IT-підприємець Сергій Остапенко про переїзд до США: Я дуже помилявся, думаючи, що в України немає майбутнього

Засновник ecommerce-агентства PulsarFour Сергій Остапенко зважився на переїзд до США близько 15 років тому. До цього він пропрацював в українських філіях американських компаній – Coca-Cola, Avon Cosmetics, CME (телеканал «1+1″), Microsoft і низці інших. Наприкінці 2012 року Сергій з дружиною і дітьми переїхав до Сан-Франциско працювати за контрактом на американську компанію SysIQ/Astound, останньою краплею для нього став конфлікт із близькими до «сім’ї Януковича» людьми на ґрунті автоспорту. В інтерв’ю AIN.UA Сергій розповів про те, як це – будувати свій бізнес як іммігрант, про життя підприємця в США, і чи варто їхати з України.

Сергію, чим ви займалися до того, як зважилися на переїзд до США?

Моя історія – класичний дауншифтинг, коли усвідомлюєш, куди тепла корпоративна кар’єра може призвести наприкінці шляху, кидаєш її і починаєш усе майже спочатку, сподіваючись тільки на свої сили і на команду однодумців. Я багато років працював у фінансах у різних компаніях та індустріях. У 90-х починав із ролі фінансового аналітика, а йшов із «корпоративної реальності» фінансовим директором «Майкрософт Україна».

Чому ви вирішили виїхати з України?

Їхати я наважувався на переїзд до США усвідомлено, вже маючи досвід – до цього загалом провів три роки. До 2010-2011 років у Києві стало настільки нудно від постійного негативу і вседозволеності нікчемних людей при владі, що просто не було бажання починати щось нове. У мене перед очима стояв приклад, коли я допомагав вести програму Гарвардського університету щодо реформи пенсійної системи в Україні та бачив, як привезені за гроші університету чиновники ходили по торгових центрах замість того, щоб слухати лекції та переймати найкращий досвід інших країн. Я запитав організатора, навіщо вони возять у США цих свідомо непотрібних людей? Він відповів, сміючись, що, мовляв, це не найгірший варіант – Україна невелика країна, і політична Воля навіть невеликої групи людей може підняти її на ноги, адже бюджет усієї країни за розміром дорівнює бюджету одного центрального району міста Нью-Йорк – Мангеттена. Я перевірив – правда!

Так от – саме цієї волі я не просто не бачив, а спостерігав, як у країні систематично знищуються будь-які паростки здорового глузду. Коли хвиля свавілля докотилася не просто до бізнесів, власників яких я особисто знав, а до таких речей, як мій улюблений автоспорт, вирішив, що досить, і поїхав. Річ у тім, що 2010 року увага «Ока Мордора» – «сім’ї» в особі молодшого сина Януковича – обернулася на позашляховий автоспорт. Дисципліну підім’яли, серед можновладців стало модним їздити на «крутих позашляховиках» по болотах, а мені м’яко запропонували «поступитися» всіма своїми напрацюваннями «самі, Сергію, розумієте, кому». Дуже не хотів зв’язуватися за свідомо передбачуваного результату.

Переїзд до США: як відбувався процес переїзду?

Нічого чарівного в цьому процесі немає. Для початку ми оформили робочу візу Н1В на минулого роботодавця, грамотно описавши вакансію в США. Процес отримання візи тривав досить довго, понад рік. Потім, уже приїхавши, я виявив, що за наявності двох вищих освіт і релевантного досвіду, на позиції рівня executive, тобто коли керуєш керівниками, можна отримати ПМП за прискореним варіантом – за півроку, замість того, щоб чекати 6-8 років, продовжуючи робочу візу. Це я і зробив, до того ж автоматом той самий статус отримали і члени моєї сім’ї. Ключ до успіху – у підборі грамотних юристів і тому, щоб ви справді працювали там і в тій ролі, під яку робляться папери. Робоча віза дає вам право на проживання і роботу в США під конкретного роботодавця, а з ПМП вже за кілька місяців після її отримання ви вільні самі обирати місце роботи або роботу на себе.

З адаптацією проблем не було?

Мій досвід навряд чи показовий. Живучи в Штатах до того, ми з сім’єю знали, чого очікувати. Процес адаптації був стресовим, скоріше, для моєї дітвори. Ми просто зняли житло в районі, де були хороші школи, купили дві нормальні машини, і включилися в ритм. Донька пішла тут у перший клас, а старші сини – уже в середню школу. Але дуже швидко адаптувалися – від моменту, коли молодше чадо не могло зв’язати двох слів англійською до того, як вона побіжно читала і базікала англійською вдома, насилу добираючи слова рідною мовою, минуло близько півроку. Побут тут такий, що він однаково складний і однаково простий для тих, хто або хоче, або не хоче під нього підлаштуватися. Трапляється маса людей, які, приїхавши сюди, так і не вийшли із замкненого кола на тему про те, що американці-тупі-будинки-картонні-роботу без знайомств-не-знайдеш-всім-правлять-євреї, і тому подібна ватяна нісенітниця, причому нерідко трапляються екземпляри, які приїхали сюди десятиліттями тому і не розмовляють англійською.

Цікаво, що всі приховані комплекси людини та її слабкості даються взнаки саме в імміграції. Дивуєшся, наприклад, якими гомофобами і расистами стають тут люди, які приїхали, вважаючи себе елітою вдома. Також класикою є і те, що в імміграції подружжя або розходиться через деякий час, або нерозривно згуртовується – середнього не дано. Це відбувається через те, що, як правило, хтось один у сім’ї є локомотивом переїзду, а його «друга половина» слідує за ним. На місці ж, скуштувавши нового життя, така «ведена» людина або дико стресує і йде в рознос, або надихається новими горизонтами і сама запалюється проектами, ідеями, заводить зв’язки, будує кар’єру.

Чим ви займаєтеся у США?

Основний бізнес – PulsarFour, наше digital commerce agency. Ми будуємо і підтримуємо онлайн-магазини для великого роздробу в США і в Європі. У нас весь делівері – в Україні та Литві, цього року будемо відкривати й інші локації, дивимося на Східну Європу. Я продаю послуги компанії у США, один із партнерів по бізнесу – у Європі, а операційну діяльність ведуть два партнери в Україні.

Чим ведення бізнесу в США відрізняється від українських реалій?

Особливість роботи тут, у Штатах – те, що технічні, або, як я їх називаю, «гігенічні» чинники бізнесу не заважають. Немає армії державних мужів, яким ти за замовчуванням маєш носити звіти, щось пояснювати, стояти в якихось чергах… Абсолютно всі правила логічні та прості. Умовно кажучи, під з’їдений у відрядженні «Снікерс» не треба докладати свідоцтво про реєстрацію СПД кіоску і копію сплати ним єдиного податку для того, щоб списати цю витрату на валові витрати. Кількість усіх документів, які треба завіряти нотаріально, можна перерахувати на пальцях рук. Витрати на ведення бізнесу – мінімальні, і особливо не відволікають від роботи. Ну і, звісно, автоматизація просто в усьому і скрізь.

Чи буваєте ви в Україні?

Так, постійно, наче б і не виїжджав. Проводжу там по кілька тижнів кожні три-чотири місяці у справах компанії, підтримуючи зв’язки з партнерами і беручи участь у житті IT-спільноти. Є багато проєктів, які організовуємо спільно з колегами по індустрії – як освітніх, так і дослідницьких. Ніколи не бачив себе таким, що виїхав назавжди й геть – навпаки, відчуваю величезну перевагу в тому, що можу застосовувати в Україні досвід і знання, отримані в США, і ділитися ними з колегами. Можливо, я думав би інакше, якби не Майдан.

Як ви ставитеся до революції і повалення уряду Януковича?

Ви знаєте, я дуже помилявся кілька років тому, думаючи, що країна не має майбутнього, і що мало залишилося людей, здатних переламати хребет цій гідрі корупції та байдужості. Коли все почалося – не мислив себе поза Києвом, поза своїми близькими людьми, які стоять там за всіх нас. Був там минулої зими двічі, у грудні і в самий розпал у лютому, намагався посильно допомогти тим, хто працював навколо. Скількох патріотів і справжніх людей побачив – не перелічити! Організовували разом з IT-наметом службу працевлаштування для майданівців, відсипалися вдень у спальнику в офісі, а вночі знову йшли під Михайлівський приймати й розвозити вантажі, медикаменти по лікарнях. Згадую про це не заради марнославства чи піару, а тому, що ми всі тоді перебували поза часом і були в єдиному пориві, відкривши завісу справжньої України.

Але це все в минулому, зараз основне завдання – максимально підтримати хлопців, які на фронті воюють за нас із вами. Ми їм зобов’язані до кінця своїх днів. По крихтах, потроху, видавлювати з себе проклятий совок, вчитися тому, що ми як громадяни маємо не просто права, а ще й обов’язки, і що будувати наш дім – тільки нам, кожному. На своїй ділянці. Я не думаю, що в нас «останній шанс» щось змінити, воно одразу не зламається, але кожного дня, кожного року – наполегливо працювати, щоб Україна стала лідером у світовому ІТ-розробленні й люди в ній гідно могли жити. Ось це гідне завдання для мого покоління і моєї компанії.

Що змінилося, на вашу думку, після зміни влади?

Я б сказав так – пригнічує очевидно дикий рівень некомпетентності деяких «нових» людей при владі. Хіба може лише знання англійської або те, що людина віщає про те, що «в Сінгапурі можна бізнес із мобільного реєструвати!» бути підставою для того, щоб вона очолила життєво важливу функцію багатомільйонної держави? Часу на реформи залишається мізерно мало. Так, є зрушення, але вони мають бути тектонічними, а не косметикою на публіку, на кшталт задекларованого зниження ЄСВ, яким у реальності працюючій компанії скористатися практично неможливо.

І що айтішникам робити в цій ситуації?

Я б рекомендував використати цей кризовий час для максимального підтягування життєво необхідних навичок – оволодіння досконало іноземною мовою, здобуття практичного досвіду в перспективних технологіях і, будь-якими засобами – роботи на живому проєкті на серйозного західного замовника або як фрілансера, або в складі бойової компетентної команди. Ці речі допоможуть адаптуватися в будь-якому середовищі і за будь-яких розкладів. Якщо є реальна можливість отримання хорошої роботи поза Україною, я б на місці програміста нею сьогодні скористався. Але я б також не радив «валити» всіма способами – очікування треба вибудовувати реальні, а то в багатьох вони занадто райдужні. Якщо поїдете, приготуйтеся працювати важко – бути чужинцем у новому середовищі, і пройти через повне перезавантаження вашого середовища спілкування і звичного ритму життя.

То чи варто їхати з України?

За моїми спостереженнями, люди сьогодні виїжджають не за переконанням. Вони тікають від безвиході, депресії та негативу, який обволікає їх щодня, щойно відчиняєш новини або виходиш на вулицю. І так, ці люди мають право на невдоволення і незгоду з глашатаями з екранів ТБ. Запитаймо себе чесно – що змінилося на краще за рік? Зрозуміло, що потрібен час, війна в країні тощо. Але справді, чи так потрібен офіс із реформ, щоб у «Борисполі» перестали обкрадати пасажирів і стояти ті ж самі темні особистості замість легальної служби таксі? Як цьому заважає війна? Чи, може, коли в нас з’явиться 3G, раптом нарешті почнуть знімати і судити махрових відомих усім хабарників? Відповіді на сотні цих риторичних запитань очевидні, і не дивно, що молоді талановиті хлопці, для яких відкритий світ, обирають його та нові можливості, не бажаючи жити в ролі терпил, поки цвіт нації відстрілюють на фронті та гинуть тисячі побратимів.

Моя відповідь така: хочеш спробувати і відчуваєш, що зможеш за кордоном зробити більше – їдь. Вчися там, працюй, піднімай сім’ю, щоб потім, якщо відчуваєш покликання, повернутися і будувати Україну, віддаючи себе країні, яка, на хвилиночку, дала тобі освіту. Створюючи робочі місця, забезпечуючи своїх батьків – старих, коли їхні останні копійки знецінюються. Пробуй, твори, роби, але не здавайся і не заривай свій талант. Ви завжди можете почати нове життя. Кожен день, кожну мить, ця можливість відкрита для вас. І саме це розуміння вже робить вас найсильнішим на світі.