Дочка Стіва Джобса від першого шлюбу, Ліса Бреннан-Джобс, написала книгу про своє дитинство та відносини із батьком. У видавництві “Наш Формат” незабаром виходить її українських переклад.
AIN.UA публікує уривок із книги, присвячений спілкуванню Джобса із девятилітньою Лісою.
Тепер, коли батько з’являвся на вихідних, щоб кататися зі мною на роликах, мати махала нам рукою на прощання і залишалася вдома малювати. Він називав мене «мальок».
— Ей, мальок, давай відриватися. Ми не вічні.
Я припускала, що «мальок» — це щось схоже на «малючок», тільки з негативним значенням. Думала, він цим словом підкреслює, що я недостойна малеча чи позашлюбна дитина. Пізніше я дізналася, що мальками називають малих рибок, яких іноді викидають назад у море, щоб підросли.
— Гаразд, вельок, ходімо, — сказала я, коли взула ролики.
Іноді він переживав, що надто худий.
— Кажуть, мені треба погладшати, — якось повідомив він.
— Хто каже? — запитала я.
— Колеги, — відповів він, стоячи посеред кімнати в роликах. — А ви як гадаєте, дівчата?
А іноді хвилювався, що в нього з’явилося пузце, і теж цікавився нашою думкою із цього приводу.
Ми їздили до Стенфордського університету. Того дня тротуар ще був мокрий після дощу.
Уздовж провулку Палм-драйв між тротуаром та дорогою росли пальми, які дали ім’я цій вулиці. Їхнє коріння звивалося під старою бетонною стежкою, серйозно пошкодивши її; подекуди плити були поскладані кількома рядами одна на одну, але навіть це не стримувало коріння. Щоб легше минути ці горби, ми згинали коліна.
З пальм падало листя і часом блокувало прохід, тож нам доводилося об’їжджати його по землі. Листя скупчувалося довкола стовбура, наче рибини.
— Шкода, що я не корінний індіанець, — сказав він, споглядаючи пагорби за університетом.
Здалека вони видавалися бездоганно гладенькими. Через кілька днів після першого сильного дощу крізь ґрунт прорізалися неоново-зелені леза стеблин і росли всю зиму.
— Вони ходили босими, розумієш, — сказав він. — Он тими пагорбами. До того, як усе це з’явилося.
У школі ми вчили, що індіанці залишили по собі сліди на великих кам’яних плитах, де перетирали жолуді на борошно.
— Люблю, коли пагорби зелені, — сказав він, — але найбільше люблю, коли вони висохлі й жовті.
— А мені вони подобаються зеленими, — сказала я, не розуміючи, як можна любити їх у мертвий сезон.
Ми доїхали до стенфордського газону під назвою «Овал», а тоді до університетського двору з критими затіненими алеями, встеленими бетонними ромбиками різних земельних відтінків, наче вицвілий костюм Арлекіна.
— Хочеш до мене на плечі?
Він нахилився, вхопив мене під пахвами — я, дев’ятилітня, була маленькою на свій вік — і підсадив угору. Його тіло гойднулося і присіло. Ми зробили коло площею, під склепіннями, повз золотисті цифри на скляних дверях. Він тримав мене руками за гомілки, але коли почав втрачати рівновагу, то відпустив їх. Батько спотикався й спотикався, намагаючись утриматися, а мене в цей час страшенно хилитало на висоті. А тоді він упав. Я зі страхом полетіла вниз — боялася за обличчя й коліна, за ті частини тіла, які можуть зустрітися з асфальтом. Із часом я звикла, що він постійно падає. Але все одно дозволяла йому брати себе на плечі, бо, здається, це було важливо для нього. Для мене це було наче перепад тиску повітря: так він уявляв собі взаємини батька з донькою. Якби я відмовила, він дав би задню.
Ми підвелися та обтрусилися. Він заробив синець на дупі й подряпину на руці; я обдерла коліно. Ми рушили до краю дворика — там був фонтанчик з питною водою, вбудований у стіну з візерунчастими кахлями. Звідти було видно зелене листя в іншому, меншому дворику далі від нас; картина нагадувала вітраж. Я любила дивитися на світло з тіні, де воно не розмивало зображення й не сліпило, а просто існувало як окрема яскрава штука.
Ми поїхали вглиб території університету. Асфальт був нерівний, з купою каміння; від катання на ньому мені лоскотало в горлі і стегнах, а кістки гули. Виїхали на гору, минули фонтан і годинник та дісталися металевих столиків у дворі Tresidder Café, де присіли на хвильку випити яблучного соку. Я бовтала ногами, обтяженими вагою роликів, і просувала пальці крізь прохолодну металеву решітку стільця. Над нами на вивищенні ріс дуб, а його стовбур обвивали сріблясті борозенки з глибокими чорними жолобами посередині.
Дорогою з університетського містечка додому, на схилі пагорба, вкритого нерівним асфальтом, я взяла на себе роль дорожнього камертона й летіла поперед батька. «А-а-А!» — співала я, і моє горло вібрувало разом з камінням.
— Ти молодець, мала, — сказав він, — але не будь чванливою.
— Не буду, — сказала я.
Ще ніколи не чула такої фрази: «Не будь чванливою».
Він показував мені вітражі й золоте облицювання та розказував, що каменярі використовували місцевий пісковик для колон і великих опор на зовнішніх стінах. Цей камінь містить крупні гранули піску, і світло додає йому об’ємності, багатогранності та шорсткості.
Деякі поверхні мали різьблення, схоже на вишивку по каменю.
— Гадаєш, ці каменотеси приїхали сюди з інших країн? — спитав він, торкаючись великого прямокутника, простьобаного, наче подушка.
Тоді я бачила цю будівлю так, як і він — купа каменю, обтесана й складена разом людськими руками. Я починала розуміти, що всередині батька змагаються дві якості: одна — чуттєва й точна, як зубний нерв, інша — неусвідомлена, притуплена, нечітка. Раз він помічав деталі й працю ремісників, які збудували цей дім, — як вони обтесували кожен камінь і шукали йому місце, — то, певно, міг би помічати й інших людей. Помічати мене.
— Знаєш, а я не вчився в коледжі, — сказав він. — Може, й ти не вчитимешся. Краще одразу рушати у світ.
Якщо я не піду вчитися в коледж, то буду, як він. У ту мить я відчувала, ніби ми — центр Всесвіту. І це відчуття центру він носить із собою.
— Там ти вивчаєш, що думають інші люди, і це в найпродуктивніші свої роки, — сказав він. — Це вбиває творчість. Перетворює людей на дурників.
Мені це здалося цілком розумним. Але все ж дивно, чому він хотів кататися саме в Стенфорді, чому університет йому подобався, якщо він у все це не вірить.
— Він просто злиться, — сказала мати, коли я розповіла їй про те, що коледж, на нашу думку, це трата часу.
Коли ми переїжджали вулицю, він схопив мене за руку.
— Знаєш, чому ми беремося за руки? — спитав він.
— Тому що так треба? — сказала я, сподіваючись, що він відповість, «бо я твій батько».
Ми не трималися за руки ніде, окрім переходів на дорозі, і я чекала цього з нетерпінням.
— Ні, — сказав він. — Ми беремося за руки, бо якщо на тебе їхатиме авто, я зможу штовхнути тебе з проїжджої частини.
На Юніверсіті-авеню він вказав на волоцюгу, що скрутився біля картонної таблички.
— Це я через два роки, — сказав він.
Коли ми з батьком дісталися мого кварталу, на подвір’ях і тротуарах бавилися діти. Навпроти нашого будинку жила висока коротковолоса жінка на ім’я Джен, чоловік якої працював у NeXT. У кінці довгої під’їзної алеї позаду дому Джен стояв темний дерев’яний будинок, у якому жила жінка, що зустрічалася з моїм батьком, коли мати була вагітна мною. Ця жінка потім вийшла заміж і народила сина. Це був дивний збіг — переїхати сюди й опинитися поруч з двома людьми, пов’язаними з моїм батьком; мати казала, що він якось моторошно притягував такі збіги.
Ми зупинилися на тротуарі навпроти нашого будинку, і довкола батька зібралося кілька місцевих жителів — троє батьків із трьома дітьми на руках. Вони цікавилися його думкою з тих чи інших питань. Матері підбігли забрати малюків, щоб дати батькам можливість побалакати. Я стояла поруч, горда тим, що вони шукали спілкування з моїм батьком. Вони говорили про компанії, яких я не знала, і людей, про яких не чула.
Невдовзі немовлята почали вертітися, метушитися, плакати та скиглити.
Батько продовжував говорити: комп’ютери, програми — усе те саме, про що тільки й говорили всі чоловіки, з якими ми в ті дні зустрічалися в Пало-Альто. Усі троє малих зарюмсали. Батько балакав так, ніби нічого не сталося, а чоловіки намагалися слухати, колихаючи дітей, які лементували все голосніше. Він підвищив тон і прискорив темп, щоб перекричати плач. Його голос був високий, гучний і носовий, з гострими точками на кінцях фраз — вони врізáлися мені в грудину й кололи вуха, а я думала, як воно тим зарюмсаним малюкам. Тож батьки були змушені припинити балаканину й забрати дітей.
Ми повернулися додому й стали біля батареї, щоб зняти ролики; мати вийшла до нас. Мої батьки подобалися одне одному, і це було помітно. Я нахилилася, щоб підкотити штанини джинсів — відтягнула зайву довжину й закотила її вгору. Так мої ноги здавалися тоншими. Із вкороченими джинсами я мала якраз правильні пропорції: на верхню частину тіла я любила одягати великі мішкоподібні футболки, а ноги стирчали зі штанин, як патички.
— Ти що робиш? — спитав батько.
— Підкочую джинси, — сказала я.
— Думаєш, це круто? — спитав він.
— Ага.
— Ой, — сказав він, а тоді почав кривлятися, — Ох, Біффе, ох, Блейне, вам подобаються мої джинси?
— Стіве, — сказала мати. Вона всміхалася, але я бачила, що їй це не подобається.
— Може, вона вийде заміж за Те-е-еда, — сказав він.
Дірк, Блейн, Трент, Трев — то були його імена моїх уявних майбутніх хлопців і чоловіків. Мені було дев’ять років, думка про заміжжя видавалася мені недоречною. Я засміялася на знак того, що розумію жарт, але мені не давало спокою, чому він вибирав потворні вкорочені імена і переживав за моє заміжжя: чи не тому, що вважав мене негарною і безперспективною?
— Або за Крістіана, — сказав він.
Крістіан жив по той бік вулиці й був приблизно мого віку — білявий хлопчик з окулярами в золотавій оправі та акцентом штату Джорджія, де він народився. Крістіан носив шорти й футболки у клітинку і писав домашні завдання крихітними каракулями механічним олівцем. Його мати теж виховувала його сама. Мені він подобався, але я знала, що не хочу з ним зустрічатися. Десь раз на місяць ще один хлопчик, на ім’я Кай — темноволосий, з ніжною світлою шкірою й червоними губами — приїжджав у гості до свого батька, що мешкав у сусідньому будинку. Іноді він несподівано висовував голову у вікно, що виходило на вікно моєї спальні. Кай був сором’язливий і не хотів бавитися, але його присутність змушувала мене хвилюватися — я думала, що виберу його, якщо мене змусять обирати собі чоловіка. Утім я цього не сказала.
— Дай подивлюся на твої зуби, — сказала я, щоб змінити тему. — Покажи, як вони сходяться змійкою.
— Оце вже ні, — відповів він так, ніби я хотіла покепкувати з нього, хоча насправді мене переповнювали захват і цікавість.
— Будь ласочка, — сказала я.
Він нахилився і показав зімкнуті зуби. Ні міліметра зсуву між щелепами, ні міліметра між зубами: лише гірський хребет і небо.
— Неймовірно, — сказала мати, — як вони сходяться докупи.
Він закрив рота.
— Покажи мені свої, Лісо, — сказав він. Я показала. — Цікаво. А твої?
Він заглянув у рот моїй матері. Її нижні зуби були в порядку, але дуже скупчені, ніби забагато гостей у маленькій кімнаті.
— Щось вони не дуже. Треба за ними приглянути, — сказав він, хоча секунду перед тим був добрим.
Вона здригнулася й стулила рот. Це було схоже на магніт, який зненацька змінює напрямок — і ось вони вже відштовхують одне одного. Неможливо було знати наперед, коли це станеться.
— Може, вона буде схожа на Брук Шилдс, — сказав він про мене.
— Хто така Брук Шилдс? — запитала я.
— Модель, — відповіла мати.
— З класними бровами, — додав батько.
Після цих слів він пішов; через газон було чути його протяжне «мо-же бу-деш». Він був у шкарпетках і з перекинутими через плече роликами. Коли він пішов, я ніби зайшла з яскравого сонця в темне приміщення. Там було тьмяно й одноманітно, розмито після перебування на світлі. Я грала на флейті, мати замовила мені нову постіль з малюнками тропічних рибок, через кілька місяців мала приїхати моя кузина Сара. До його приходу все це тішило мене, але після зустрічей з ним уже не здавалося таким важливим. Щоб відновитися, потрібен був час.
А ще я побачила потенціал у своїх бровах.
Десь у цей час, як розповідала пізніше мати, мій батько полюбив мене. «Він благоговів перед тобою», — казала вона, але я цього не пам’ятаю. Я помітила, що він став частіше приходити і постійно намагався вхопити мене чи підняти на руки, навіть коли мені не хотілося цього. Він говорив про мій одяг і ще більше дражнив мене тим, за кого я вийду заміж. Якось пообіддям, коли мати готувала їжу, а я гралася, він сказав моїй матері:
— Хотів би я, щоб ти була моєю матір’ю.
Іншим разом він заявив таке:
— Знаєш, у ній мого більше, ніж половина, мого генетичного матеріалу більше, ніж половина.
Ця заява застала мою матір зненацька — вона не знала, як реагувати. Може, він так сказав, бо почав відчувати близькість до мене і хотів бути ще ближчим.
Я пам’ятаю багато гострого сонячного світла, пам’ятаю тіні-плями, що гойдаються на світлі, — так, ніби тоді було більше світла, ніж зараз.
Катаючись по району, ми вишукували будинки, яких нам хотілося б. Йому подобалися ті, що обшиті темним ґонтом і з коричневими або сіруватими фасадами, обвитими лозою. Дерево, сріблясте від віку. Венеційські вікна з невеликими шибками. Садки з купами зелені. Якщо заглянути у вікно такого будинку, можна помітити, що всередині темно. Мені ж подобалися будинки білі, симетричні, з колонами й простими газонами — важкі й коренасті, наче будівля банку.
— Зупинися й понюхай троянди, — сказав він різко, зупинився, засунув носа глибоко у квітку й зітхнув. Я не наважилася йому сказати, що це просто така фраза. Але невдовзі теж підписалася на це, і ми шукали найкращі трояндові кущі в усій околиці, перетинаючи вулиці туди-сюди. Подвір’я буяли трояндами. Я помітила хороший кущ, який він не побачив за парканом, і ми перетнули газон на носках роликів, щоб дістатися до нього.
