чотири історії та поради психолога

За даними UNICEF Україна, майже 40% сучасних українських підлітків стають жертвами образ, знущань та принижень з боку своїх однолітків. 20-30 років тому ситуація була ще гіршою: тоді слова «булінг» в інформаційному просторі взагалі не існувало, а до принижень серед школярів ставилися переважно як до невинних жартів. Не обійшлося без наслідків: тодішні жертви булінгу досі ходять до психотерапевтів, страждають від невпевненості в собі та долають наслідки шкільних травм.

У спецпроекті з КМДШ автори AIN.UA поговорили з тими, хто пережив булінг в школі 20-30 років тому, про те, до яких наслідків це призвело. Психолог-експерт мережі КМДШ надав поради, як протидіяти цькуванню у сучасному світі.

Зі зрозумілих причин, імена усіх героїв змінені, а розповіді — максимально знеособлені. Обережно: у цих історіях є елементи насилля та жорстокості. Вони можуть зачепити та змусити вас пригадати забуті травми. Але ми вважаємо, що проблему булінгу важливо проговорювати — щоб усвідомити, як з нею боротися.

«У мене грецьке коріння, тож моє прізвище доволі незвичне як для українських школярів. У 13 років я мала перевестися у нову школу, і насміхатися з мене почали ще до того, як побачили наживо. Почувши, що в їхньому класі буде новенька з таким прізвищем, його миттєво переінакшили, щоб стало смішно. З того часу все й почалося.

Моїми агресорами було двоє однокласників. Я була не першим їхнім об’єктом булінгу, ще до мого приходу в клас вони знущалися з інших дівчат та хлопців, але ніхто їх не зупиняв.

Булінг щодо мене тривав майже чотири роки: аж до випускного класу. Вони коментували мою зовнішність, вигадували образливі прізвиська, говорили, що я «тупа» і «страшна». Якось увірвалися в роздягальню, коли дівчата перевдягалися на фізкультуру, та почали висміювати мої ноги. Я вмирала від сорому, пам’ятаю це гидке відчуття досі.

Я не розуміла, чому зі мною так поводяться. Вважала, що причина в мені — що я якась не така, не підходжу цьому суспільству. Щоб заглушити душевний біль, почала завдавати собі фізичної шкоди — робити порізи на тілі. Батькам не казала — здавалося, що вони вважатимуть мене слабачкою, яка не може розібратися зі своїми проблемами самостійно. Тільки недавно я змогла розповісти своїй мамі, що відбувалося у школі. Виявилося, що вона про все підозрювала, але не знала, як втрутитися.

У нашій школі тоді про булінг не говорили. Пам’ятаю лише один урок, на якому підіймалися соціальні проблеми — але це була розмова про те, що аборти робити погано. Будь-які інші серйозні питання не обговорювались взагалі.

Мені стало легше тільки у випускному класі — коли булінг нарешті помітили вчителі та викликали в школу батьків моїх кривдників. Після цього хлопці почали поводитися краще. Гадаю, якби вчителі були уважними, вони б мали зробити це ще на самому початку. Або взагалі звернути увагу на їхню поведінку ще до того, як я прийшла в школу — коли вони булили інших однокласників.

Я досі ходжу до психотерапевта і періодично приймаю антидепресанти, щоб підтримувати стабільний стан. У мене діагностований ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — прим. авт), загострене відчуття сорому та тривожність. Вже зараз я розумію — я набагато успішніша за тих, хто мене булив. Але логіка не допомагає — відчуття власної неповноцінності мучить мене дотепер.

Пізніше я дізналася, що в одного з цих хлопців був консервативний батько, який зневажав дружину та погано ставився до будь-яких проявів «іншості» в людях. Схоже, що син копіював його поведінку. Другий — ріс без матері. Гадаю, це також наклало свій відбиток на його характер. Але все це я дізналася вже після випуску.

Нещодавно мені написав однокласник — він вибачився за те, що не допоміг мені протидіяти булерам, бо сам боявся стати їхньою жертвою. Він це пам’ятає, і досі відчуває провину.

У мене є син, якому один рік. Я вже зараз привчаю його правильно комунікувати з навколишнім світом — людьми та тваринами, не завдавати їм шкоди й не ображати. Проблема булінгу для мене настільки важлива, що я вже зараз перейнялася питанням пошуку школи для сина, і обрала таку, де працює антибулінгова політика, а саме КМДШ. А ще в нашій сім’ї є правило: говорити можна про все, тебе не засудять, а зрозуміють і допоможуть».

«Часто дорослі дізнаються про булінг надто пізно, коли дитина вже зранена. Діти часто не вважають, що дорослі — люди, які можуть захистити. У них немає переконання, що вони взагалі можуть будь-як впливати на ситуацію, тому нікому не говорять і намагаються терпіти.

Інформацію про те, що коли тебе цькують — це перестає бути внутрішньою справою дітей, і потрібно звернутися до якихось дорослих, треба постійно доносити. Важливо підкреслювати: не можеш сказати в школі — скажи батькам. Не можеш батькам — скажи якомусь іншому дорослому, наприклад, хрещеному.

В школах КМДШ, окрім вчителів, є тьютори та ментори. Це люди, на яких повна відповідальність за атмосферу в класі, вони вміють запобігати булінгу в колективі та беруть активну участь в цьому процесі.

Є міф, що якщо попрацювати з булером та його жертвою, все стане добре. Але від булінгу страждає не тільки об'єкт цькувань, а весь клас та атмосфера в ньому. Коли бачиш, як комусь погано, але не можеш цьому зарадити — почуваєшся слабким і безпомічним. Звідси — ситуації, коли навіть випустившись зі школи, однокласники вибачаються, що свого часу не захистили. Тож саме робота з усім класом є важливим етапом, який дозволить вилікувати атмосферу і повернути дітям відчуття безпеки.

Часто батьки пропонують своїм дітям просто не спілкуватися з дитиною, яка пожалілася на цькування — щоб їхню доньку чи сина також це не зачепило. Мовляв, «обходь її десятою стороною, бо вона пожаліється, що ти її теж образив». Це переростає в бойкот, і ситуація ще більше загострюється.

Друга протилежна реакція — «пожалій цю дитину». А коли більшість дітей в школі починають когось жаліти, він ще більше укріплюється у відчутті слабкості та нещасності. Це теж не про оздоровлення атмосфери.

Важливо провести збори та обговорити ситуацію з батьками усіх дітей в класі, навчити їх, як говорити про це з дітьми та як поводитися».

Олена Петрушкевич,
психолог-експерт мережі КМДШ:

Основні принципи Політики безпеки та захисту особистості КМДШ:

Повна нетерпимість до будь-якого прояву насильства.

!

Кожна особистість важлива та цінується незалежно від віку, статі, раси, культури чи обмежених можливостей.

!

Взаємоповага всіх учасників освітнього процесу.

!

Безпечні умови перебування, навчання і роботи для кожного.

!

«В дитинстві я була пухкенькою, мала кілька кілограмів зайвої ваги. А ще — найвищою за всіх в класі. Цього вистачило, щоб мене з початкової школи ображали однокласники.

Агресорами була невелика група хлопців, хоча дівчата також подекуди брали в цьому участь. Це були образи, які, на перший погляд, можуть здатися невинними. Але це відбулося на постійній основі, тож я пам'ятаю їх вже понад 20 років. З однією дівчиною я навіть побилася — вона чіпала мої речі, я попросила цього не робити, але вона продовжувала. Потім я вибухнула, і ми почали битися. Однокласники не втручалися — зупинив вчитель, який зайшов в клас.

Батькам я не розповідала, бо вважала, що це нічого не змінить. Був кінець дев'яностих. Тема булінгу у школі тоді не підіймалася, цькування здавалося звичайною формою комунікації серед дітей. Допускаю, що однокласники навіть не замислювалися, що роблять погано — для них це була розвага, весела гра. Їм ніхто не говорив, що так не можна обходитися з людьми.

Гадаю, це проблема усіх пострадянських шкіл — дітям взагалі не пояснювали, як спілкуватися між собою, і які наслідки можуть бути у їхньої поведінки. Те, що мене булили, бачили вчителі, але вони вважали це невинними жартами, і не втручалися. Загалом важко знайти людину з мого покоління, яка б тією чи іншою мірою не пройшла через булінг. Наприклад, з цим стикалася й моя сестра — вона була дуже худенька і сором'язлива, тому хлопці з неї насміхалися.

Пережиті образи роками формували в мені комплекси, з якими ще довго довелося боротися. Це вплинуло на сприйняття себе, і мені досі важко сприймати своє тіло, скільки б я не важила.

Зараз моїй дитині 5 років. Я уважно ставлюся до теми булінгу. Якщо помічаю, що мій син погано висловлюється щодо іншої дитини, зупиняю це. В окремих випадках вигадую покарання — день без мультиків, або тиждень без нової іграшки. Не помічала з його сторони булінгу до іншої дитини, але навіть на точкові ситуації намагаюся одразу реагувати.

Мені здається, в першу чергу, з дітьми треба говорити: пояснювати, яка поведінка є нормою, а яка забороненою, і до яких наслідків це може привести. Дуже важливо вчасно зупиняти найменші прояви булінгу. Потрібно встановлювати правила, і якщо дорослий бачить, що вони порушуються, відразу вживати заходів.

Коли обирала, в яку школу піде мій син, питання ставлення до булінгу було одним з визначальних. Хочу, щоб моя дитина зростала в здоровому середовищі та привітній атмосфері, і щоб у нього сформувалися правильні цінності. Я знаю, що у КМДШ є антибулінгова політика захисту особистості та тьютори, які знають, як правильно працювати з дітьми. Для мене це дуже важливо».

«Найважливіше, що потрібно тим дітям і підліткам, яких цькували — зрозуміти, що вони (їхня зовнішність, прізвище, поведінка, вимова тощо) стали приводом для цього, а не причиною. Що у булера є психологічні причини цькувати інших, і він би робив це попри все. Що принцип «якби я була худіша — мене б не чіпали» не працює, бо коли у людини є бажання цькувати, він знайде, до чого причепитися.

Не буває «кращих» або «гірших» приводів для булінгу, і тим більше «закономірних» або «очевидних». «Цькування — це завжди погано, ми проти насильницьких дій» — це мають транслювати дорослі та діти в будь-якому колективі.

Справа дорослих — пояснити, що важливо жити в середовищі, в якому не толерують цькування. Прибрати переконання, що нікуди від того не дінешся. Давати дітям розуміння, що це ненормально, і цьому можна завадити.

Чим старшими стають діти, тим більше вони вміють приховувати булінг так, щоб дорослі не бачили. Тому батьківська та вчительська відповідальність — навчити дітей не бути байдужими. Коли вони бачать, що когось ображають — повинні або стати на захист (якщо мають силу), або повідомити про це своєму класному керівникові чи ментору. Якщо більшість дітей в класі навчаться не толерувати агресію та цькування, це буде найкраща профілактика булінгу».

Олена Петрушкевич,
психолог-експерт мережі КМДШ:

Політика безпеки та захисту особистості передбачає:

Запобігання жорстокому поводженню та нехтуванню (ігноруванню) особистості шляхом створення позитивного шкільного середовища, навчання та підтримки учнів.

!

Запобігання жорстокому поводженню з дітьми та нехтуванню (ігноруванню) ними, дотримання узгоджених процедур, забезпечення учасників освітнього процесу підготовкою та підтримкою, щоб чуйно та компетентно реагувати на ситуації, коли фізична та емоційна безпека дитини опиняються під загрозою.

!

Підтримка осіб, які можуть стати об'єктом образ, цькування або недогляду.

!

«Коли я ходив до гімназії, часто носив одяг, з якого виросли старші родичі, а інколи батьки купували вживані речі. Я тоді не надавав великого значення одягу — він був акуратним і чистим, але один костюм я міг носити місяцями. Це не вписувалося в стандарти більшості учнів у класі, тому я швидко став вигнанцем.

Мене цькували, постійно вигадували мені нові образливі прізвиська, навіть били та штовхали. А одного разу четверо однокласників схопили мене, кинули у підвал школи та зачинили там. Я просидів у підвалі два дні, поки охоронець пізно ввечері не почув мої крики. Було дуже страшно — адже я не знав, що буде далі: чи знайдуть мене взагалі. Здавалося, що я можу померти там від голоду та страху. Адміністрація школи врешті зам'яла цю історію.

Мені важко було знайти друзів у школі — ніхто не хотів зв'язуватися з вигнанцем, щоб також не стати жертвою булінгу. Досі згадую відчуття страху і гніву. Я не розумів, чому до мене так ставляться, і чим я це заслужив. Адже я не був конфліктною людиною і не дозволяв собі погано поводитися з іншими людьми.

Батькам про булінг я не розповідав. Батько вчив, що хлопець має бути сильним, і сам розв'язувати свої проблеми, а жалітися комусь — «не по-чоловічому». Вчителі все бачили, але до якогось моменту не реагували. Вони теж вважали, що для хлопців вчиняти бійки — природно, тому коли бачили це, могли просто нас розтягнути, але батьків до школи не викликали.

Ці ситуації досі в мені відгукуються. Наприклад, я відчуваю тривожність, коли проходжу повз групи хлопців-підлітків, підсвідомо чекаючи від них агресії.

Думаю, що головна робота з дитиною має бути у сім'ї. Потрібно розповідати дітям, що таке взагалі булінг, чому це погано, і як поводитися, якщо потрапляєш у таку ситуацію. І звісно, робити все, щоб дитина не цькувала інших. Гадаю, проблему булінгу на 100% вирішити неможливо, вона існує в усіх країнах. Але якщо навчати дітей нетоксичної поведінки змалечку і реагувати на найменші прояви, негативні наслідки можна мінімізувати. Цим мають займатися і в сім'ях, і в навчальних закладах».

«Є кілька шкідливих установок, які подекуди мають батьки та вчителі. Одна з них — що діти мають вирішувати свої «дитячі» проблеми самі. Також шкідливо знецінювати їхні переживання. Інколи нам, дорослим, здається, що привід для образи — смішний, несерйозний, що слово, яким назвали дитину, не є образливим. Ми починаємо виміряти ступінь образи, а це хибний шлях.

Варто транслювати дитині, що важлива не «ступінь образ», а що вона з цього приводу відчуває. Важливий маркер — коли дитина переживає настільки, що не хоче йти до школи, бо їй некомфортно знаходитися в класі. В такому випадку дорослим точно пора втручатися.

Коли ми знецінюємо почуття дитини й кажемо «та нічого страшного, пройде», наступний раз їй не спаде на думку попросити допомоги. Вона сама почне знецінювати свої почуття і вважати, що треба терпіти.

Часто діти самі не розуміють, що роблять комусь боляче. В багатьох випадках дорослим достатньо стати модератором розмови між двома дітьми. Один скаже «мені це неприємно, я прошу тебе цього не робити». А інший відповість «я думав, що ми з тобою просто так бавимося і не збирався конфліктувати. Ну добре, більше не буду». Якщо зробити це вчасно, ситуація не дійде до цькування, тому з конфліктом важливо розібратися на етапі непорозуміння».

Розвиток емпатійності, системний, послідовний – теж запорука як зменшення випадків цькування через небажання зробити боляче, так і нетолерантність до булінгу через співпереживання і відповідно позицію захисту інших. Емпатійність є однією з компетенцій, яка в сучасному світі потребує тренування. І школи мають усі можливості (спеціалістів, програми, час, місце) розвивати емоційний інтелект та емпатійність в учнів.

Олена Петрушкевич,
психолог-експерт мережі КМДШ:

Ознаками булінгу як однієї з форм неприйнятної поведінки дитини чи дорослої людини є:

дії, що містять ознаки насильницької поведінки
(дії проти волі іншої людини).

!

дії, що містять ознаки насильницької поведінки, є систематичними та/або повторюються (більше одного зафіксованого випадку).

!

людина, яку цькують, почувається приниженою або/і наляканою.

!

«У нас в класі був агресивний хлопець, який обзивав та штовхав інших дітей, викидав їхні речі та міг вдарити. Він ображав багатьох, але я була однією з основних його жертв. Причину не розумію досі. Він вигадував мені прізвиська, міг вдарити, а кілька разів підбурював інших дітей, щоб вони влаштували мені бойкот, і не розмовляли зі мною. Це було дуже боляче.

Я закінчила школу понад 30 років тому, але досі пам'ятаю історію з 9 класу. Він скинув мій портфель з парти, а коли я обурилася, раптово заліпив мені ляпаса. Я була в шоковому стані, з очей бризнули сльози, а він засміявся і втік.

Батькам я не жалілася, терпіла мовчки. Але якось однокласниця розповіла про все своїм батькам, ті переказали моїм, і моя мама провела з ним бесіду. Ефекту вистачило ненадовго, і вже через пару тижнів він продовжив мене ображати. Вчителі робили йому м'які зауваження, але не ставилися до цього серйозно, тож і він не надто реагував, адже ніяких наслідків для нього врешті не було.

Все закінчилося у десятому класі, коли у цього хлопця померла мама. Це стало для нього ударом, він переосмислив усе своє життя і попросив вибачення за всі ці роки. Я пробачила.

Чи наклало це на мені свій відбиток? Якщо я пам'ятаю ці неприємні відчуття три десятиліття потому — певно, що так. До психотерапевтів я не зверталася, але коли стикаюся з агресивними та хамовитими людьми, досі відчуваю ступор і боюся дати їм відсіч. Гадаю, коріння цієї нерішучості лежать саме в школі».

З політики безпеки та захисту особистості мережі шкіл КМДШ:

Здоров'я, безпека та добробут всіх учасників освітнього процесу мають першочергове значення. Працівники КМДШ зобов'язані створювати й підтримувати безпечне психологічне середовище перебування дітей. Ця політика гарантує, що у школі виконують усі заходи з метою захисту прав і свободи особистості, а також дотримуються процедури моніторингу та інформування.