Яким батьком був Стів Джобс. Уривок з книги «Малеча» Ліси Бреннан-Джобс

Дочка Стіва Джобса від першого шлюбу, Ліса Бреннан-Джобс, написала книгу про своє дитинство та відносини із батьком. У видавництві «Наш Формат» незабаром виходить її українських переклад.

AIN.UA публікує уривок із книги, присвячений спілкуванню Джобса із девятилітньою Лісою.

---

Тепер, коли батько з’являвся на вихідних, щоб кататися зі мною на роликах, мати махала нам рукою на прощання і залишалася вдома малювати. Він називав мене «мальок».

— Ей, мальок, давай відриватися. Ми не вічні.

Я припускала, що «мальок» — це щось схоже на «малючок», тільки з негативним значенням. Думала, він цим словом підкреслює, що я недостойна малеча чи позашлюбна дитина. Пізніше я дізналася, що мальками називають малих рибок, яких іноді викидають назад у море, щоб підросли.

— Гаразд, вельок, ходімо, — сказала я, коли взула ролики.

Іноді він переживав, що надто худий.

— Кажуть, мені треба погладшати, — якось повідомив він.

— Хто каже? — запитала я.

— Колеги, — відповів він, стоячи посеред кімнати в роликах. — А ви як гадаєте, дівчата?

А іноді хвилювався, що в нього з’явилося пузце, і теж цікавився нашою думкою із цього приводу.

Ми їздили до Стенфордського університету. Того дня тротуар ще був мокрий після дощу.

Уздовж провулку Палм-драйв між тротуаром та дорогою росли пальми, які дали ім’я цій вулиці. Їхнє коріння звивалося під старою бетонною стежкою, серйозно пошкодивши її; подекуди плити були поскладані кількома рядами одна на одну, але навіть це не стримувало коріння. Щоб легше минути ці горби, ми згинали коліна.

З пальм падало листя і часом блокувало прохід, тож нам доводилося об’їжджати його по землі. Листя скупчувалося довкола стовбура, наче рибини.

— Шкода, що я не корінний індіанець, — сказав він, споглядаючи пагорби за університетом.

Здалека вони видавалися бездоганно гладенькими. Через кілька днів після першого сильного дощу крізь ґрунт прорізалися неоново-зелені леза стеблин і росли всю зиму.

— Вони ходили босими, розумієш, — сказав він. — Он тими пагорбами. До того, як усе це з’явилося.

У школі ми вчили, що індіанці залишили по собі сліди на великих кам’яних плитах, де перетирали жолуді на борошно.

— Люблю, коли пагорби зелені, — сказав він, — але найбільше люблю, коли вони висохлі й жовті.

— А мені вони подобаються зеленими, — сказала я, не розуміючи, як можна любити їх у мертвий сезон.

Ми доїхали до стенфордського газону під назвою «Овал», а тоді до університетського двору з критими затіненими алеями, встеленими бетонними ромбиками різних земельних відтінків, наче вицвілий костюм Арлекіна.

— Хочеш до мене на плечі?

Він нахилився, вхопив мене під пахвами — я, дев’ятилітня, була маленькою на свій вік — і підсадив угору. Його тіло гойднулося і присіло. Ми зробили коло площею, під склепіннями, повз золотисті цифри на скляних дверях. Він тримав мене руками за гомілки, але коли почав втрачати рівновагу, то відпустив їх. Батько спотикався й спотикався, намагаючись утриматися, а мене в цей час страшенно хилитало на висоті. А тоді він упав. Я зі страхом полетіла вниз — боялася за обличчя й коліна, за ті частини тіла, які можуть зустрітися з асфальтом. Із часом я звикла, що він постійно падає. Але все одно дозволяла йому брати себе на плечі, бо, здається, це було важливо для нього. Для мене це було наче перепад тиску повітря: так він уявляв собі взаємини батька з донькою. Якби я відмовила, він дав би задню.

Ми підвелися та обтрусилися. Він заробив синець на дупі й подряпину на руці; я обдерла коліно. Ми рушили до краю дворика — там був фонтанчик з питною водою, вбудований у стіну з візерунчастими кахлями. Звідти було видно зелене листя в іншому, меншому дворику далі від нас; картина нагадувала вітраж. Я любила дивитися на світло з тіні, де воно не розмивало зображення й не сліпило, а просто існувало як окрема яскрава штука.

Ми поїхали вглиб території університету. Асфальт був нерівний, з купою каміння; від катання на ньому мені лоскотало в горлі і стегнах, а кістки гули. Виїхали на гору, минули фонтан і годинник та дісталися металевих столиків у дворі Tresidder Café, де присіли на хвильку випити яблучного соку. Я бовтала ногами, обтяженими вагою роликів, і просувала пальці крізь прохолодну металеву решітку стільця. Над нами на вивищенні ріс дуб, а його стовбур обвивали сріблясті борозенки з глибокими чорними жолобами посередині.

Дорогою з університетського містечка додому, на схилі пагорба, вкритого нерівним асфальтом, я взяла на себе роль дорожнього камертона й летіла поперед батька. «А-а-А!» — співала я, і моє горло вібрувало разом з камінням.

— Ти молодець, мала, — сказав він, — але не будь чванливою.

— Не буду, — сказала я.

Ще ніколи не чула такої фрази: «Не будь чванливою».

Він показував мені вітражі й золоте облицювання та розказував, що каменярі використовували місцевий пісковик для колон і великих опор на зовнішніх стінах. Цей камінь містить крупні гранули піску, і світло додає йому об’ємності, багатогранності та шорсткості.

Деякі поверхні мали різьблення, схоже на вишивку по каменю.

— Гадаєш, ці каменотеси приїхали сюди з інших країн? — спитав він, торкаючись великого прямокутника, простьобаного, наче подушка.

Тоді я бачила цю будівлю так, як і він — купа каменю, обтесана й складена разом людськими руками. Я починала розуміти, що всередині батька змагаються дві якості: одна — чуттєва й точна, як зубний нерв, інша — неусвідомлена, притуплена, нечітка. Раз він помічав деталі й працю ремісників, які збудували цей дім, — як вони обтесували кожен камінь і шукали йому місце, — то, певно, міг би помічати й інших людей. Помічати мене.

— Знаєш, а я не вчився в коледжі, — сказав він. — Може, й ти не вчитимешся. Краще одразу рушати у світ.

Якщо я не піду вчитися в коледж, то буду, як він. У ту мить я відчувала, ніби ми — центр Всесвіту. І це відчуття центру він носить із собою.

— Там ти вивчаєш, що думають інші люди, і це в найпродуктивніші свої роки, — сказав він. — Це вбиває творчість. Перетворює людей на дурників.

Мені це здалося цілком розумним. Але все ж дивно, чому він хотів кататися саме в Стенфорді, чому університет йому подобався, якщо він у все це не вірить.

— Він просто злиться, — сказала мати, коли я розповіла їй про те, що коледж, на нашу думку, це трата часу.

Коли ми переїжджали вулицю, він схопив мене за руку.

— Знаєш, чому ми беремося за руки? — спитав він.

— Тому що так треба? — сказала я, сподіваючись, що він відповість, «бо я твій батько».

Ми не трималися за руки ніде, окрім переходів на дорозі, і я чекала цього з нетерпінням.

— Ні, — сказав він. — Ми беремося за руки, бо якщо на тебе їхатиме авто, я зможу штовхнути тебе з проїжджої частини.

На Юніверсіті-авеню він вказав на волоцюгу, що скрутився біля картонної таблички.

— Це я через два роки, — сказав він.

Коли ми з батьком дісталися мого кварталу, на подвір’ях і тротуарах бавилися діти. Навпроти нашого будинку жила висока коротковолоса жінка на ім’я Джен, чоловік якої працював у NeXT. У кінці довгої під’їзної алеї позаду дому Джен стояв темний дерев’яний будинок, у якому жила жінка, що зустрічалася з моїм батьком, коли мати була вагітна мною. Ця жінка потім вийшла заміж і народила сина. Це був дивний збіг — переїхати сюди й опинитися поруч з двома людьми, пов’язаними з моїм батьком; мати казала, що він якось моторошно притягував такі збіги.

Ми зупинилися на тротуарі навпроти нашого будинку, і довкола батька зібралося кілька місцевих жителів — троє батьків із трьома дітьми на руках. Вони цікавилися його думкою з тих чи інших питань. Матері підбігли забрати малюків, щоб дати батькам можливість побалакати. Я стояла поруч, горда тим, що вони шукали спілкування з моїм батьком. Вони говорили про компанії, яких я не знала, і людей, про яких не чула.

Невдовзі немовлята почали вертітися, метушитися, плакати та скиглити.

Батько продовжував говорити: комп’ютери, програми — усе те саме, про що тільки й говорили всі чоловіки, з якими ми в ті дні зустрічалися в Пало-Альто. Усі троє малих зарюмсали. Батько балакав так, ніби нічого не сталося, а чоловіки намагалися слухати, колихаючи дітей, які лементували все голосніше. Він підвищив тон і прискорив темп, щоб перекричати плач. Його голос був високий, гучний і носовий, з гострими точками на кінцях фраз — вони врізáлися мені в грудину й кололи вуха, а я думала, як воно тим зарюмсаним малюкам. Тож батьки були змушені припинити балаканину й забрати дітей.

Ми повернулися додому й стали біля батареї, щоб зняти ролики; мати вийшла до нас. Мої батьки подобалися одне одному, і це було помітно. Я нахилилася, щоб підкотити штанини джинсів — відтягнула зайву довжину й закотила її вгору. Так мої ноги здавалися тоншими. Із вкороченими джинсами я мала якраз правильні пропорції: на верхню частину тіла я любила одягати великі мішкоподібні футболки, а ноги стирчали зі штанин, як патички.

— Ти що робиш? — спитав батько.

— Підкочую джинси, — сказала я.

— Думаєш, це круто? — спитав він.

— Ага.

— Ой, — сказав він, а тоді почав кривлятися, — Ох, Біффе, ох, Блейне, вам подобаються мої джинси?

— Стіве, — сказала мати. Вона всміхалася, але я бачила, що їй це не подобається.

— Може, вона вийде заміж за Те-е-еда, — сказав він.

Дірк, Блейн, Трент, Трев — то були його імена моїх уявних майбутніх хлопців і чоловіків. Мені було дев’ять років, думка про заміжжя видавалася мені недоречною. Я засміялася на знак того, що розумію жарт, але мені не давало спокою, чому він вибирав потворні вкорочені імена і переживав за моє заміжжя: чи не тому, що вважав мене негарною і безперспективною?

— Або за Крістіана, — сказав він.

Крістіан жив по той бік вулиці й був приблизно мого віку — білявий хлопчик з окулярами в золотавій оправі та акцентом штату Джорджія, де він народився. Крістіан носив шорти й футболки у клітинку і писав домашні завдання крихітними каракулями механічним олівцем. Його мати теж виховувала його сама. Мені він подобався, але я знала, що не хочу з ним зустрічатися. Десь раз на місяць ще один хлопчик, на ім’я Кай — темноволосий, з ніжною світлою шкірою й червоними губами — приїжджав у гості до свого батька, що мешкав у сусідньому будинку. Іноді він несподівано висовував голову у вікно, що виходило на вікно моєї спальні. Кай був сором’язливий і не хотів бавитися, але його присутність змушувала мене хвилюватися — я думала, що виберу його, якщо мене змусять обирати собі чоловіка. Утім я цього не сказала.

— Дай подивлюся на твої зуби, — сказала я, щоб змінити тему. — Покажи, як вони сходяться змійкою.

— Оце вже ні, — відповів він так, ніби я хотіла покепкувати з нього, хоча насправді мене переповнювали захват і цікавість.

— Будь ласочка, — сказала я.

Він нахилився і показав зімкнуті зуби. Ні міліметра зсуву між щелепами, ні міліметра між зубами: лише гірський хребет і небо.

— Неймовірно, — сказала мати, — як вони сходяться докупи.

Він закрив рота.

— Покажи мені свої, Лісо, — сказав він. Я показала. — Цікаво. А твої?

Він заглянув у рот моїй матері. Її нижні зуби були в порядку, але дуже скупчені, ніби забагато гостей у маленькій кімнаті.

— Щось вони не дуже. Треба за ними приглянути, — сказав він, хоча секунду перед тим був добрим.

Вона здригнулася й стулила рот. Це було схоже на магніт, який зненацька змінює напрямок — і ось вони вже відштовхують одне одного. Неможливо було знати наперед, коли це станеться.

— Може, вона буде схожа на Брук Шилдс, — сказав він про мене.

— Хто така Брук Шилдс? — запитала я.

— Модель, — відповіла мати.

— З класними бровами, — додав батько.

Після цих слів він пішов; через газон було чути його протяжне «мо-же бу-деш». Він був у шкарпетках і з перекинутими через плече роликами. Коли він пішов, я ніби зайшла з яскравого сонця в темне приміщення. Там було тьмяно й одноманітно, розмито після перебування на світлі. Я грала на флейті, мати замовила мені нову постіль з малюнками тропічних рибок, через кілька місяців мала приїхати моя кузина Сара. До його приходу все це тішило мене, але після зустрічей з ним уже не здавалося таким важливим. Щоб відновитися, потрібен був час.

А ще я побачила потенціал у своїх бровах.

Десь у цей час, як розповідала пізніше мати, мій батько полюбив мене. «Він благоговів перед тобою», — казала вона, але я цього не пам’ятаю. Я помітила, що він став частіше приходити і постійно намагався вхопити мене чи підняти на руки, навіть коли мені не хотілося цього. Він говорив про мій одяг і ще більше дражнив мене тим, за кого я вийду заміж. Якось пообіддям, коли мати готувала їжу, а я гралася, він сказав моїй матері:

— Хотів би я, щоб ти була моєю матір’ю.

Іншим разом він заявив таке:

— Знаєш, у ній мого більше, ніж половина, мого генетичного матеріалу більше, ніж половина.

Ця заява застала мою матір зненацька — вона не знала, як реагувати. Може, він так сказав, бо почав відчувати близькість до мене і хотів бути ще ближчим.

Я пам’ятаю багато гострого сонячного світла, пам’ятаю тіні-плями, що гойдаються на світлі, — так, ніби тоді було більше світла, ніж зараз.

Катаючись по району, ми вишукували будинки, яких нам хотілося б. Йому подобалися ті, що обшиті темним ґонтом і з коричневими або сіруватими фасадами, обвитими лозою. Дерево, сріблясте від віку. Венеційські вікна з невеликими шибками. Садки з купами зелені. Якщо заглянути у вікно такого будинку, можна помітити, що всередині темно. Мені ж подобалися будинки білі, симетричні, з колонами й простими газонами — важкі й коренасті, наче будівля банку.

— Зупинися й понюхай троянди, — сказав він різко, зупинився, засунув носа глибоко у квітку й зітхнув. Я не наважилася йому сказати, що це просто така фраза. Але невдовзі теж підписалася на це, і ми шукали найкращі трояндові кущі в усій околиці, перетинаючи вулиці туди-сюди. Подвір’я буяли трояндами. Я помітила хороший кущ, який він не побачив за парканом, і ми перетнули газон на носках роликів, щоб дістатися до нього.