У видавництві Yakaboo Publishing вийшов український переклад книги «Нехай будуть з вами інновації. Як ізраїльська винахідливість рятує світ» за авторством Аві Йоріш. В ній йде мова про винаходи, які покращують життя мільярдів людей у цілому світі, допомагають годувати голодних, лікувати хворих, рятувати життя. AIN.UA публікує уривок з третього розділу «Uber серед «швидких».
Радикальні зміни швидкої допомоги
Другого червня 1978 року Елі Бір повертався з дитсадка з одинадцятирічним братом, коли раптом неподалік вибухнув автобус. Ударна хвиля була такою потужною, що пошкодила сусідній будинок, а в інших повилітали шибки. Це палестинська терористична група підклала бомбу, щоб зірвати святкування одинадцятої річниці об’єднання Єрусалима. Від вибуху загинуло шестеро осіб, ще 19 дістали поранення. Бір та його брат дуже злякались і втекли. Проте травма того дня закарбувалася в пам’яті хлопця назавжди.
«Я знав, що стану парамедиком,— каже Елі.— Я вирішив, що колись це буде моєю роботою, моєю мрією — допомагати людям, яким я не готовий був допомогти того дня».
Через 10 років, коли йому було 15, Бір пройшов перші у своєму житті курси невідкладної допомоги та став добровольцем Маґен Давид Адом («Червоної зірки Давида») — ізраїльського підрозділу Міжнародного Червоного Хреста. Цей досвід виявився дуже корисним. Проте Бір часто відчував, що він із колегами приїжджав, коли було вже надто пізно.
Скажімо, одного дня Бір почув від диспетчера, що семирічна дитина вдавилася хот-догом, потрібна негайна допомога. «Швидка» Біра намагалася мерщій пробратися заплутаними вуличками Старого Єрусалима. Медики прибули на місце за 20 хвилин і застали хлопчика вже посинілим та непритомним. Бір і його команда почали робити реанімацію. Сирену «швидкої» почув тамтешній лікар і прибіг на допомогу. Він перевірив пульс дитини. Пульсу не було. Хлопчик був мертвий. Бір розумів: якби цей самий лікар дізнався про нещасний випадок на кілька хвилин раніше, то міг би врятувати життя дитини. «Ця дитина не мала померти, — думав тоді Бір.—Треба щось робити…»
В Ізраїлі, де часто відбуваються криваві теракти, «швидкі» приїжджають на місце події приблизно за 20 хвилин. Після випадку з тією дитиною Бір захотів знайти спосіб пришвидшити цей процес і зробити його ефективнішим. Багато людей, яких можна було б урятувати, гинули. Дуже важливо урвати хоча б кілька хвилин. Рятувальники, приміром, часто мають лише шість хвилин на порятунок у разі серцевого нападу.
Бір вирішив об’єднати півтора десятка парамедиків і створив у своєму районі тамтешню групу швидкої допомоги, яка могла швидше діставатися до потерпілих. Вони всі купили собі пейджери, щоб бути на зв’язку. Бір звернувся до служби невідкладної допомоги, яка обслуговувала його район; він хотів, щоб диспетчер карет швидкої допомоги викликав його групу, якщо поблизу щось станеться. Диспетчер тільки розсміявся. «Малий, іди до школи або відкрий собі кіоск і продавай фалафель, нам твоя допомога не потрібна», — сказав він і витурив хлопця за двері. Але це не зупинило юного єрусалимця.
«За мною була дивовижна ізраїльська інновація — хуцпа», — каже Бір.
Наступного дня група парамедиків взяла й купила два поліційні радіосканери, щоб можна було ловити прохання про допомогу. «То й дідько з тобою, — думав Бір, пригадуючи слова Диспетчера. — Рятуватиму людей і без твоєї допомоги». Того самого дня, прослуховуючи частоти, він зловив сигнал тривоги від сімдесятирічного дідуся, якого збила машина. Це було за квартал від нього, і Бір помчав на місце аварії.
Там він побачив старого чоловіка, який лежав на землі, а з шиї в нього юшила кров. Хтось із родичів сказав медику, що дідусь вживає препарат для розрідження крові Кумадин. У Біра при собі не було жодних матеріалів чи інструментів, але він знав, що старий помре, якщо негайно не зупинити кровотечу. Тож він зняв свою кипу, юдейський головний убір, і скористався нею, щоб притиснути судину в рані. Кровотеча припинилася, і за 25 хвилин, коли приїхала «швидка», дідусь був непритомний, але дихав. Коли персонал «швидкої» клав потерпілого на ноші, Бір помітив на внутрішній частині передпліччя татуювання, рядок синіх цифр: він пережив Освенцим.
Через два дні зателефонував син старого чоловіка. «Я не сумнівався, що зараз він мені скаже про похорон», — пригадує Бір. Проте дідусь був живий. Він хотів подякувати хлопцеві та попросив, щоб той приїхав до нього в лікарню. У палаті старенький обійняв Біра та подякував йому за порятунок. Цієї миті Бір знав, що завдання його життя — створити організацію, яка радикально змінить роботу швидкої допомоги.
Але виконати це завдання було набагато тяжче, ніж він уявляв.
Флешмоб, який рятує життя
Щоб розширити свою волонтерську групу, Бір мав вирішити дві проблеми. По-перше, йому потрібно було створити мережу добре підготовлених рятувальників по всій країні. По-друге, створити систему, яка дала би змогу медикам майже негайно починати лікувати постраждалих.
Після підказки доктора Аві Рівкінда, який очолює шоковотравматологічне відділення єрусалимського медичного центру «Хадасса», Бір вирішив, що всі працівники його служби швидкої допомоги Hatzalah (що гебрейською означає «порятунок») мають пройти шестимісячні курси першої медичної допомоги загальною тривалістю 200 годин.
Приймали кандидатів віком від 21 року, з водійським посвідченням і відсутністю судимостей. «Лікарі, парамедики та водії виконують головну роль у невідкладній медичній допомозі, — каже Рівкінд, який неофіційно працює старшим медичним консультантом організації Біра. — Від їхньої фаховості залежать шанси пацієнтів на життя, а також темпи та ступінь одужання». Та що більше медиків проходили підготовку, то більше Біра доводила до відчаю їхня неспроможність надати допомогу тим, хто її потребує. Багато з медиків їздили на машинах і гаяли час на паркування або стояли в транспортних корках.
І Бір знайшов інноваційне рішення. Приблизно наприкінці 2001 року він теж потрапив у затор. Бір витяг телефон і почав розмовляти. Раптом бозна-звідки на мотоциклі під’їхав дорожній патрульний і оштрафував його. Бір був страшенно сердитий, але цей інцидент навів його на унікальну думку: волонтери мають пересуватися на мотоциклах. Тоді вони зможуть пробиратися крізь затори та паркуватися де завгодно. Удома Бір розповів про свій задум дружині. «Треба назвати це амбуциклом», — сказала вона. Частково «швидка», частково «мотоцикл».
Невдовзі Бір почав переобладнувати мотоцикли під міні-швидкі. Кожен був укомплектований аптечкою для надання невідкладної допомоги, кисневим балоном, глюкометром і дефібрилятором. Не Гарлей Девідсон, але — як і його винахідник — такий мотоцикл не боїться викликів і чудово виконує свою роботу. Амбуцикли (й уся організація Біра) не мають на меті замінити традиційні карети й персонал швидкої допомоги, без яких ця служба неможлива. Одначе вони здатні скоротити час, потрібний парамедикам на надання першої допомоги та реанімації. За словами Біра, «ми як флешмоб, який рятує життя».
Створена Біром група, яка дізнавалася про нещасні випадки за допомогою поліційних радіосканерів, швидко розширювалася: спочатку в Єрусалимі, далі був Бней-Брак, потім Тель-Авів і низка менших міст. Першими приєднувалися релігійні єврейські спільноти. На думку Біра, це тому, що спосіб життя для чоловіків у них орієнтований на навчання. Студентові єшиви простіше знайти час для волонтерства, ні адвокатові, бухгалтерові чи іншим людям, які працюють за сталим графіком.
Літо 2006-го стало переломним моментом для Біра, його когорт та інших схожих організацій, які виникали по всій країні. Багато медиків-волонтерів із початком війни з Хезболлою поїхали на північ Ізраїлю. Коли Бір побачив, що одні організації оснащені ліпше за інші, то вирішив об’єднати ці розрізнені групи. Так, на його думку, можна було зменшити витрати й рятувати більше життів. У розпал війни в підвалі синагоги в Хадері, місті на північ від Тель-Авіва, він зустрівся з керівниками цих різних груп. Після кількагодинних запеклих суперечок Бір переконав-таки їх об’єднати зусилля. Адже разом вони могли б надавати допомогу хворим і пораненим за півтори хвилини після того, як отримають виклик.
«Якщо потрапити до пацієнта в перші дві хвилини від початку серцевого нападу,— каже Бір, — шанси на порятунок сягають 90%».
А як назвали цю нову організацію? United Hatzalah. Коли зустріч добігала кінця, присутнім «здавалося, що вони стали свідками початку революції», пригадує Дов Майзел, директор із міжнародної діяльності в United Hatzalah. «Тепер усе мало змінитися».
«Елі знайшов спосіб подолати антипатію бюрократів тим, що просто робить добро, — каже Пітер Блум, президент DonorsChoose.org і колишній виконавчий директор приватної інвестиційної компанії General Atlantic. — Мені здається, що це все завдяки енергії Елі, який ніби каже: якщо достатньо довго робити те, що треба, то люди, зрештою, зрозуміють, для чого це».
Далі слід було поміркувати, як саме групу можна зробити ще ефективнішою. До війни Майзел думав, що групі потрібний спеціалізований мобільний застосунок, який відсилав би медиків на виклики за допомогою технології GPS. «Думаю, що тоді, якби ми хотіли заробляти гроші, а не рятувати життя, з нас вийшов би Uber», — згадує Майзел. Але в Hatzalah цю ідею відклали до кращих часів через затратність розробки, яка перевищувала один мільйон доларів. Після війни 2006 року на зустрічі представників різних груп Бір і Майзел вирішили шукати гроші. Завдяки приватному благодійнику до літа 2007 року United Hatzalah мала бета-версію для розкладних мобільних телефонів. Та щойно з’явилася їхнятехнологія, як випустили перший iPhone, і Майзел зрозумів: усе змінилося.
У 2008 році всі парамедики почали завантажувати на свої смартфони стандартизований мобільний застосунок для GPS. Система визначає периметр навколо місця нещасного випадку та повідомляє п’ятьох найближчих волонтерів серією гучних сигналів на телефон. Виявивши загрозливу ситуацію, будь-хто може подзвонити за безплатним в Ізраїлі номером. Виклик переадресовують до «нервового центру» United Hatzalah, який уже й надсилає сигнал тривоги. За словами Біра, усі парамедики групи діють за одним принципом:
«Думай про кожного пацієнта… ніби це твій батько чи твоя матір. Поспішай до нього, як до свого сина».
