на честь Ейнштейна гімнастичний парад.

Однак ні Ейнштейна, ні його почту знайти не вдалося. Директор Інституту перспективних досліджень Абрагам Флекснер за всяку ціну хотів уникнути розголосу, хай навіть це могло суперечити планам самого Ейнштейна. Він вислав до «Вестморленда» буксир з двома довіреними особами Інституту, щоб тихенько забрати Ейнштейна одразу після прикордонного карантину. «Не робіть жодних заяв і не давайте інтерв’ю», — телеграфував Флекснер на борт. Через людей, які зустрічали Ейнштейна, він передав ще й листа, у якому було сказано: «З міркувань безпеки наполегливо рекомендуємо вам утриматися від участі в будь-яких публічних заходах в Америці».

Ейнштейн тримав у руках футляр зі скрипкою, неслухняне волосся вибивалося з-під широкого чорного капелюха. Його разом із почтом пересадили на буксир і переправили на причал у Беттері, звідти машиною всіх відвезли прямо у Принстон. «Доктор Ейнштейн хоче одного — щоб йому дали спокій», — сказав Флекснер журналістам.

Насправді доктор Ейнштейн хотів ще газету і морозива. Зареєструвавшись у принстонському готелі «Пікок», він одразу переодягнувся і, попихкуючи люлькою, пішов до кіоску преси. Купив свіжу газету, з іронічною посмішкою переглянув заголовки про те, що нікому не відомо, де він зупинився, і зайшов у кондитерську «Балтимор». Якраз перед ним порцію морозива купив собі семінарист. Ейнштейн показав пальцем на його морозиво, а потім на себе. Відраховуючи Ейнштейну решту, продавчиня сказала: «Запишу про це в щоденнику».

Ейнштейну виділили кутовий кабінет у крилі університетського корпусу, де тимчасово квартирував Інститут перспективних досліджень. На той момент у штаті Інституту значилося вісімнадцять учених, зокрема математики Освальд Веблен (племінник соціолога Торстена Веблена) і Джон фон Нейман, основоположник теоретичної інформатики. Ейнштейна спитали, яке обладнання йому потрібне.

— Стіл, стілець, папір і олівці, — відповів він. — А! Ще велика корзина для сміття, щоб було куди викидати помилки.

Вони з Ельзою підшукали й зняли собі будинок. Переїзд відзначили музичним суаре, на якому виконували Гайдна і Моцарта. Першу скрипку грав відомий американський скрипаль, колишній одесит Тоша Зайдель, другу — Ейнштейн. У подяку за те, що маестро Зайдель показав кілька секретів гри на скрипці, маестро Ейнштейн спробував пояснити йому теорію відносності й намалював, як при швидкому русі зменшується довжина лінійки.

Так у народ пішли історії про любов Ейнштейна до музики. Одна історія розповідала, що Ейнштейн якось грав у квартеті зі скрипалем-віртуозом Фріцом Крейслером. У певний момент музиканти вибилися з такту. Крейслер зупинив музику, повернувся до Ейнштейна і глузливо запитав: «У чому річ, професоре? Ви не вмієте рахувати?». А якось мав відбутися вечір, на якому група християн збиралася помолитися за переслідуваних євреїв. Усі здивувалися, коли Ейнштейн спитав, чи можна йому прийти. Він захопив із собою скрипку і замість молитви зіграв соло.

Ейнштейн охоче виступав експромтом. На перший Геловін в Америці він знешкодив групу дванадцятирічних шантажисток, які заявилися до нього додому, зігравши їм серенаду на скрипці. Коли на Різдво до Ейнштейнів завітали, співаючи гімни, місцеві пресвітеріани, він вийшов на сніг, попросив в одної жінки скрипку і почав їм акомпанувати. «Він такий добрий чоловік», — згадувала прихожанка.

Невдовзі Ейнштейн став місцевою легендою, хоча в образі добродушного забудькуватого професора була чимала доля правди. Він ніколи не втрачав гумору; поринав у свої думки так глибоко, що ходив по місту, мов сновида, нічого довкола не помічаючи; допомагав дітям робити домашнє завдання; рідко причісувався і забував надягати шкарпетки. Ейнштейн був людиною самоіронічною, так що цей образ цілком його влаштовував. Він жартував: «Я тут ніби легендарний старець, відомий здебільшого тим, що не носить шкарпеток. Мене демонструють в урочистих випадках, як місцеву екзотику». Недбала зовнішність демонструвала простоту Ейнштейна й водночас засвідчувала його бунтарство. «Я вже в тому віці, що можу дозволити собі не зважати, коли хтось каже, що треба носити шкарпетки», — зізнався він сусіду.

Ейнштейн любив просторий, зручний і непретензійний одяг без замаху на моду. У нього був шкіряний піджак — і на щодень, і на офіційні заходи. Дізнавшись, що в нього алергія на вовну, приятелька накупила йому трикотажних светрів, у яких він весь час ходив. Байдужим ставленням Ейнштейна до зачіски і зовнішності заразилися Ельза, Марго і його сестра Майя — усі ходили в затрапезному вигляді.

Завдяки Ейнштейну образ розхристаного генія став таким само хрестоматійним, як образ «маленької людини» у виконанні Чарлі Чапліна. Він був чоловіком приязним, але волів тримати дистанцію. Випромінював інтелектуальний блиск, але водночас здавався холодним. Нерідко дивився відсутнім поглядом і про все на світі забував, пішовши вслід за власними думками. Чесно визнавав помилки. Здавався наївним більше, ніж був ним. Переживав за людство, але вмів потурбуватися і про конкретних людей. Ейнштейн зосереджувався на таємницях космосу і глобальних проблемах, тому здавався далеким від каруселі повсякденних марнот. Він справді був схожий на людину, роль якої грав. Ця роль йому подобалася, він розумів її значення і повністю їй віддавався.

Ейнштейн звикся з роллю турботливої, але вимогливої дружини, яку взяла на себе Ельза (іноді вона теж проявляла соціальні амбіції). У минулому між ними всяке траплялося, але в Америці їм було затишно разом. «Я керую ним, — гордо казала Ельза, — але так, щоб він про це не здогадувався».

Насправді Ейнштейн прекрасно це розумів і його це розважало. Коли Ельза почала нарікати, що її чоловік забагато курить, він пообіцяв на День подяки, що до Нового року не доторкнеться до люльки. А коли Ельза похвалилася цим на вечірці, пробурмотів: «Бачите, тепер я раб не своєї люльки, а цієї жінки». Ейнштейн дотримався слова, але на Новий рік піднявся вдосвіта, узяв люльку і виймав її з рота тільки тоді, коли їв або спав, розповіла Ельза сусідам через кілька днів після закінчення їхньої угоди.

Оставить комментарий

Комментарии | 2

Поиск