У видавництві Лабораторія виходить український переклад книжки Огастіна Седжевіка «Каваленд. Хто, як і навіщо винайшов наш улюблений напій». Це погляд на розвиток кавової індустрії через призму соціальних та економічних перетворень у світі. Пропонуємо вам уривок із книги про те, як з’явилися перерви на каву, та чому вони стали важливою частиною робочого процесу.

«Перерва» не завжди передбачала «каву» і навпаки. Один історик досліджував ситуацію, яка склалася в Буффало в перших десятиліттях ХХ століття. На фабриці «Барколо» (згодом «БаркаЛаджер») перерви практикували, але робітники мали приносити свою каву, якщо хотіли. На сусідній миловарні «Ларкін» робітникам пропонували безкоштовну каву, однак перерв на неї не було.

Це відповідало тогочасним підходам до організації промислового виробництва. Під час Першої світової війни міністр озброєнь і Міністерство внутрішніх справ Великої Британії взялися вивчати ефективність роботи на зброярнях. В одному експерименті робили 10-хвилинну перерву вранці і після обіду — чоловіки залишалися біля своїх верстатів і «пили чай або інший поживний продукт». Такі «чайні перерви» було визнано «корисним внеском у виробництво», але це не стало стандартною практикою. Навпаки, перерву «зазвичай дозволяли тільки в наднормовий час».

Хоча каву у США рекламували як «спосіб підвищити ефективність фабрик» з 1920-х років, до ідеї робити «перерву на каву» ще не дійшли. На металообробному заводі Тайлера в Клівленді каву пропонували тільки під час обіду; уявлення, що в інший час дня теж можна давати каву, ще не було. Реклама, створена агентством Н. В. Аєра для бразильсько-американського комітету захисту кави у 1920-х роках, підказувала: «у розпал робочого дня є сенс зробити перерву на чарівну чашку кави. Це дасть сили продовжити роботу на службі чи вдома. Кава підносить настрій і збадьорює на цілий день. Коли стрілка годинника наближається до четвертої, випийте чашку смачної кави — і вона додасть вам сил». 

В іншій рекламі каву називали «четвертим прийомом їжі»; психологи, мовляв, з’ясували, що о четвертій пополудні енергія конторських робітників на нулі, тому після обіду треба випити кави. Експерименти довели, що тонізувальний ефект кави починається через кілька хвилин після споживання, тому вона ідеально сполучалася з другою половиною робочого дня.

Попри рекламні зусилля виробників кави, вирішальний внесок у те, що в країні утвердилася повноцінна перерва на каву, зробили самі робітники. Вони звикли пити каву на робочому місці під час війни і не хотіли відмовлятися від цієї звички навіть після того, як робити перерву перестали. «Втекти на каву» стало щоденним ритуалом на фабриках і в конторах, і це, як писав журнал «Форбс»,«руйнувало виробничі графіки». Урешті-решт роботодавці кинули боротися з реальністю і включили цю практику в робочий день. На початку 1950-х у широкий вжиток увійшло поняття «кава-брейк»: воно відбивало новий консенсус, що час на каву — це органічна частина нормального робочого дня.

Дозволена перерва на каву стала «національною практикою офісних робітників». Дослідження, яке охопило понад тисячу компаній, де практикували 10–15-хвилинні перерви на каву в робочий час, з’ясувало, що «у 82 % компаній робітники менше втомлюються; у 75 % склалася краща робоча атмосфера; у 62% збільшилася продуктивність праці; у 32 % фіксують менше нещасних випадків; у 21 % знизилася плинність кадрів». 

Фірма «М’ючуал лайф іншуранс» із Нью-Йорка підрахувала, що перерви на каву щороку заощаджують їй «130 000 доларів з фонду оплати праці, коли каву приносять просто на робочий стіл». Для американського бізнесу кава була вигідною статтею видатків: гроші, витрачені на безкоштовну каву, поверталися у вигляді збільшення продуктивності праці. У 1952 році Панамериканське бюро кави, що його заснували країни-виробники, почало нову рекламну кампанію, яка назавжди закріпила в американській англійській фразу «Дай собі кави — і кава дасть тобі сили».

Перерва на каву оприявнила масштабніші зміни в американському житті. Якщо перша половина ХХ століття взагалі й роки Великої депресії зокрема характеризувалися гострим конфліктом між робітниками і роботодавцями, то в середині століття відповіддю на «робітниче питання» став загальний добробут. «Нині в Каліфорнії немає справжнього пролетаріату, — писав історик і професор економіки Роквел Хант 1954 року. — Робочий день часто триває менше ніж вісім годин, дедалі частіше роботодавці запроваджують п’ятиденний робочий тиждень. Та найголовніше — робітничі привілеї: страхування, медична допомога, оплачувана відпустка, пенсія тощо, включаючи “кава-брейк” уранці».

У зв’язку з цими суспільними змінами виникла двозначність — входить перерва на каву в робочий час чи це треба вважати часом відпочинку. Це стало джерелом проблем у компанії «Лос вігвам віверс».

Скориставшись ідеєю робітників, керівник компанії Філ Грейнец облаштував кімнату для відпочинку — стіл, крісла, кавомашина, чайник, необхідні продукти — і встановив 15-хвилинну перерву: одну вранці, другу після обіду. Невдовзі Грейнец спостеріг зміни. Чотири робітниці, які пасли задніх, вирвалися вперед. Сумарно жінки середнього віку почали за шість з половиною годин устигати стільки, як старші чоловіки робили за вісім. Грейнец з ентузіазмом постановив, що перерва відтепер обов’язкова. Він не включав ці дві перерви по 15 хвилин у робочий час. Зрештою, робітниць зобов’язували відійти від верстатів, щоб «переконатися, що вони відпочивають», тому за ці пів години роботодавець не платив. Однак ці пів години неоплаченої перерви входили в робочий день, тому зарплата в «Лос вігвам» регулярно падала нижче за мінімум, установлений Законом про справедливі умови праці 1938 року, і Міністерство праці 1955 року подало на Грейнеца в суд. Питання стояло так: чи треба перерву на каву зараховувати в загальну тривалість робочого дня і, відповідно, оплачувати? Звідси знову виникало питання: як впливає кава на здатність організму виконувати роботу.

У суді Грейнец визнав, що перерви на каву пішли виробництву на користь. Вони давали такий ефект, що роботодавець прописав їх у новому контракті: дві обов’язкові 15-хвилинки — можна робити, що хочеш, але не працювати. Грейнец уважав, що перерва на каву — це вільний час, а не робочий, адже ти в цей момент не працюєш, тому він не входить у робочий час і не підлягає оплаті. У відповідь Міністерство праці послалося на циркуляр 1940 року, який встановлював, що короткі періоди відпочинку «до 20 хвилин включно мають оплачуватися» як робочий час на тій підставі, що «вони збільшують ефективність роботи», тобто дають роботодавцеві користь. Юристи міністерства підкріпили аргумент судовим прецедентом — ухвалою суду, що «в тих випадках, коли перерва пов’язана з робочим часом і вигідна роботодавцеві», її слід зараховувати в робочий час і належним чином оплачувати. Утім, суд погодився з Грейнецом: перерва на каву — це не робочий час, отже, оплачувати його не обов’язково. Міністерство праці подало апеляцію.

Апеляцію розглядали в Десятому окрузі в Денвері, головував суддя Альфред Мáре. Випадок «Вігвама» важливий, відзначив суддя, бо «перерви на каву швидко стають загальноприйнятою практикою у сфері зайнятості». І заплутаний, бо суть не тільки в тому, що і як повинні чинити робітники, а й у можливостях та обмеженнях людського організму. Суд поставив питання так. 

  • Перше: чи дозволяють тривалість і умови перерви використовувати її на власний розсуд. 
  • Друге: кому перерва дає більшу користь — робітникам чи роботодавцям. Інакше кажучи, все залежало від того, щó під час перерви робітники роблять, і тут у гру вступала кава.

В обох пунктах апеляційний суд не погодився з Грейнецом і судом першої інстанції. В ухвалі було зазначено, що ткачі в «Лос вігвам» формально можуть використовувати перерву на власний розсуд, але на практиці їх обмежує сам характер робочого місця. Від робітників вимагали, щоб вони відходили від верстатів, проте фабрика містилася на третьому поверсі будівлі без ліфта і 15 хвилин вистачало хіба на те, щоб зайти в туалет або в кімнату для відпочинку. А головне, Маре не погодився із судом першої інстанції в питанні, кому приносить користь перерва. Перерва на каву, без сумніву, корисна робітникам — постановив суд, але не менше, якщо не більше, вона вигідна роботодавцеві, «адже сприяє продуктивності праці, а саме цей чинник, очевидно, спонукав роботодавця запровадити такі перерви». Грейнец не випадково зробив перерву обов’язковою: йому було вигідніше, щоб робітники відпочили, а не продовжували працювати. Він дав робітникам досить часу, щоб випити чашку кави, але не більше.

На цій підставі апеляційний суд скасував попереднє рішення. Перерви на каву мали «безпосередній стосунок» до роботи, отже, їх слід зараховувати в робочий час і оплачувати.

 Фізіологи й бізнесмени на практиці з’ясували, що кава підвищує працездатність незалежно від процесів харчування, а це в якомусь сенсі розбігалося із законами термодинаміки і наукою про енергію. І от тепер цей принцип було поставлено на юридичний фундамент.