В 18 — розробник на фултаймі, в 22 — СТО стартапу з $1 млн інвестицій в США. Історія програміста з Черкащини

Євген Рачкован виріс в невеличкому містечку на Черкащині і за свої 22 роки вже пройшов насичений шлях. У 18 років він працював fullstack-розробником в українській ІТ-компанії, потім долучився до американського стартапу Scrimmage в якості кофаундера та СТО та пройшов акселерацію в TechStars. Щоб брати участь в програмі, Євген подолав чимало перешкод: пожив в таборі для біженців під Франкфуртом, перейшов кордон зі США через Мексику, пережив збройне пограбування в Індіанаполісі, а тепер живе з нареченою в Індії в надії повернутися в Черкаси.

Між тим, стартап, кофаундером якого став Євген, вже залучив понад $1 млн інвестицій: близько $100 000 від друзів та рідних, $120 000 від TechStars, потім ще $600 000 від Eberg Capital та IA Ventures funds, які нещодавно дофінансували проект ще на $300 000.

В інтервʼю з редактором AIN.UA Євген розповів, як став розробником, виїхав з України незадовго до повномасштабного вторгнення, чому йому не сподобалось в Америці та як TechStars змінив його життя.

В школі у мене було добре лише з двома предметами – англійською і математикою

І, як у будь-якій типовій українській сім’ї, якщо в дитини добре з англійською і математикою, то вона йде в ІТ. У мене був комп’ютер з 6 років, я любив грати в ігри, тому я був тільки за.

Я виріс на Чигринщині, в Черкаський області. Тому після 9 класу пішов навчатися в Черкаський державний бізнес-коледж на інженерію програмного забезпечення. У мене була строга сім’я, тож щойно я вирвався з дому в гуртожиток – одразу пустився берега. Я витрачав весь свій час на ігри і будь-що, окрім навчання.

Перші 2 роки я повністю прогайяв і зрозумів, що це не те життя, яким я хочу жити. І я почав активно вчити програмування. Десь за пів року я став, здається, найкращим учнем на потоці. 

Після другого курсу нам треба було проходити практику. Багато хто закривав це фейково, але я вирішив пройти її по-справжньому, скористатися можливістю. Я попав на практику в ІТ-компанію Interlink. Це місцева компанія, також знана як Software Planet Group. В них є офіси в США і в Львові, штат налічує приблизно 100 працівників, тобто вона відносно невелика.

Я пройшов там практику, все було дуже добре – ми зробили перший комерційний додаток. І мене запросили на інтернатуру. Я був там наймолодшим – мені в перший день інтернатури стукнуло 18 років, а після інтернатури став першим, кого забрали на роботу. 

Компанія спеціалізувалася на Fullstack-розробці, тож я став Fullstack-розробником

Наступні два роки я працював фултайм. В коледжі дозволяли не відвідувати заняття тим, хто працював за спеціальністю – просто здавай контрольні. Вчитися далі після коледжу я не пішов, тобто у мене середня освіта.

Коли мені було 19, у мене вже був рік досвіду роботи програмістом, і… я перегорів. Я розумів, що можу просто продовжувати жити, як живу – через 20 років мати $5000 зарплати, я вже засекʼюрив своє життя. Мені стало нудно. 

Я почав читати книги по саморозвитку, типу, Seven Habits of Highly Effective People, активно вивчати англійську. А коли вивчаєш англійську, треба читати англійську літературу. І це занурило мене в світ підприємництва, стартапів, «Американської Мрії», оце от все. Мене надихали Марк Цукерберг, Ілон Маск, який тоді якраз був на піку популярності (ще до того, як він купив Twitter).

Я працював програмістом, і мені хотілося якось плавненько перейти в продукт

Я поговорив зі своїми менеджерами на роботі, вони мені порекомендували стати PM. Я пройшов декілька курсів, але потім виявилося, що в нас в компанії не так вже і потрібні PMи. Я працював на одному проєкті, але мені давали дуже обмежені компетенції, і рости не було куди. Там почався такий етап, коли в мене купа бізнес-ідей, я пропонував багато різних змін, але в компанії все це відкидали.

Я почав працювати над власними ідеями ще коли працював на своїй роботі. Це завжди був такий ітеративний процес: я придумував якусь платформу, робив документ, описував його, знаходив команду – і забивав на це все. Потім придумував нову ідею, знаходив команду, запускав якийсь невеликий сайт – забивав на це все. Було десь 6 таких циклів до того, як я звільнився і вирішив повноцінно займатися власними проектами.

Мені було 20 років. Як людина, яка на 90% самоучка, я бачив, що те, чого навчають в коледжах на IT-спеціалізації – не завжди релевантне. Це була єдина проблема, яку я на той момент бачив і думав, що можу вирішити, тому що я вирішив цю проблему для себе.

Я захотів створити децентралізовану систему освіти для IT-фахівців. Ідея була в тому, щоб дати змогу людям, які вивчилися самі, отримувати повноцінну сертифікацію, не проходячи університет. Тобто якщо ти прочитав 50 книжок, ти знаєш більше, ніж люди, які закінчили університет. Так чому тебе не визнають так, як цих людей? 

Я переїхав в Київ, знайшов собі кофаундера, і ми приблизно пів року працювали над цим. 

В результаті я зрозумів, що я крутий програміст, але поганий бізнесмен

В мене вийшло зробити платформу, запустити її, але продати, організувати маркетинг – не вийшло. У мене закінчились гроші, я повернувся назад в своє містечко, і почав працювати на фрілансі, щоб накопичити грошей і знову повернутися до цієї ідеї.

У мене доволі швидко вийшло знайти проект. Я знав, що компанія, в якій я працював, продавала нас за $50/година, і я зрозумів, що можу спокійно ставити $30/година – і це буде конкурентна ставка. 

До мене звернувся якийсь гемблінговий стартап. Я не хотів працювати в гемблінгу, але відмовити я не міг, тож вирішив попросити більше грошей. Якщо відмовлять, то ок, а як погодяться – ну що ж, трошки попрацюю, підзароблю.

І вони погодились. 

Це були Matt і Dan, мої майбутні кофаундери по Scrimmage

Виявилося, що вони дуже круті. Вони вчилися в Пенсильванському університеті, це Ivy League, потім працювали на Wall Street бізнес-аналітиками. Вони розробили фреймворк, який допомагав їм ставити на спорт і вигравати. В них виходило 40% прибутку за рік, що взагалі круто. І вони вирішили зробити свій стартап: щось на зразок спорт-беттінгового інвестфонду. Вони хотіли збирати гроші інвесторів і примножували їх, вкладаючи у спортбетинг. Для цього їм потрібна була ІТ-платформа. 

Вони підняли десь до $100 000 від своїх родичів і почали шукати програмістів, які могли б це все зробити. До мене у них було 32 різні людини, які щось там кодили – і йшли. Я став їхнім першим повноцінним айтівцем.

Я почав пушити проект в сторону web3, тому що тоді це було на хайпі. Але з web3 не вийшло. Тож знову зробили півот і перетворилися в Gamification Loyalty Program. Ми упакували свій додаток в B2B White Label Solution, який беттінгові компанії можуть інтегрувати до себе, щоб робити програму лояльності для клієнтів. Ми вже запустили першу інтеграцію, потрібно ще як мінімум 15 або інтеграція з одним топ-гравцем, щоб ми змогли залучити seed-раунд на $1-2 млн. Але в перспективі ми плануємо виходити за межі гемблінгу і йти на будь-які ринки демократизувати програми лояльності для всіх бізнесів. В першу чергу, e-commerce.

Я запропонував взяти мене співвласником і СТО

Я десь прочитав, що це ідеальний варіант для таких людей, як я: спочатку стати кофаундером в чиємусь стартапі, набратися досвіду, а потім заснувати щось своє. 

В Scrimmage я спочатку був бекенд-розробником, потім почав займатися фронтендом, брав все більше і більше відповідальності і перетворився на когось типу тімліда. В якийсь момент я вже вирішував, кого звільняти, кого наймати, як продукт розробляти.

Мет і Ден погодились, виділили мені частку компанії, скоротили мені зарплатню. Так я став кофаундером і СТО Scrimmage. 

Тоді вже були новини, що росія збирає війська навколо України. В Україні через це особливо ніхто не переживав, але в Америці вже готувалися до Третьої світової. 

І от, в один прекрасний пʼятничний вечір, коли я в Києві курив кальян і програмував, мені пише Мет. Мовляв, ти наш кофаундер, ми не можемо ризикувати – купуй квитки і лети до нас. 

В суботу я вже летів у Польщу. В Познані жив мій одногрупник, з яким ми разом прогуляли перші два роки навчання. Він прихистив мене на якийсь час.

Взимку нас прийняли в TechStars

Я дуже сильно хотів туди потрапити, але з американськими візами все дуже-дуже складно. Через три місяці у нас мала початись програма, а тільки на те, щоб записатися в польське посольство на співбесіду – черга на 6 місяців. Я вирішив шукати, де черг немає. Прочитав, що непогане посольство є в Німеччині. 

І от я поїхав на поїзді в Німеччину, але замість того, щоб потрапити в Цюрих, якось випадково влився в двіжуху українських біженців і заїхав з ними в Берлін… 

Мене просто спитали: «Ти з України?». Я сказав, да. І мені сказали: «Тобі туди». 

Так я потрапив спочатку в один табір для біженців, потім мене перевезли в інший – в невеликому містечку неподалік від Цюриха. Там мене поселили з ще 20-30 людьми, і навіть влаштували в місцевий університет на стипендію, яка повністю покривала витрати на навчання і проживання – але я відмовився. Жіночка-куратор, яка це організовувала, сказала, що я – найтупіша людина, яку вона коли-небудь зустрічала.

Поки я вирішував, в яке посольство мені їхати, сильно захворів. Я хворів 10 днів, було дуже погано і я вже не хотів нічого – тільки повернутися додому. 

Розчарований, я повернувся до Польщі і почав ходити в місцевий коворкінг, тому що з дому одногрупника працювати було незручно. Там я познайомився з біженкою на імʼя Вєра, яка так само мріяла переїхати в США, і знала, що деякі українці потрапляють туди через Мексику. 

Я вирішив спробувати перейти кордон США через Мексику разом з нею 

Спочатку я сумнівався, тому що жодних гарантій на успіх ні в кого не було, ну і це не дуже офіційний спосіб, хоч і не потрібно ніяких парканів ніде перелазити, як собі це часто уявляють американці.

Мої кофаундери були нажахані: боялись, що мене завербують в якийсь наркокартель і вони мене більше не побачать. Але інших варіантів не було.

Ми добирались до Мексики через три країни: Польщу, Португалію та Іспанію. І Мексика виявилася не такою страшною, якою її уявляли собі мої кофаундери. До того ж, там вже були люди, які організували табір для українських біженців, які хотіли потрапити до США. Ми долучилися до них, записались в електронну чергу, переночували в готелі і вже на наступний день проходили кордон. 

Все пройшло нормально. Нічого не питали, тільки паспорт. Отак просто. Мені не вірилось, що я пройду, але в той час це ще було не сильно популярно, небагато людей так робили. 

Здавалося б, моя мрія здійснилася, я так давно хотів потрапити у США!

Але я розчарувався в Америці 

Я одразу потрапив в Техас, мої кофаундери живуть біля Остіну. Тож я просто купив квиток на літак і полетів до них. Але в Техасі мені не сподобалося – дуже спекотно, не було чим дихати.

Коли настав час програми в TechStars, ми переїхали в Індіану (програма проходить в столиці штату – місті Індіанаполісі). Акселератор інвестував в нас $120 000, і ми хотіли зекономити, то ж зняли житло трохи далі від центру міста.

Виявилося, що наш район – це місцеве гетто. І одного прекрасного суботнього вечора мене пограбували. 

Мої кофаундери були на роботі в коворкінгу, а я вирішив зʼїздити в магазин на велосипеді. Щойно я виїхав з дому, мене підрізала машина, звідти вийшло декілька афроамериканців, один з них був з пістолетом. Вони забрали мій рюкзак, в якому був паспорт, телефон, і я опинився в США без документів.

Потім я зрозумів, що жити в США просто дуже дорого. У моєму першому стартапі в мене була кофаундерка з Індії. Ще коли ми працювали разом, ми почали зустрічатися онлайн. Шансів розвіртуалізуватися було мало – вона в Індії, я в Україні, тому ми розійшлися. Але восени 2022 вона прилетіла в Лос-Анджелес, щоб навчатися у коледжі. Ми вирішили зустрітися, я полетів до неї, в Лос-Анджелес. Ми знову зійшлися, і стали жити разом. 

Житло, яке ми винаймали в Лос-Анджелесі – це була найдорожча квартира в моєму житті. Ми за місяць платили $2600 + ще приблизно $500 за комуналку. Ми прожили там місяці три і зрозуміли, що це не рентабельно. Вона з доволі бідної сім’ї, у мене мінімальна фаундерська зарплата $2000. 

Вона вирішила дропнутися з коледжу і поїхати додому. Я – поїхати з нею. Але була проблема. 

У мене вкрали паспорт, і тепер я не міг виїхати зі США 

Єдине агентство, яке могло мені його відновити, було в Сан-Франциско, тож я вирішив пожити деякий час в Каліфорнії, побувати в Кремнієвій долині. 

Мені потрібно було прожити там 6 місяців, поки я не отримаю документи. Тож я вирішив взяти з Долини все, що міг. Я ходив на курси в Стенфорді, побував в Hacker House, сходив на декілька Networking-івентів з підприємцями, записався в одне ком’юніті, побував у Mountain View. Було круто. Але дорого. Я вважаю, що в США дуже круто жити, але тоді, коли ти досягнув певного рівня фінансової незалежності.

Вже після переїзду в Індію ми підняли інвестиції, мені підняли зарплату. Ми з моєю дівчиною заручилися і зараз живемо в Індії. Тут нам вистачає $2000 на місяць, щоб покривати всі сімейні витрати.

Мені не подобається в Індії, жахлива країна

Тут дуже крута їжа, але на вулицях коїться казна що. Все дуже занедбане, немає тротуарів, перші декілька місяців я думав, що мене зібʼє машина – тут просто немає правил дорожнього руху, рукою показуєш, що переходиш, і побіг…

З коровами взагалі проблема. Вони тут священні, їх не можна вбивати. Але люди тримають їх, поки корови дають молоко. Коли корова старіє, її просто виганяють на вулицю, і тому в Індії вулицями тиняються безпритульні корови. 

Я хочу повернутися в Черкаси

Після того, як я приєднався до Scrimmage, я найняв в команду своїх знайомих. У нас зараз 4 програміста в команді, всі українці. Троє з них Черкас, включно зі мною, і дівчинка-синіор з Чернігова. 

Я мрію про офіс в Черкасах, на березі Дніпра. Як тільки війна завершиться, я повернуся. Україна – найкраща країна з усіх, в яких я побував.

Я пройшов доволі цікавий шлях: зараз мені 22, я СТО в американському стартапі. І хоча я на фултайм працюю в Scrimmage, у мене є мрія – змінити систему освіти в Україні. Я хочу, щоб до того часу, коли я помру, Україна була в топ-10 економік світу. У мене є декілька проектів, якими я займаюся саме для цього. Наприклад, на Kavun UA я ділюсь своїм досвідом в ІТ, допомагаю людям знаходити кофаундерів на американському ринку. Я сподіваюся, що буде більше людей, які не просто писатимуть код на галерах, а будуватимуть стартапи в Україні. Хоча це і ризиковий шлях, але це необхідно для відновлення економіки. 

Я хочу побудувати стартап-акселератор

Мені здається, в Україні не вистачає таких інституцій, як TechStars. TechStars змінив моє життя, там я перетворився з програміста в технічного фаундера. Там я познайомився з 15 іншими компаніями. Кожного дня ми працювали в спільному офісі, раз на тиждень ходили на звані вечері до кожної команди.

Ми з Метом і Деном також таку вечерю організовували. Слухали лекції, спілкувалися з засновниками крутих компаній, наприклад Dropbox, відбудовували продуктовий майндсет. 

Я вважаю, це був поворотний момент в моїй карʼєрі. І тепер я хочу змінювати життя інших так само, як вони змінили моє.