Оксана Нос, яка очолювала ЦПЗ (Центр поштового зв’язку) Велика Олександрівка до початку війни, зараз у рідному селищі працює начальником відділення поштового звʼязку (ВПЗ) 74100, що першим відновило роботу на деокупованих територіях Херсонщини. Оксана Петрівна не тільки не виїхала з Великої Олександрівки, а й виявила неабияку відвагу та стійкість, врятувала значну частину грошових і матеріальних ресурсів Великоолександрівського ЦПЗ, поміж яких комп’ютери та поштові автівки.
«Голова нашого відділення на Херсонщині заховала від орків техніку, частину машин і гроші. Я ще досі на емоціях і хочу ще раз сказати дякую пані Оксані Нос – це сильно, хоробро та дуже віддано з вашої сторони, – написав Смілянський у Telegram 20 жовтня. – Тому, здається, у нас є новий місцевий герой, а у Великій Олександрівці – робоче стаціонарне відділення. Наш поштовий батальйон ще від ранку розпочав свою роботу».
Попри те, що її будинок зруйнований, Оксана Нос не втрачає оптимізму: вірить, що навесні почне відбудовувати свій дім і радіє, що знову має змогу працювати й налаштована на відновлення роботи ЦПЗ.
На прохання AIN.UA Оксана розповіла деталі про те, як їй вдалося врятувати поштове майно, перебуваючи в окупації.
У наше селище російські окупанти увійшли ще 10 березня
З моменту, як почалися активні бойові дії, у мене і думки не було, щоб виїхати кудись. Я не могла залишити тут все напризволяще: щоб розграбували, поламали і знищили. Як начальник ЦПЗ, саме я несла відповідальність і за гроші (а їх була дуже велика сума), бо в ЦПЗ працювала Головна каса, і за комп’ютерну техніку, і за автівки, бо в нас базувалися 15 пересувних відділень. І звісно, була відповідальна за людей: працівників і клієнтів.
Коли зайшли рашисти, вирішила, що треба спершу рятувати готівкові кошти. Грошей було багато, навіть страшно називати ту суму! Я забрала всі, зателефонувала, куди треба, повідомила і попросила пенсійні відомості. Коли мені їх надіслали, я та ще кілька колег зуміли виплатити пенсіонерам Великої Олександрівки пенсії за два місяці.
Виплачували потайки. Вивчили «графік» обстрілів і ходили до людей з 6 до 9 ранку, бо в той час не стріляли. Але бувало таке, що обстріли заставали нас просто на дільниці. Тоді падали на землю, молилися і чекали коли припиниться.
Так нам вдалося хоч трохи підтримати людей у перші місяці. Гроші, що залишилися, надійно заховала, бо знала, що до мене можуть приходити з обшуками.
У перші дні вдалося також винести із ЦПЗ техніку, яку вже ховала не в себе, а розділила по колегах і сусідах. Від автівок забрала всі ключі.
Не один раз росіяни приходили забирати машини – я ключі не віддавала
Тим, хто приходив, говорила, що пошта має працювати, тож машини повинні бути цілі.
Спочатку вони до нас тільки приходили, потім намагалися зривати замки і зайти до будівлі, але ми кілька разів заварювати вхід. А коли вони вже заселилися до ЦПЗ, то я вже доступу туди не мала. Окупанти виштовхали автівки на вулицю і намагалися їх завести. Проте не вдалося. То вони їх так і покидали.
Я переживала, щоб не розібрали їх на запчастини, тож разом з сином перевезли деякі авто у безпечне місце.
Чи було страшно? Так. Але я відчувала відповідальність перед компанією і перед державою за все, що мені було довірено. Тож намагалася врятувати.
Коли ЗСУ нас звільнили, то ми стягнули машини сюди і поставили охорону, щоб ніхто не чіпав, бо ласих було багато.
Дуже радію, що відновили роботу нашого відділення, де я зараз працюю начальником
І люди, які залишися тут, радіють. Вже змогли отримати виплати за 5 місяців.
Ми відкриті для людей щодня з 9 до 16, крім неділі й понеділка. Також почала роботу одна бригада пересувного, яка надаватиме послуги у звільнених селах поблизу. Решта колег ще проходять перевірки на співпрацю з ворогом.
Вдячна, що генеральний директор привіз нам Старлінк і генератор. Тож маємо і світло, і інтернет.
Укріплюємо приміщення, утепляємося, закриваємо, все що вибили і розтрощили. Отримали необхідні матеріали, замки. Так потроху все відновимо, відбудуємо й налагодимо.
