Херсонці Тетяна та Микита наважилися розпочати власну справу 5 років тому. Розвиваючи бізнес, пара змогла відкрити в місті 4 прибуткові кав‘ярні, та зібрати команду з 11 людей. Однак, все змінилося 24 лютого 2022 року, коли в Херсон зайшли російські війська.
Живучи під окупацією 2 місяці, та чуючи розмови про так звані референдуми, Таня та Микита наважилися виїхати з рідного міста. Проїхавши 62 блокпости, та зрозумівши ціну свободи, пара вирішила не зупинятися. Маючи на меті продовжити справу всього життя, й одночасно не дати українцям забути про Херсон: на всі свої збереження підприємці відкрили в Києві кав‘ярню «Незалежність». При цьому, станом на вересень 2022 року, заклади пари продовжують працювати й в тимчасово окупованому Херсоні.
Про те, як жити в окупації, наважитися релокуватися з захопленого міста, та якою є столична «Незалежність» – AIN.Business розповіла співвласниця закладу Тетяна.
«Нам дуже подобалося в Херсоні»
Історія нашого бізнесу розпочалася в 2017 році. Мій хлопець працював баристою, та в якийсь момент запропонував розпочати власну справу. Першою нашою точкою було щось типу острівця, який ми зробили у дворі з дерева, а далі вже відкрилися в центрі Херсона.
Десь півроку працювали тільки ми з хлопцем: кожного дня з восьмої ранку до дев’ятої вечора, без вихідних, на свята. Люди дивувалися, звідки у нас беруться сили, але це був вже наш власний бізнес, нам все подобалося.
Згодом почали відкладати гроші на наступну точку, що дозволило нам відкрити маленьку кав‘ярню у ТРЦ «Фабрика». Так здійснилася наша мрія, адже цей ТРЦ – єдиний у Херсоні. З другою точкою працювати вдвох стало дуже складно, тому ми найняли перших людей. Потім зважилися на відкриття третього закладу.
«Всі наші точки робили повністю самі: ремонт, оформлення, дизайн. Ми були впевнені тільки в собі, а від цього – в якості наших закладів, й кави, яку там готують».
З нашим розвитком, в окупованому Херсоні залишилося 4 кав’ярні, в яких працювало по дві людини. До початку повномасштабної війни команда в рідному місті складалася з 11 чоловік. Бізнес був прибутковий, нам дуже подобалося в Херсоні, хотіли й надалі розвиватися там, було багато планів на майбутнє. Перед війною ми вже шукали приміщення для відкриття кав‘ярні «третьої хвилі» – щоб люди сиділи з чашкою напою, відпочивали, спілкувалися. Однак, все змінилося в один день.
«Бачили ракети, літаки. Потім в Херсонській області почали їздити російські танки»
Ми звикли до стабільності: кав’ярні працюють, у тебе є обов’язки, все потрібно контролювати, все має працювати. 24 лютого, коли пролунали перші вибухи, ця стабільність зникла: почали дзвонити наші баристи, казати що не вийдуть на зміну, дехто вже був майже за кордоном. Ми знали, що нам потрібно відчинятися, тому почали шукати дівчаток, які зможуть працювати. Однак, пропрацювавши пару годин, зачинилися, – почали лунати сирени.
Стало страшно, бо вибухи стали частішими. Далі почали скидати відео, що в Херсонській області вже російські танки, а в голові були тільки питання: «Ну як це можливо? Цього не може бути!». Всі наші заклади закрили, працівників відправили по домівках. Сиділи й чекали, що буде далі.
Ми живемо недалеко від Антонівського мосту, йсаме в перші дні там був важкий бій. Ми бачили ракети, літаки. Сиділи в підвалі, забили всі вікна деревом, завісили штори. І в один момент, після бою, настала тиша: ми відкрили телефон і побачили в новинах, що російські танки вже їдуть центром Херсона зі своїми прапорами.
Так ми просиділи місяць. Спочатку росіяни пересувалися по місту тільки на своїх БТР, а жителі сиділи по домівках. Голод змусив усіх підлаштуватися. Продуктів вже було мало: більшість взагалі розмели ще в перший день, а потім було зачинено. Аби купити якусь їжу, потрібно було о 4 ранку вже стояти в черзі, щоб десь о 9, коли відчиняється магазин, вдалося хоч щось придбати. Згодом міський голова прийняв рішення запустити транспорт, – він зрозумів, що херсонцям потрібно працювати, аби прогодувати сім‘ї. Далі запрацювали комунальні підприємства.
«Як вони спочатку робили? Наприклад, зупинка, люди чекають на транспорт. Вони їдуть на своєму БТР, потім зупиняються на світлофорі, направляють зброю на людей і дивляться на їхню реацію. Але українців не налякаєш. Спочатку всім було страшно, а потім на них перестали звертати увагу».
«Проїхали 62 російські блокпости»
Щоб якось себе забезпечити, потрібно було й нам працювати: прийняли рішення відчинятися. Оскільки доходу не було, кав‘ярні працювали тільки на зарплату баристів та оплату оренди. В нас був запас кави, а молока вже в місті не було: купували його з-під корови.
Кав‘ярні працювали, але ми з хлопцем вирішили виїжджати з окупованого міста: для нас не було роботи, прибутків не отримували, на заощадження ми б довго не просиділи. Одночасно, рішенню посприяли розмови окупантів щодо референдуму.
Виїжджали в квітні, якраз на Великдень. Нам дуже пощастило виїхати саме в цей день: як виявилося, вони віруючі. Ви знали про це? На блокпостах нас питали: «Не буде у вас священного хлібчика?». І найдурніше з усіх питань: «У вас буде поставити свічку?».
«Черга була десь у 1500 машин. Вночі потрібно було їхати з вимкненими фарами, тому що вони могли постріляти».
Ми проїхали 62 російські блокпости. Бачили так звані ДНР і ЛНР, бурятів, російських солдатів, кадирівців. Всю нашу їжу забрали: ми не розраховували, що будемо виїжджати 4 дні. Те, що в нас було, віддавали й людям у селах, де залишалися ночувати: вони вже давно жили без світла, води, газу, а їжа – тільки зі свого господарства.
Ми були голодні, але розуміли, що потрібно якось виїхати. Аби нас пропустили, ми ламали хліб не на дві части, а на чотири й більше. Вони дуже неадекватно себе поводили, а особливо на Великдень. Бачили дуже багато розстріляних і спалених машин на дорозі.
«В окупації кав‘ярні працюють»
З наших кав‘ярень в Херсоні ми не забирали нічого. Коли ми виїжджали, кав’ярні зачинили (вже не було кави), обладнання сховали. Ми виїхали, і десь через 2-3 тижні нам розказали, що в місто почали завозити з Криму каву, якісь стаканчики. Оскільки деякі з наших баристів виїхали, ми знайшли інших дівчат в команду, та вирішили відкрити точки. Але цікаво й те, що закриватися не можна: якщо російські солдати наштовхуються на такі заклади, – можуть відкрити й забрати собі приміщення, осісти там, пограбувати.
Станом на вересень 2022 року, наші кав‘ярні в Херсоні працюють. Наша ціль – допомагати місцевим з роботою. Дівчата працюють самі на себе: ми даємо місце, мої батьки, які досі залишаються в місті, привозять їм каву, а вони вже займаються для себе, щоб підтримувати власне життя в Херсоні.
«В Києві відкрили “Незалежність”»
Спочатку ми розраховували, що повернемося в Херсон. Бізнесом в там займалися 5 років, жили ним, дуже багато працювали. Оскільки ситуація не змінювалася довгий час, ми зрозуміли, що потрібно жити далі, – було прийнято рішення відкрити кав‘ярню в Києві. Через 3 тижні пошуку нам вдалося орендувати приміщення на вул. Будівельників 32/2. За 20 днів ми з хлопцем своїми силами зробили ремонт.
Назвали кав‘ярню «Незалежність», – коли живеш під окупацією, не можеш сказати ні слова, зробити зайвого руху, тоді й розумієш ціну цієї незалезності. Для нас це слово набуло особливого значення.
У нашу мрію ми вклали всі гроші, що в нас були. Ми хотіли створити місце, куди людям буде комфортно просто прийти, посидіти, випити каву. В кав’ярні є один великий стіл на 8 людей, щоб люди могли спілкуватися один з одним. В цьому наша ідея: в спілкуванні, взаємодії.
Поки що ми працюємо тільки вдвох. Взагалі, наша головна мета: щоб про Херсон не забули. Кожному відвідувачу, який до нас приходить, ми розповідаємо нашу історію. Самі ж, після звільнення Херсону, плануємо жити на два міста. Коли все буде стабільно, – можна буде думати про подальший розвиток.
власники кав‘ярні «Незалежність»
Таким підприємцям, як ми, я б порадила не боятися. Якщо ти цим живеш, знаєш як і що робити, – потрібно жити далі й відкривати свою справу. Якщо ви людина, яка займалася певним бізнесом все своє життя, але місто опинилося під окупацією, – може зупинити страх. Однак, як кажуть, – страх тільки в голові.
Багато киян, які до нас приходять, розповідають про мрії відкрити кав’ярню. Але, як ми помітили, здебільшого вони просто бояться, хоча вони ще навіть не спробували. Потрібно починати і все вийде.
Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію української компанії CargoCult:
