«Гарний розвідник зазвичай не стріляє». Геймдизайнер Ubisoft, що воює в ЗСУ

Сергій Тодосан наполегливо йшов до своєї мрії – з фахівця з реклами він перекваліфікувався у геймдизайнера, працював в Ubisoft, мав амбітні плани на майбутнє. Та все зруйнувала війна. 26 лютого Сергій вже був у військкоматі і вмовляв взяти його добровольцем. Про те, як потрапив у ЗСУ, що найважче в роботі розвідника і чому мріє повернутися в геймдизайн, Сергій розповів в інтервʼю редактору AIN.UA.

Я думав, що будуватиму карʼєру в рекламі

Вчився в університеті Шевченка на рекламі, а після 4 років навчання потрапив в гарне рекламне агентство Leo Burnett Ukraine аккаунтом. Але, пропрацювавши місяць, зрозумів, що це не моє. 

Я завжди мріяв розробляти відеоігри, тому що граю з трьох років і дуже люблю це діло. Але не уявляв, як можна потрапити в індустрію. Ні малювати не вмію, ні в анімацію, ні в моделінг, ні в програмування. 

За пів року я змінив 5-6 робіт і потрапив на саппорт. Якось побачив, що в компанії, де я дуже хотів працювати, була позиція на інтерн-програміста. І почав вивчати C, С#, щоб туди потрапити. Мені не вдавалось самостійне навчання, тож я вступив в UNIT Factory, але за місяць зрозумів, що і тут не дуже вийшло. Почав відкладати гроші, щоб піти в ІТ-школу, і паралельно працював. 

Я постійно моніторив вакансії Ubisoft і побачив одну, на яку я можу потрапити – Junior QC-tester. Успішно пройшовши три етапи співбесіди, потрапив компанію. Все було дуже круто, мені дуже подобалося. Єдине, я хотів бути в іншому департаменті – займатися не тестуванням, а безпосередньо розробкою. 

Коли всередині компанії з’явилася можливість перейти на геймдизайн, я вхопився за неї. Це була внутрішня школа інтернів для співробітників. 

На пів року я ізолювався від всіх – кожен день вивчав геймдизайн 

Ні з ким не зустрічався, не бачився. Повертався з роботи – душ, вечеря і 4 години навчання. У вихідні – по 14 годин занять. Це не тому, що я дуже цілеспрямований і зухвалий, а просто мені було дуже цікаво. Вчити геймдизайн було як грати у відеоігри. 

Геймдизайнер – це людина, яка займається логікою геймплея. Це те, як ми взаємодіємо з грою, це те, що і відрізняє гру від фільму. Тобто, коли ми дивимося фільм, ми як глядач зі сторони сприймаємо те, що бачимо на екрані, а у відеогрі ми безпосередньо взаємодіємо з продуктом та самі особисто робимо всі дії головного героя — це і є геймплей, за який відповідають гейм-дизайнери.

Далі я пройшов 6 дуже складних етапів відбору і став спочатку інтерном, потім джуном, потім мідлом і мав рости до лід-позициї.

Переважно я працюю над Assassin’s Creed – це один з найпопулярніших брендів компанії Ubisoft, що є дуже відомою франшизою відеоігор в світі. 

Мені все дуже-дуже подобалося, все вдавалось, і було круто, я відчував розвиток і підтримку команди, і проект дуже цікавий. А потім почалася повномасштабна війна. 

25.02 я відвіз друзів в Чернівці, а 26.02 пішов у військкомат 

Я пам’ятаю, як в дорозі на Чернівці дивився новини, що БТР російської армії вже їздять по Оболоні, і думав, що це – все. Я був шокований, і не знав, що ще робити, окрім як йти воювати. 

Пішов добровільно, разом з рідним братом. Мене спочатку не хотіли брати. Людина, яка приймала фінальне рішення, чомусь не хотіла пускати мене у військкомат.

Я почав з ним сперечатися: що я бігаю напів марафони, що я спортивний, що я і з комп’ютерами на ти, якщо треба – і те, і се можу. 

Ми сперечались хвилин 10, а потім він сказав: «Добре, обійди всіх лікарів, і якщо все гаразд – тоді прийдеш». Тоді медкомісія була трішки умовною, а він на моєму листочку написав щось і змусив всіх обійти по повній програмі. Це зайняло десь 2 години, але коли я все пройшов – він погодився.

Два дні ми ніяк не могли виїхати з військкомату – чекали автобуси, нас збирали в коридорі і довго не могли зрозуміти, куди закинути. Виїхали десь 28.02 на 10 днів у Львівську область на навчання. Жодного військового досвіду чи освіти до цього у мене не було.

На навчаннях нам всім влаштували співбесіди, по результатах яких назначали, хто і на кого конкретно йде навчатись. Мене направили на розвідника. 

Ми багато що робимо не по методичці, як справжні розвідники

Загалом це робота в сірій зоні – це, грубо кажучи, нічийна зона на лінії фронту. Різні задачі по спостереженню, добуттю інформації, польоти на дронах, завести піхоту, саперів – різного характеру задачі можуть бути. Розмови з полоненими і ще купа всього. 

Насправді, як каже мій побратим, «класична розвідка потихеньку відходить на ні», тому що сучасну роботу розвідки можуть виконувати дрони – вони перебрали на себе купу роботи. Пункти спостережень з потужними відеокамерами, які бачать далеко – це дуже змінило роботу розвідки. Не всюди, але в багатьох аспектах. Технології сьогодні дуже допомагають і дозволяють зменшити ризик людьми. 

Ми рідко вступаємо в контакт з ворогом – гарний розвідник зазвичай взагалі не стріляє. У нас інша специфіка. 

Проте нашим побратимам іноді однаково доводиться вступали в контакт, і наприклад мій рідний брат зараз в київському госпіталі з кульовим пораненням в руку. 

Найчастіше в нашій роботі ми зіштовхуємося з артобстрілами. У ворога дуже багато БК і багато варіацій, чим можна групу знешкодити. Тому все, що можна, ловили – від 60-го міномету (що саме просте і саме ніжне, бо якщо навіть розірве в двох метрах від тебе, то майже нічого не буде) до 82-міномету, 120, 122, граду, 152 снаряду. 

СПГ-9М «Спис» – це дуже страшна штука, або танк, коли це пряма наводка. Ти не чуєш свист і ховаєшся, як це буває з іншою артилерією, – тут у тебе є лише одна секунда на те, щоб впасти на землю.

В нас часто були осколкові поранені через це. А ще контузії, які бувають дуже тяжкими – люди починають блювати і втрачати свідомість через ударну хвилю. Побратими частіше за все гинуть саме через обстріли.

Я командир відділення, і на виходах можу бути старшим групи

Коли я був геймдизайнером, у мене було багато менеджменту в тому числі – і піпл-менеджменту, але більше проджект-менеджменту. Цей досвід мені допомагає в якихось моментах. Так само доводиться зорганізуватись, командувати людьми – просто це в інших умовах, і часто в критичних. 

Насправді, це найважче на війні – розуміти, як діяти в критичних ситуаціях, що робити. 

В якісь моменти дуже страшно, але ти не маєш показувати цей страх, бо командуєш групою і відповідаєш за їх життя. 

Фізично теж часто буває непереливки: десь йти 2-3 кілометри, коли на тобі 30 кг екіпу, десь бігти швидко, десь впав/встав, десь добу чи дві ховатись під дощем або в болоті, коли холодно в ноги і ти лежиш, весь трясешся.

В цілому я щасливий, що я саме розвідник, тому що мені подобається формат задач і побут, який у нас є – наскільки він взагалі може подобатися. Ми зараз так працюємо: виконали задачу – повернулись на базу, побули там, потім знов поїхали працювати і знов на базу. На базі побут влаштований більш-менш нормально. Задачі бувають на кілька годин, а бувають на декілька днів. 

У нас в роті в основному всі добровольці

Мої найближчі друзі, з якими ми разом з першого дня військкомації – вони всі з цивільних професій і нікого – з бойовим досвідом. Один працював в стоматології, інший інженером, третій на підприємстві – абсолютно звичайні люди, не військові. Військові професії очевидно у лейтенантів, які безпосередньо наші командири. Є декілька хлопців з АТО з бойовим досвідом, але теж небагато.

Я був в захваті, як в перші місяці все відбувалось, тому що, чесно кажучи, очікував значно гіршого. Особливо, коли побачив, як на другий день російські бехи розʼїжджають по Оболоні. 

У той же час, я бачив дуже багато якогось дивного менеджменту і дивної організації якихось процесів. Мені це було незвично і неприємно, бо у нас в ІТ все структуровано і чітко працює. Я тоді це списав на те, що на війни все відбувається дуже швидко і негайно треба це якось хендлити. Але згодом стало зрозуміло, що в армії воно загалом так, і я подумав: «Окей, в Збройні Сили потрібні менеджери». 

Я дуже приємно вражений саме роботою своїх командирів в рамках моєї роти. Все, що я бачу на власні очі – дійсно відбувається найкращим чином, з урахуванням всіх аспектів.

В росії так само є менш професійні і більш професійні війська

Немає такого, що українські військові всі суперкласні, а росіяни – бомжі. Це наша пропаганда, щоб людям в тилу було спокійніше. Але це трохи дратує і знецінює роботу ЗСУ.

У них багато дронів з тепловізором, що дозволяє працювати по групі вночі – на корекцію артилерії. В них часто так же є ПНБ та різні обвіси на зброю, які спрощують роботу з цією зброєю. В них дуже потужна радіо-електронна боротьба (РЕБ), вони добре вміють глушити і перехоплювати наш зв’язок. Своєю чергою, наші воїни теж можуть погано виглядати (особливо якщо вони декілька днів провели в холодних окопах без відпочинку) і бути погано спорядженими, від підсумків до якості наповнення аптечки.

Перші 1,5-2 місяці у нас багато чого не було. З озброєння було майже все необхідне: патрони, NLAW, «джавеліни» тощо. Але щось більш простого характеру, типу дронів, коліматорів, якісного екіпу – значно менше. Це те, чим нам допомагали в першу чергу волонтери. В перші місяці друзі організувати нам 6 дронів, автомобіль. Потім почалися виплати зарплати, і ми почали купувати собі якісне спорядження. 

А якісне спорядження насправді дороге. Ми підрахували з хлопцями, що на нас на 300-400 тисяч гривень екіпу. 

Тільки прилади нічного бачення, тепловізори – 200 000 грн коштують, а ще екіп: шолом – 20 000 грн, навушники – 35 000 грн, якісний одяг дуже дорогий. Лише взуття коштує 15 000 грн, куртки – 15 000 грн, плитоноски – 20 000 грн, кевлари, підсумки – кожен по 1500-2000 грн…

Щось давали ЗСУ, а щось брали самі. 

Багато чому вчишся вже тут, на місці

Якщо дуже унікальна специфіка – навчають заздалегідь, але в цілому на полігоні достатньо раз попрацювати з чимось, щоб зрозуміли як воно працює. Наприклад, чехо-словацький РПГ 75 – на полігоні вистрілив з нього раз і зрозумів. Так я опанував 6-8 видів різної зброї. 

Була цікава ситуація, коли у нас був шістдесятий міномет, здається, австрійський, але можу помилятися. І ми не знали, як правильно його коригувати по дистанціям. Тому я писав лист англійською мовою на розробника, щоб він нам скинув дані для прицілу. Написав в дві чи три компанії, що ми з України, сфоткав міномет, вказав, що нам потрібна корекція. Нам скинули книжку, по якій ми вже змогли то все вивчити. 

Буває, що в YouTube дивишся, як з чимось управлятися. Є дуже круті хлопці, які на своєму YouTube-каналі Combat Raccoon роблять навчальні матеріали від «переміщення взводом» до «як працює NLAW». Це все абсолютно детально і конкретно. Ще є PSDinfo зі своїми навчальними матеріалами, є «Хлопці з лісу». Дуже багато крутого україномовного контенту, і в цілому контенту, який на YouTube можна сьогодні вивчити, якщо є бажання.

Я дуже мрію повернутися у своє звичайне життя, далі розробляти відеоігри 

В компанії Ubisoft я пропрацював 4 роки, з них 3 геймдизайнером. У мене було дуже багато планів по розвитку, я знав, що і як я буду робити. Я бачив, як це все вдавалося, тому хочу продовжити. В цьому плані війна для мене нічого не змінила. 

Я залишаюсь в штаті компанії, мені повністю виплачують зарплату, допомагали зі зборами на коліматори, постійно питають «як справи» і чекають мого повернення, за що я дуже вдячний.

Ми тут вже рік, і я багато чого пережив – фізично і морально я дуже втомлений. У нас дуже довго немає ротації, і це виснажує.