У видавництві «Віват» виходить український переклад книги Мей Маск «Жінка, яка має план. Життя, сповнене пригод, краси й успіху». У ній мати Ілона Маска роздає щирі й практичні поради щодо ухвалення рішень, котрі можуть згодом окупитися в дивний і непередбачуваний спосіб. А також ділиться досвідом і мудрістю, набутими протягом нелегкого, сповненого пригод і випробувань життя. AIN.Business публікує уривок із книги.
Почувайтеся фантастично
Не живіть своїми розчаруваннями.
Усі мої діти вступили до університетів і покинули дім. Це було цілком їхнє рішення. Я працювала в Університеті Торонто, і мої діти могли б навчатися в ньому безплатно, якби вибрали медицину чи право. Вони могли залишитися зі мною і не платити ні за житло, ні за їжу. Проте кожен із них вибрав власний шлях. Ілон поринув у вивчення фізики й бізнесу, Кімбал теж вивчав бізнес, а Тоска подалась у кінематограф. Їм довелося самотужки здобувати гранти і студентські позики, самим дбати про себе, але вони дали собі раду. Я була щаслива, що діти вирішили стати незалежними й піти своїми шляхами. А може, їм просто остогид мій бобовий суп?
Люди казали, що я страждатиму від синдрому порожнього гнізда, тому що жила тільки для дітей. У цьому є сенс. Мої клієнти розповідали, як сумують без своїх дітей, тож я думала, що теж так почуватимусь. Але ні! Я насолоджувалася життям. Виявляється, те, що стається з іншими, не обов’язково станеться з вами. Пригадую, як одна дев’яносторічна особа сказала: «Дев’яносто п’ять відсотків того, через що ви переймаєтеся, ніколи не станеться».
Коли дім покинула моя остання дитина, Тоска, я сказала собі: «Я вільна. Аж не віриться». Уперше за двадцять років я жила сама. Тепер я могла робити гімнастику посеред ночі, не перейматися тим, що приготувати поїсти, і ходити вдома голяка! Щоправда, останнє я спробувала лише раз і відтоді віддаю перевагу футболкам. А потім мене попросили написати ту книжку… Я писала по п’ять годин щоночі й по дванадцять годин у вихідні. За три місяці в мене вже був чорновий варіант.
Мені дуже кортіло нарешті показати текст своїм дітям.
Щомісяця я відвідувала когось із синів або дочку. Для цього я заощаджувала по дві тисячі доларів щомісяця — на квитки й на покупки для дітей. Я знаходила найдешевший авіарейс і їхала в аеропорт автобусом, щоб не витрачати гро- шей на таксі. Іноді мені вдавалося знайти рейс за сто п’ятдесят доларів. Решту заощаджених грошей я витрачала на те, чого потребували діти, — продукти, одяг чи меблі. Тож, закінчивши писати книжку, я поїхала до Ілона, який навчався у Вортоні.
– Що будемо робити? — запитала я.
– Поїдьмо до Нью-Йорка, — сказав він.
Тож ми сіли в потяг до Нью-Йорка. Увесь день ми гуляли містом і робили все, що мають робити туристи. Коли ми сиділи в Рокфеллерському центрі, я простягнула Ілонові свій рукопис. Я намагалася наповнити книжку цікавою інформацією про калорії, метаболізм та незамінні нутрієнти.
Ілон прочитав уривок і сказав:
- Це нудно.
- Що ти маєш на увазі? — запитала я.
- Чому до тебе щодня приходить двадцять п’ять клієнтів?
- Що вони хочуть від тебе почути?
- Їм потрібна порада дієтолога.
- Тоді це й має бути у твоїй книжці, — сказав Ілон.
Навіть у юному віці мій син демонстрував дивовижну мудрість. Я дослухалася до нього. Тепер щоразу, коли до мене приходили клієнти, я розповідала їм про свою книжку і просила дозволу робити нотатки під час наших зустрічей, щоб я могла написати про них (звісно ж, не вказуючи імен).
Клієнти просто закидали мене пропозиціями! Зокрема вони хотіли, щоб, крім планів харчування, я розповіла про основи стилю й самооцінку, бо під час зустрічей я нерідко радила одним змінити зачіску і стиль, іншим — випрямити спину й більше всміхатися.
І я написала про все це. Тепер мої діти відреагували на рукопис енергійніше. Мені допомагали всі. Кімбал п’ять разів вичитав книжку. Тоска каже, що зробила це шість разів. Я пам’ятаю, як моя мама читала її вголос, щоб переконатися, що все гарно звучить. Мені дуже пощастило мати родину, у якій усі допомагають одне одному на шляху до успіху.
Видавці вирішили назвати книжку Feel Fantastic («Почувайтеся фантастично»), бо, за їхніми словами, саме це вони відчували, читаючи рукопис. А ще вони хотіли, щоб на обкладинці було моє обличчя. Вони оплатили фотосесію, я запросила знайомого фотографа, а Джулія подбала про моє вбрання, зачіску й макіяж.
Я вдягнула елегантний червоний костюм. На той момент це була найдорожча річ, яку я будь-коли купувала. Та все ж гроші я витратила недарма, бо цей костюм ставав мені в пригоді безліч разів, коли доводилося десь виступати. У ті дні ще не було соціальних мереж, тож ніхто не помічав, що я щоразу вдягаю те саме.
Я нарешті почала відчувати, що чогось досягнула у своїй кар’єрі. Мене дедалі частіше запрошували з виступами, завдяки чому мою книжку активно купували. Одного разу мене запросили в штаб-квартиру компанії Kellogg’s 1. Я розповідала про зв’язок між здоровим харчуванням і самооцінкою: якщо ви їсте здорову й поживну їжу, то стаєте енергійнішими, почуваєтеся ліпше і впевненіше.
Той виступ призвів до приголомшливого прориву в моїй кар’єрі, бо згодом представники Kellogg’s зв’язалися з видавництвом і запитали, чи можна розмістити зображення моєї книжки на коробці пластівців зі спеціальної серії (це була частина кампанії, присвяченої жіночій самооцінці).
Я стала першою серед дієтологів, чия книжка, а разом із нею й обличчя опинилися на коробці пластівців! Ось тоді я справді почувалася фантастично! Кей розповідала, що була безмежно щаслива, коли заходила до супермаркету й бачила цілу полицю, заставлену пластівцями з моїм обличчям.
Якось вона вказала на коробки з пластівцями покупцеві, що стояв поруч, і вигукнула: «Це моя сестра-близнючка!» Замість того щоб розділити її захоплення, той чоловік швидко пішов геть. Ми з Кей довго з цього сміялися.
Я була дуже задоволена й пишалася своїм бізнесом, успіхами дітей і своєю книжкою. Я досить довго жила в різних орендованих квартирах і в сорок шість нарешті вирішила, що готова до нового випробування — купівлі будинку. Цей час настав. У мене були невеликі заощадження, тож я знайшла гарненький двоповерховий будиночок неподалік від мого офісу в Торонто.
У Канаді для купівлі будинку достатньо було п’ятивідсоткового першого внеску. Будинок коштував двісті тисяч доларів, а на банківському рахунку в мене було десять тисяч. Власне, це були перші в моєму житті банківські заощадження.
Я пішла до банку, у відділення, розміщене в престижному торговому центрі, і подала заявку на кредит. Я вже працювала в тому центрі моделлю, і менеджер про це знав, тож я думала, що це мені допоможе. Вони знали, що я маю роботу, і я була певна, що мою заявку приймуть. Я чекала два тижні, але не отримала ніякої відповіді. Тоді я сама прийшла в банк і сказала: Ви обіцяли зателефонувати мені ще тиждень тому стосовно моєї заявки. Менеджер зам’явся, а тоді повідомив:
— Вашу заявку відхилили.
Мені сказали, що мій прибуток за останні п’ять років був надто малим, а я ще й хотіла бути єдиним власником будинку. Вони сумнівалися, що я зможу виплатити всю суму.
Це стало для мене неприємною несподіванкою. Я була зразковою клієнткою, і вони бачили, що я працювала моделлю в тому торговому центрі. Але все одно відхилили мою заявку. Хай там як, та на мене чекала робота, тож я просто не мала часу жаліти себе. Це лише означало, що з будинком доведеться почекати. Я повинна була зосередитися на тому, щоб заощадити більше грошей, тоді в мене буде переконливий аргумент.
У той період Кімбал працював у Торонто і щодня заходив до мого офісу, щоб зателефонувати Ілонові. Коли мені прийшов восьмисотдоларовий телефонний рахунок, я запропонувала Кімбалові переїхати до брата. Тож він оселився в Кремнієвій долині, щоб допомогти Ілонові запустити їхню першу технологічну компанію. Усе це відбувалося ще на світанку ери інтернету.
Та компанія мала назву Zip2. Вони пропонували клієнтам електронні карти з прокладеними на них маршрутами від одного до іншого пункту, а також співпрацювали з відомими газетами, які хотіли вийти в онлайновий світ. У той час це були оригінальні, свіжі ідеї, і мені вони здавалися чудовими. Я думала, що компанія моїх синів допоможе зробити життя людей простішим, і готова була на все, щоб підтримати їх. Що шість тижнів я відвідувала їх у Кремнієвій долині, де вони працювали над своїм бізнес-планом. Купувала їм продукти, одяг, меблі й платила за друк. Хлопці не могли отримати кредитку в Штатах, тож я віддала їм свою, канадську.
У них закінчувалися гроші, а компанія потребувала внесків. На щастя, я ще мала ті десять тисяч доларів у банку, тож віддала їх Ілонові й Кімбалу. Я вірила в їхню справу.
Напередодні зустрічі з інвесторами, які могли надати хлопцям венчурний капітал, ми з Кімбалом пішли в магазин Kinko’s, де можна було в кольорі роздрукувати документи, потрібні їм для презентації. Я заплатила за це, бо кольоровий друк коштував по долару за сторінку, а тоді це було дуже дорого.
Наступного ранку ми були дуже виснажені, бо нікому з нас не вдалося виспатися. Звісно, з Ілоном усе було гаразд, бо він ніколи не спав. Постійно сидів допізна, працюючи над кодом для їхньої програми. Хлопці вже місяцями зустрічалися з різними людьми й намагалися просунути свою ідею. Того ранку вони зустрілися з двома інвесторами, і ті погодилися надати їм венчурний капітал. Мої сини просто горлали від захвату.
Увечері я сказала:
— Сьогодні ми йдемо в найкращий ресторан у місті.
Ми сиділи в тому розкішному ресторані — зморені, недбало вдягнені, але до нас ставилися дуже люб’язно. Ми не розуміли, чому офіціанти такі ввічливі. Я навіть не пригадую, що ми тоді їли. Раніше ми харчувалися лише в якихось забігайлівках, де можна було швидко з’їсти щось недороге навіть о другій ночі. Кімбал сказав мені, що досі відчуває присмак їхньої курки в лаваші.
Офіціант приніс нам рахунок. Я оплатила його і сказала хлопцям:
— Більше моєї кредитки ви не побачите.
І я не жартувала.
Тож так я навчилася не зупинятись і не жити своїми розчаруваннями. Якщо вам щось не вдалося і ви засмутилися, вирушайте в іншому напрямку. Якщо вам відмовили в чомусь або ви не отримали бажаної роботи, просто забудьте про це і рухайтеся далі. Якщо вам не дали позики, і далі працюйте, щоб покращити свій кредитний рейтинг. Усе це неодноразово ставалося зі мною.
Мені не пощастило в шлюбі й у взаєминах. Мені дуже часто відмовляли, коли я шукала роботу. Моє життя кілька разів, образно кажучи, сходило з рейок, тож мені доводилося переїжджати в інші міста й навіть країни. Чоловіки покидали мене, і спершу це вибивало мене з колії на шість місяців, наступного разу — на три місяці, відтак — на три тижні, на три дні.
Я дуже шкодую, що дозволяла собі так довго бути пригніченою. Якщо ви зосереджуєтеся на своїх бідах, то стаєте занудними й нецікавими, і це відштовхує людей від вас. Коли клієнти приходили до мене засмучені, я казала їм випрямити спину й усміхнутись. Я не дозволяла їхньому смутку погіршити мій день. Вони сміялись і дякували за пораду. Іноді мені дуже потрібні були гроші, і я розраховувала на модельне замовлення, а мені раптом відмовляли. Було страшно.
Але я звикла до цього. Тепер, коли мені відмовляють, я думаю про те, що матиму більше часу на свого пса. Він такий щасливий, коли я вдома. У мого віку є велика перевага: усі розчарування й невдачі, які зі мною стаються, я вже колись переживала. Тепер я забуваю про них значно швидше.
Намагайтеся зберігати позитивне ставлення до життя. Час лікує. Вчіться забувати про невдачі швидше, ніж це вдавалося мені. І заведіть собаку.
