«Щоб допомагати, треба бути всередині». Любов Шипович, Dignitas Fund – про благодійність, 1 млн дронів і miltech

Проєкти Victory Drones, «Люті пташки», «Літай», «Тисяча дронів», як і десяток інших, є ініціативами благодійного фонду Dignitas, історія якого почалась у 2013 році. Його співзасновниця Любов Шипович побудувала IT-кар’єру в США, очоливши компанію з офісами в трьох країнах. Але в 2022 році повернулась в Україну, щоб бачити ситуацію зсередини і зосередитись на благодійності. Любов і зараз перебуває в Україні.

Вона відокремилась від фонду RAZOM, бо хотіла сфокусуватись на miltech-сфері, не обмежуючись гуманітарними проєктами. У Любові є власне розуміння, які проблеми нам потрібно вирішувати та як саме. А ще – досвід впровадження електронного документообігу в Одеській ОДА. Своїми роздумами Любов Шипович поділилася в інтерв’ю AIN.UA.

«Здавалося, що в Україні немає майбутнього». Переїзд до США у «нульових»

У 2008 році ви переїхали в США – чому вирішили емігрувати і зробили вибір саме на користь Штатів? Адже з третього курсу навчання в Києво-Могилянській академії ви працювали на канадську компанію.

Насправді я працювала в українському представництві канадської компанії Tangram, і це потім допомогло отримати роботу в Штатах, тому що рекомендація з Канади – це було майже те саме, що з американських компаній.

2008-й – це рік, коли в Україні був спад всіх патріотичних рухів після Помаранчевої революції, в яку я в студентські роки була досить активно залучена. Здавалося, що тут настають темні часи, бо Янукович стає прем’єром, ми знову дивимося в бік росії. В той період юнацького максималізму, –  коли здавалося, що після здобуття перемоги в Помаранчевій революції все відкочується, всі ідеали зраджуються, –  хотілося просто втекти від цього якомога далі. Здавалося, що в Україні немає майбутнього.

І я почала розглядати можливості в інших країнах. В той час досить багато випускників факультету інформатики «Могилянки» переїжджали в Нову Зеландію, Канаду, Сполучені Штати – це, напевно, три основні країни, які я розглядала як варіанти для переїзду. Подавалася на програми для IT-фахівців в цих країнах, а в день захисту диплома отримала відповідь про виграш Green Card. Так я і визначилась з країною.

Як будувалася ваша кар’єра в США?

Я переїхала в Нью-Йорк – тут були мої родичі, з якими я досить мало спілкувалася, поки жила в Україні. На той час це були доволі малознайомі для мене люди, адже досі я бачила їх лише в ранньому дитинстві. Але це була перша точка, де можна зупинитись.

Коли ми почали думати, куди мене влаштувати, родичі казали: «Забудь весь свій український досвід, тут у нас все геть інакше. В мене кум-брат-сват десь працює, прилаштуємо тебе в його компанію. Бо тут так важко шукати роботу!».

Я послухала, але вирішила, що треба дослідити тему працевлаштування в США. Читала статті на сайтах з пошуку роботи Dice, Job Monsters – вони вважалися величезними ресурсами. Прочитала там статистику, що середня кількість відгуків на резюме складає близько 7%. Я вирішила, що буду в день подавати 100 резюме, і в такий спосіб отримуватиму 7 дзвінків, хтось запросить на інтерв’ю. Щоранку прокидалася і подавалася на 100 вакансій в різноманітних IT-компаніях. 

Але я невірно прочитала статистику: 7% – це був показник по загальному ринку. В IT-секторі відсоток був значно вищий. За відчуттям, на кожну другу мою заявку відгукувались. Тому через тиждень я змінила номер телефону через шквал дзвінків і запрошень на інтервʼю.

Невдовзі в мене було на руках дві пропозиції співпраці, я трохи поторгувалася – і рівно через два тижні після свого приїзду вийшла на роботу в IT-компанію.

На той момент це був невеличкий стартап EZ Texting, який потім виріс до компанії з офісами в трьох країнах і купою співробітників. І саме в тій компанії я виросла до рівня СТО. Там я пропрацювала понад 7 років.

Я переконала свого тодішнього боса вийти за межі Сполучених Штатів і відкрити офіс у Києві. Це сталося у 2012 році. Компанія досі тут працює, хоч мій бос продав її, і я вже давно пішла звідти.

Над чим працювала EZ Texting?

Це платформа для масової розсилки текстових повідомлень. Вони тоді були досить популярні в США – в часи передвиборчої програми Барака Обами, перед його першим президентським терміном він досить широко використовував текстові повідомлення для комунікації з виборцями. Це дало поштовх для розсилки текстових повідомлень від різноманітних екстрених служб під час небезпек. Окрім того, це комунікація шкільних педагогів з батьками, бізнес-розсилки. 

Платформа забезпечувала масові розсилки і прийом текстових повідомлень, тобто мала двосторонню дію – наприклад, для участі в різноманітних телевізійних шоу, коли є ключове слово, з яким потрібно надсилати повідомлення.

Коли ви переїхали в США, ваші родичі казали, що у них все інакше, щоб ви забули український досвід. В чому полягала відмінність між Штатами і Україною?

Є такий стереотип серед емігрантів, що починати треба з нуля, низів. Треба забути те, що в тебе є освіта та досвід в Україні. Насправді це видається мені міфом. Можливо, так і було, коли українці емігрували в США у XIX столітті і працювали в шахтах Пенсильванії.

Зараз, на мій погляд, абсолютно не так. В Україні досить хороша освіта, особливо в професіях, які не залежать від кордонів. Наприклад, комп’ютерні науки, фінанси, педагогіка, медицина – те, що є мультинаціональним. І як тоді, так і зараз українці досить непогано інтегровані в англомовне середовище: читають наукові статті, залучені до світу міжнародних конференцій. Тому цей стереотип про те, що після переїзду в іншу країну треба працювати і починати з найважчої роботи, вже давно не є актуальним.

«Не знала, як англійською перекласти «хабар». Відкриття офісу в Києві

Як ви не побоялися відкрити офіс у 2012 році? На той момент в Україні президентом був Янукович, і були очевидні економічні і політичні проблеми – непрозора влада, корупція, монополія бізнесу.

На той момент я вже досить тривалий час жила в Сполучених Штатах. Коли живеш далеко від чогось – забуваєш, яким воно є, з’являються «рожеві окуляри». Приїжджаєш інколи у відпустку на пару днів, а тут нібито все гарно: ресторани працюють, друзі усміхнені. Це впливало на твої враження.

Для представництва в Україні потрібен був офіс. Я звернулася в кілька рієлторських компаній, щоб підшукати його, і натрапила на труднощі перекладу: не знала, як англійською перекласти «хабар». Я не знала, як пояснити своєму босу, що якщо ми хочемо офіс, який нам сподобався, треба дати хабар його власникам, щоб вони саме нам його передали. Значно пізніше я вже розібралася з цим терміном. Але тоді я просто була в шоку й забула, що ця практика взагалі існує.

В певний момент навіть думала, що ідея з відкриттям офісу не вигорить. Рієлторські компанії в той період виглядали так: хлопці з барсетками ходили і показували нерухомість в Києві.

Врешті все склалось, тому що нам пощастило з партнером: знайомі нас представили Алексу Луцькому, засновнику і CEO компанії Innovecs. Ми зустрілися з ним в лобі готелю, і Алекс показував альбом з ескізами. Розповідав про майбутню компанію Innovecs. Зараз вона в Україні досить велика і відома. А на той момент це були просто ескізи в альбомі. Засновник нашої компанії Шейн Неман мене питав: «Ти віриш, що в них вийде? Що це не закінчиться ескізами?». Я кажу: «Давай спробуємо, подивимося».

Десь через місяць ми поїхали дивитися їхню майбутню будівлю на станції метро Тараса Шевченка. Там були голі стіни і недороблений ремонт. Мене Шейн ще раз перепитав: «Ти впевнена, що з цього щось вийде? Що тут буде офіс?». Ми в них повірили і стали першим клієнтом. Вони під нас зробили окремий офіс «під ключ», допомагали з наймом людей. По суті тоді зародився концепт аутстафінгу: коли компанія фактично створює офіс разом з співробітниками «під ключ», які надають тобі послуги. 

Я пам’ятаю, коли в офіс приводили інших клієнтів і розповідали про результати такого партнерства, то нас використовували як role model.

Як відреагував ваш керівник на ситуацію з хабарем?

Ніяк, я не пояснювала. Сказала йому, що нам це не підходить, бо власники не хочуть здавати приміщення. Мені було дуже соромно, я вирішила, що я просто це пропущу, щоб Шейн не розчарувався в Україні.

Повернення додому і початок війни

Як далі продовжувалась ваша кар’єра в Україні?

В Україні – ніяк. Ми створили офіс, і я повернулася в Сполучені Штати, карʼєру я будувала там. Потім компанію EZ Texting ми продали іншій, більшій компанії Callfire, яка залишила представництво в Україні теж.

Коли почалась Революція Гідності, я була в Сполучених Штатах. Разом з друзями-однодумцями ми створили громадську організацію RAZOM, почали допомагати Україні коштами і адвокацією з американського боку, просуванням українських інтересів.

І тут в Україні почалась війна. Паралельно я продовжувала працювати СТО EZ Texting, це були дві мої повноцінні роботи – займатися допомогою рідній країні і очолювати технічний напрямок компанії. В такому режимі, на адреналіні, я протрималася до літа 2015 року.

На той момент компанію продавали, і я зрозуміла, що в мене є кошти для того, щоб прожити рік без роботи, бо від продажу я отримала частку коштів. Тож залишила роботу і поїхала в Одесу, щоб в команді Міхеїла Саакашвілі займатися тим, що я вмію, – цифровізацією.

На той момент ми першими серед регіонів запроваджували електронний документообіг і електронні послуги в державній адміністрації. Тоді ще не було «Дії». Разом з Дімою Дубілетом працювали над порталом державних послуг iGov, запускали перші цифрові послуги в Одеській області та інші проєкти: «Доступні ліки», можливість пацієнтам перевіряти онлайн відкриті бюджети.

В Одесі я пробула до початку 2017 року. Коли закінчились збереження, повернулась в Америку. Спочатку думала, що зможу працювати як наймана працівниця, але змінивши дві роботи, зрозуміла, що ні. Тож в 2020 році в США започаткувала свою фінтек-компанію DataOcean з представництвом в Україні, яка за рік змогла вийти в прибуток – досить швидко та успішно. Аж не вірилось, що так легко вдалось. 

Плани щодо розвитку були величезні, але оскільки ключові співробітники перебували в Україні, то 24 лютого 2022 року всі дружно пішли у військкомати. Майже всі працівники українського офісу продовжують служити та знищувати окупантів. Тому діяльність компанії стала на паузу в 2022 році. Це було абсолютно природно.

Ми за два місяці до початку повномасштабного вторгнення продумували план: що буде, якщо почнеться велика війна. Тому 24 лютого всі абсолютно чітко діяли, були інструкції: куди документи відвезти, куди техніку і так далі.

Вважаю, що ми як бізнес підготувались до цього сценарію. Тоді з мене посміювалися, коли я у фейсбуці питала друзів з бізнес-кола, хто як готується.

Чи не було в планах замінити працівників, які підуть в військкомат?

Наш бізнес досить специфічний — це реєстри для комплаєнс-моніторингу банками [перевірка законності дій компанії та її співробітників – ред.]. Це досить сенситивні дані. Ми 24 лютого всі сервери одразу вимкнули, бо персональні дані — це те, чим намагається заволодіти ворог. І зараз, коли крім безпосередньої війни на лінії розмежування триває й кібервійна, захищати такі ресурси досить дорого, а вести бізнес в умовах кібератак нерентабельно.

Зараз реєстр працює в закритому режимі. Ми надаємо доступ українським спецслужбам, а також Центру протидії корупції. Відкритих пакетних тарифів більше немає.

Відновлення цього цілком можливе, але вже після знищення росії. Зараз бізнес не може бути моїм пріоритетом, тому що головне для мене і багатьох українців – це підтримка Сил безпеки і оборони.

Яку користь спецслужбам приносить доступ до ваших реєстрів?

Ми надаємо доступ до реєстрів, які забезпечували комплаєнс, — переважно це PEP (politically exposed person – особа, яка через своє становище чи вплив може бути найбільш схильною до корупції – ред.), їхні зв’язки, афілійовані юридичні особи. Це досить корисно для проведення розслідувань. DataOcean не просто так назвали, там дійсно величезні набори даних.

Фонд Dignitas

Повернімося до питання вашої благодійності, до фонду Dignitas. Коли, як і чому ви створили цей фонд?

Наприкінці 2013 року ми разом з кількома українцями в Нью-Йорку створили фонд Razom, який займався допомогою нашим громадянам під час Євромайдану, а пізніше – підтримкою ветеранів. За 2022 рік ми через Razom змогли зібрати понад $65 мільйонів. Військовим надали допомогу на $48 мільйонів – здебільшого тактичну медицину і безпілотники. Я в 2022 році приїхала з Америки в Україну, бо мені здавалося, що для якісної допомоги треба перебувати всередині.

Минув рік, і в фонді почали обговорювати пріоритети на 2023-й. І між мною та членами ради директорів, які залишилися в США, виникли суперечності. Вони говорили про те, що треба зменшувати допомогу військовим і давати більше на гуманітарні проєкти. Я ж не розуміла: як підтримувати гуманітарні, коли люди гинуть щодня, коли активна війна триває. 

Треба підтримувати військових, щоб нам не довелося постійно підтримувати цивільних. Ворога треба зупиняти, щоб потім не купувати протези і не виховувати сиріт через його дії.

Не хотілося на той момент конкурувати, доводити, наскільки це важливо. Тому ми з командами військових і ветеранських проєктів вирішили, що зараз немає часу на суперечки. Ми просто виокремимося у фонд, і не буде жодних питань про те, мають бути гуманітарні проєкти чи ні. Бо це спеціалізований фонд технологічної допомоги Силам безпеки і оборони. Так виник Dignitas.

Насправді ми починали не з «нуля», оскільки це були чинні команди і проєкти. Наприклад, до нас повністю перейшов проєкт Victory Drones, який розпочався у 2022 році, проєкт «Літай» з реабілітації важкопоранених військових. Ми продовжували забезпечувати армію безпілотниками. В такий спосіб без особливих пауз продовжили роботу, але вже зосереджену на підтримці технологічного забезпечення, навчанні Збройних Сил України, Національної Гвардії, прикордонників та інших оборонців.

Ви продовжуєте брати участь у діяльності RAZOM?

Ні, я вийшла повністю. Я залишаюся співзасновником, бо від цього титулу нікуди не дінешся. Але залишила Раду директорів і повністю зосередилася на фонді Dignitas.

Які наймасштабніші проєкти Dignitas можете виокремити з погляду докладених зусиль?

• Victory Drones – напевно, це найбільший і найвідоміший проєкт в Україні. Його в нашому фонді очолює Марія Берлінська. Першочерговою метою Victory Drones є навчання військовослужбовців застосування технологій на війні. Наразі вже понад 50 000 військовослужбовців пройшли практичні навчання на полігонах в межах проєкту;
• Розвиток miltech-спільноти України – об’єднання виробників роботизованих систем, ШІ-технологій в галузі military-tech;
• «Люті пташки» – забезпечення військових ударними дронами українського виробництва;

У нас всі проєкти взаємопов’язані. В проєкті Victory Drones ми розвиваємо спільноту виробників, а в проєкті «Люті пташки» за зібрані кошти в українських виробників закуповуємо БПЛА, щоб допомагати їм розвиватися.

• «Тисяча дронів для України» – забезпечення військових розвідників розвідувальними дронами.

Ми розділили напрямки ударних і розвідувальних дронів, тому що на ударні ми не можемо збирати кошти в США. Тож проєкт «Лютих пташок» в Америці немає, а «Тисяча дронів» є. У нас дві юридичні особи в Штатах і Україні, тож ми балансуємо і визначаємо, що і де ми можемо робити.

• «Літай» – навчання хлопців і дівчат, які перебувають на реабілітації, збірки дронів, ремонту і пілотування. Ми в реабілітаційних центрах обладнуємо навчальні класи, куди приїжджають інструктори і проводять заняття. І це насправді захопливо – дивитися, як ветерани інколи з втраченими трьома кінцівками оперують дроном. Це вищий пілотаж і додаткова мотивація для ветеранів, які перебувають на реабілітації. І це також мотивує наших інструкторів і військових курсантів, – мовляв, дивіться, ваші побратими можуть літати навіть без рук. А що вас зупиняє? Це один з моїх улюблених проєктів.

• «На захисті краси України» – спільний проєкт з мережею магазинів EVA. Його мета – навчити 100 жінок-військовослужбовиць аеророзвідки і забезпечити їх обладнанням. Ми вже на екваторі проєкту.
• Проєкт з забезпечення військових лазне-пральними комплексами. Хоч він і не схожий на інші проєкти, але його назва корелює з назвою фонду. Dignitas – це з латинської «гідність». Гігієна військових – це про людську гідність і доступність душу в будь-яких умовах.

Зараз на паузі проєкт «Ветераніус». Це навчання військових IT-технологій, але йдеться саме про цивільне IT. Про повернення військовослужбовця і перехід його військової кар’єри до цивільної. Зараз особливої потреби в цьому проєкті немає, але він готовий відновитися в будь-який момент. Частина менторів зараз в межах проєкту Victory Drones навчають військових на полігонах. Але якщо війна піде на спад або буде хвиля демобілізації, то ми почнемо військових переводити в цивільне IT.

Насправді всі наші проєкти – про технології. Ми віримо в те, що завдяки їм вдається зберігати людські життя, тримати паритет на полі бою при достатньому забезпеченні й здобувати перевагу на певних ділянках. Тому ми найбільше вкладаємося у розвиток військових технологій.

У вас є ще один проєкт з навчання виробництва та керування дронами – «Інженер БПЛА».

«Інженер БПЛА» – це назва курсу на Prometheus в межах проєкту Victory Drones. Наразі є три онлайн-курси:

• «Застосування технологій в умовах війни» – закритий курс для військових, який надається за листами від командирів;
• «Інженер БПЛА», базовий курс;
• «Народний FPV» – про те, як зібрати дрон своїми руками.

Останні два курси є відкритими.

«Доросле Lego». Історії трьох українців, які збирають дрони-камікадзе вдома

А чому одні відкриті, а інші – з обмеженим доступом?

Курс «Застосування технологій в умовах війни» зроблений суто під військових. Відповідно, там військові лектори й специфіка. Ми верифікуємо учасників для того, щоб доступ мали тільки військовослужбовці, аби ця інформація не потрапила до ворога. Частково матеріали вже були «злиті» і перекладені російською. Але оскільки вони постійно оновлюються, то щоб не спрощувати ворогу роботу, ми тримаємо цей курс закритим. Він містить досить багато чутливих даних про специфіку саме українського застосування технологій.

«Мільйон дронів – ця цифра реалістична і замала»

Зараз з’являється багато шкіл операторів БПЛА. Які найчастіші помилки ви бачите в їхній роботі, яких можна було б уникнути?

Повинно бути розуміння, що літати в цивільному житті і літати на фронті – це дві абсолютно різні навички. Цивільні пілоти не стають автоматично хорошими операторами на фронті. Тож цивільним школам надважливо мати військових інструкторів, які служать і знають специфіку роботи на лінії розмежування. Або тримати дуже тісний і постійний контакт, тому що технології змінюються дуже швидко. І те, що працювало два місяці тому, не працює зараз.

Наші інструктори проводять виїзні навчання прямо в бригадах за місцем дислокації на лінії фронту. Для самих інструкторів важливо не втрачати навички.

Війна – це настільки потужний поштовх для розвитку технологій, що в цивільному житті постійно потрібно це наздоганяти.

Як ви загалом оцінюєте технологічний розвиток miltech-сфери в Україні?

Все дійсно розвивається шаленими темпами. Шкода, що це сталося за таких умов, завдяки війні. І шкода, що з запізненням. Якби такий розвиток технологій у нас був станом на початок повномасштабного вторгнення, то, напевно, росію виштовхнули б за наші кордони досить швидко. Але, на жаль, у нас не було цього два роки тому.

Несправедливо казати, що держава не звертає увагу на розвиток miltech-сфери взагалі. Є створені за державного сприяння агенція Brave1, акселератор Міноборони, проєкт «Армія дронів», закупівля безпілотників державними агенціями. Але цього все ще недостатньо для війни такої інтенсивності.

Тобто зараз нам треба і купувати більше, і держава мала би вкладатися в розвиток технологій ще до моменту закупівлі. Адже для того, щоб бізнесу вирости до спроможності продавати щось державі, потрібно вкластися грошима. Він повинен мати гарантію, що його продукція буде закуповуватися. 

Урядовці заявляють про те, що цього року держава купить понад мільйон безпілотників мікрокласу. Але їх треба виготовити. Виробники, які не мають контрактів наперед, не готові масштабуватися без гарантій, що вони зможуть комусь свою продукцію продати.

І знову ж таки, зараз підписуються короткострокові контракти на закупівлю. А якби держава могла підписувати контракти хоча б середньострокові – трирічні, на постійну закупівлю, – то у бізнесу з’являвся б сенс розширювати свої виробничі потужності.

Зараз, на жаль, підтримка на стадіях R&D і початкового масштабування відбувається коштом приватних інвестицій, благодійних фондів. Вони готові купувати навіть безпілотники, які ще не пройшли державну сертифікацію. Завдяки цьому виробники живуть, розвиваються, але це все одно повільніше, ніж якби держава гарантувала контракт і вкладалася в розвиток виробництва.

Ну і, звичайно, дуже не вистачає стандартизованих боєприпасів під БПЛА. Дрони виробляють цивільні компанії, вони не постачають до БПЛА боєприпаси. Тобто це просто транспорт, цивільний товар – дрони, які щось переносять.

Зараз понад 90% військових роблять саморобні вибухові пристрої, і це має свої недоліки при конструюванні. Виробник не знає, якої ваги, форми і розміру буде цей саморобний вибуховий пристрій, тому не може зробити оптимальний дрон для нього. Інша проблема саморобних вибухових пристроїв в тому, що вони не є безпечними. Трапляються нерозриви, або ж навпаки – розриви на місці зльоту. У нас велика кількість травмованих операторів через відсутність цих стандартизованих боєприпасів. А це те, що може зробити тільки держава.

Ми досить часто їздимо на лінію фронту і передаємо допомогу, спілкуємося з нашими інструкторами, які проводять навчання для військових. І я кількох людей з Міноборони приводила на екскурсії, показувала: «Дивіться, як виготовляються боєприпаси, на глиняній підлозі в хаті».

І що вам казали представники Міноборони?

Я їздила не зі «старими зубрами». Це переважно молоді люди, які приходили щось змінювати та були шоковані, намагалися розібратись, як і чому це все відбувається. І я знаю, що є певні просування щодо створення стандартизованих боєприпасів, насправді аж три міністри на останніх конференціях хвалилися, що вони таки будуть. Але, на жаль, у військових їх досі немає.

Ви вірите в обіцянку про «мільйон дронів»?

Насправді цифра реалістична і замала. Ми порахували, що на сьогодні нам потрібні близько 3,5 мільйона FPV-дронів на рік.

Скільки це вартуватиме?

Якщо ми говоримо про FPV-дрон, то наразі вартість одного – орієнтовно $500. Це дуже невеликі гроші для держави, вона могла би в це вкластися, а виробники – розширити лінійки, якби з ними могли підписувати тривалі контракти на закупівлю.

Що розробляють українські виробники для того, щоб обходитися без допомоги від західних партнерів і не залежати від них?

Насправді у виробництві цих FPV-дронів ми від західних партнерів не залежимо. Це те, що виготовляється переважно з китайських компонентів.

Водночас Україна йде шляхом локалізації виробництва і досить швидко розвивається. Звичайно, ми не все зможемо замінити в найближчому майбутньому. Наприклад, виготовлення мікрочипів в Україні не можна налагодити за пару місяців. Це роки величезних інвестицій. Але є компоненти, які можна швидше замінити: пластикові, карбонові компоненти, польотні контролери – вони вже виготовляються в Україні. Також двигуни, пропелери, електроніка.

І є навіть величезний інтерес з боку західних компаній: або в Україні створювати такі виробництва, або продавати тут такі вироби. Близько місяця тому американськими медіа пронеслася досить гучна стаття про дрони White Stork, проєкт пов’язують з колишнім CEO Google Еріком Шмідтом. Ці FPV-дрони начебто планують використовувати в Україні. Тобто західні країни зрозуміли, наскільки прогресивними є безпілотні технології в умовах сучасних воєн, що танки скоро розпродаватимуть як неліквід. Адже танк коштує кілька мільйонів доларів, а дрон – $500.

Країни НАТО спостерігають за досвідом України і, мені здається, в найближчі роки переозброюватимуться з фокусом на безпілотних технологіях. Багато європейських і американських компаній приїжджають в Україну переймати наш досвід.

Як змінилось ставлення пересічних громадян США до війни в Україні?

Я їздила в Сполучені Штати в грудні 2023 року – і насправді тема України майже зникла з медіа. Більше говорили про Венесуелу, проблеми на кордоні, майбутні вибори. Але зараз українська тема стала розмінною монетою в політичній боротьбі між республіканцями і демократами: допомога Україні чи захист кордону з Мексикою. 

Насправді пересічні американці підтримують нас, але оскільки Україна зникає з ефірів, вони забули. В особистих  розмовах вони питають: «А що, у вас досі війна?». Коли війна не на екранах, для людей, які живуть за 10 000 кілометрів, вона перестає існувати. Тому нам потрібно всіма можливими способами намагатися зберегти інтерес медіа до цього.

Весь 2022 рік і частину 2023-го в Україні працювали три знімальні групи CNN. Нещодавно я говорила з редакторкою українського офісу телеканалу і просила про підтримку – зробити сюжет. Вона каже, що з України виїхали всі знімальні групи. Відповідно, і новин про Україну не буде на CNN.

Звичайно, не хочеться створювати новини трагедіями, але ми повинні нагадувати про війну. Навіть вчитись у ворога, дивитись на досвід росії – вони свій пропагандистський канал Sputnik постійно просувають, розбавляють новини розважальним контентом, щоб підтримувати інтерес.

А як ви оцінюєте технологічний потенціал росії?

Як дуже високий. Якщо ще рік тому вони в безпілотній сфері, за моїми оцінками, відставали від нас, то зараз вони наздогнали, а місцями й перегнали.

Дуже важливо не недооцінювати ворога. В росії досить потужні інженерні школи – ті ж університети Новосибірська. І крім цього, росія як авторитарна держава з великим фінансовим ресурсом може швидко масштабувати технології. Ми всі знаємо про російські «Ланцети», «Орлани» тощо. Чи можемо ми розробити аналоги? Ми це давно зробили, просто не можемо масштабувати виробництво.

Актуальним є питання про те, хто першим створить дешеву технологію оптичного захоплення цілі. Зараз дроном все одно керують оператори, і відбувається боротьба безпілотника проти засобів РЕБ.

Система оптичного захоплення цілі і донаведення допоможе розвʼязати цю проблему: навіть якщо оператор втратив зв’язок з дроном, але захопив ціль, то дрон самостійно долітає і влучає в неї. Це кардинально змінить ситуацію на лінії фронту. Над цією технологією зараз працюють і з українського, і з російського боку. І хто перший ефективно її впровадить, той і отримає значну перевагу.

І друге – це технологія рою. Зараз один оператор – один дрон. Якщо один оператор зможе управляти одразу 50-100 дронами, то це теж буде величезний прорив. У кількох українських виробників вже є відповідні напрацювання, але ще немає підтвердження їхнього ефективного застосування на полі бою.

«Українська паперова армія»

Згадаймо ваш досвід роботи в Одеській ОДА. Ви працювали над впровадженням електронного документообігу. Я знаю, що в армії питання бюрократії стоїть дуже гостро. Військові не те що скаржаться – вони вже глузують над цією проблемою. Вочевидь, від розпачу. Як ви вважаєте, чи можна змінити цю забюрократизовану систему зараз?

Коли ти пропонуєш людям перейти на електронний документообіг, тобі дадуть тисячу причин, чому це неможливо. Я, приїхавши з Америки і працюючи тільки в бізнесі, ніколи не мала досвіду спілкування з державою.

Але чула всі ці відмовки, і в якийсь момент мені набридло. Я пішла до голови адміністрації – на той момент це був Міхеїл Саакашвілі – і підписала розпорядження про те, що з першого числа наступного місяця запроваджується електронний документообіг, і все. Чиновники з 20-річним стажем бігали, плакали, але в них не було вибору. Вони були вимушені це зробити. Коли ти повністю переходиш на електронний документообіг, то це незворотний процес, ти не можеш відкотити його назад.

Теперішня CDTO Міністерства оборони Катерина Черногоренко рухається в досить правильному напрямку. Вже запроваджені електронні документи в Збройних Силах і дозволено не дублювати їх на папері. Я думаю, що наступним кроком має бути заборона паперових документів загалом, крім випадків, коли йдеться про втаємничені дані.

Українська армія за два роки дуже сильно змінилась. Може, не так швидко, як нам би хотілося, але насправді це дві різних армії – та, що була у 2022 році, і та, що зараз. Не в останню чергу завдяки великій кількості людей, які працювали в бізнесі і в IT-компаніях, а потім прийшли в армію.

«Доробок усієї ІТ-спільноти». Бліц із Катериною Черногоренко про новий застосунок «Армія+» та майбутній суперап

Військо зараз має людський потенціал. Воно ніколи не могло дозволити собі таких дорогих фахівців, але отримала їх шляхом мобілізації та припливом добровольців. А коли з’являється критична маса професійних людей, то зміни невідворотні. І вони вже розпочалися.

В українській армії є величезна кількість цифрових сервісів. «Кропива» існує ще з 2014-2015 року. Вона зробила поштовх для систем «Дельта», «Вежа», «Очі».

Всі ці сервіси, які стали можливими завдяки величезному припливу фахівців з бізнесу в ЗСУ, запровадження цифровізації процесів, налаштування бізнес-процесів, впровадження командою Міноборони системи SAP – це все безумовно прогресивно. Але було б добре, якби ми це все робили в мирний час і підготувалися спокійно до війни.