Влада Шевченко у 18 років приїхала з Луганська до Києва, мала всього кілька татуювань за плечима, нуль гривень у гаманці та мінімум досвіду. Вона отримала відмову у всіх столичних тату-студіях, а за сім років стала затребуваною майстринею за кордоном та відкрила власну тату-студію «22» на Подолі.
Тетяна Капустинська спеціально для AIN.Business поспілкувалася з Владою та дізналася, як прийти до успіху, якщо ти займаєшся татуюванням в Україні, скільки ресурсів треба витратити, щоб створити свій проєкт, та як поєднувати бізнес та мистецтво.
Початок шляху
У 2013 році Влада навчалася на програмного інженера в Луганському Національному Університеті, куди її відправив тато, бо «це професія майбутнього». Там дівчині було нудно, а поруч весь час маячила тема татуювання. Мама її найкращої подруги тоді працювала татуювальницею, тому Влада могла близько познайомитися з індустрією. Після пар вона приходила до них додому, спостерігала за процесом, розпитувала і все більше розуміла, що нічого так не жадає, як знову прийти туди.
«Мені було 16 років — я прокидалася й засинала з думкою, що хочу бути татуювальницею. Я підписалася на купу інших майстрів у ВКонтакті. Я бачила себе в цьому і вся тремтіла, коли уявляла, як наб’ю своє перше тату. Але я зіткнулася з тим, що немає у кого вчитися. Навіть мама моєї подруги сама була новачком, тому не навчала. Та й зараз, згадуючи цей процес, у мене є багато питань до її знань та вмінь. Мені важливо, щоб людина, яка мене навчає, показувала результат, що надихає. А такого у Луганську я не бачила», — ділиться Влада.
Перші кроки в ролі тату-майстра Влада робила майже навпомацки. Її знайомий Микита працював у тату-студії та погодився розповісти про базу. Дівчина до цього відкладала свою стипендію і купила собі китайську машинку, два пігменти, держак і пару голочок. Приїхала з цим набором до Микити, який показав, як збирати машинку, дав свою руку і сказав «бий». Вся теорія тривала 20 хвилин і полягала в тому, як зібрати машину. Ніякої інформації про стерильність, про те, що таке шкіра, як відрізняються частини тіла, під яким кутом і з яким натиском, не було. І для багатьох досі навчання татуюванню так і виглядає.
«Коли я вийшла від Микити, було відчуття, що тепер я все вмію і можу. Це був початок червня 2014 року, розпочалася війна, у мене всі близькі поїхали, тому деякі друзі переїхали до мене. І так під пиво та звук бомбардування вечорами я почала бити їм тату. Я зробила кілька перших спроб і виходило жахливо. Відчуття, що моя мрія починає здійснюватися, стало гаснути», — згадує дівчина.
Креативність — це м’яз
На той момент малювати Влада не вміла абсолютно. Але вже тоді розуміла, що красти та копіювати ескізи — погана практика, тож треба вчитися самій. Спочатку вона намагалася щось змальовувати, але без академічної бази та взагалі розуміння, з чого складається малюнок, виходило погано. Потім вдарилася в практику і стала робити так, як відчуває.
«Тож креативність — це м’яз, який можна прокачати. Зрозуміло, що ставки підвищуються і з кожним роком ця професія стає все більш конкурентною. Зараз ти маєш приходити вже з якимось стилем та давати щось свіже. Але якщо людина бачить красиво, вона зможе малювати. Головне — робити це з душею та чесно, не крадучи, не копіюючи», — впевнена Влада.
Як зазначає дівчина, татуювання розкрило її з нових боків. Її виховували правильною тихою дівчинкою і нав’язували, що її мета у житті — це вдало вийти заміж та народити дітей. Жодних розмов про кар’єру чи розвиток. І лише роздуми про татуювання змушували Владу подумати «А раптом можна по-іншому?»: «Мені завжди подобалося відрізнятися, я мала лідерські замашки, берегинею і чекати успішного чоловіка з роботи — не моя історія. Тому татуювання, крім того, що дало мені потенціал та розуміння “я можу більше”, розкрило у мені індивідуальність та амбітність. Я дізналася, що мені цікава психологія і я взагалі люблю людей. Зараз я відкрила свою студію та академію, проте у 15 років я керувалася фразою “тихіше їдеш — далі будеш”».
Переїзд
У червні 2014-го Влада переїхала до хлопця у Москву та попрацювала там два місяці на автомийці. Потім почала самостійно малювати, поїхала до Києва і жила якийсь час у тітки, все ще сподіваючись повернутися до Луганська і звичного життя. Через два тижні стало зрозуміло, що так не буде, тому для себе дівчина визначила три шляхи розвитку подій: або вона йде працювати кондуктором у тролейбус, або продавчинею в книжковий відділ, або знову намагаюся татуювати.
«Іронічно, але третю стежку я обрала лише тому, що ні кондуктором, ні продавчинею мене не взяли», — сміється татуювальниця.
На зароблені на автомийці гроші Влада змогла зняти кімнату та купила нове обладнання — все одно китайську підробку, але кращої якості. Створила групу у ВКонтакті, куди виклала свої перші малюнки та написала: «Друзі, я в Києві, хочу бити татуювання — хто зацікавлений?». Тож перші три клієнтки тату-майстрині — луганчанки, які жили разом в гуртожитку, й стали у мережі шукати своїх.
Коли вона набила малюнки їм — це був значно інший результат. А далі понеслося: сарафанне радіо, людина за людиною, більше малюнків та практики. Влада навіть запланувала з собою челендж на цілий рік — за день вона обов’язково мала намалювати ескіз, а до кожного з них — щонайменше 10 начерків, серед яких потім можна обрати найкращий.
Так Влада била татуювання у кімнаті, в якій мешкала, 8 місяців. За цей час з нульової точки та з машинкою за 1000 грн вона дійшла до етапу, колу переїжджала в однокімнатну орендовану квартиру на Героїв Дніпра та мала стабільний заробіток. На зйомній квартирі вона била татуювання рік, а звідти вже переїжджала до свого особистого офісу, де жила та працювала окремо.
Баланс між роботою і життям
«Коли я працювала на квартирі, у мене розмилася межа між життям та роботою. Я іноді могла зустріти клієнта в піжамі, тільки прокинувшись, тому що забула поставити будильник. У мене гора немитого посуду чи бардак у кімнаті. Або навпаки — в мене вдома все гаразд, але купа ненамальованих ескізів. Тоді був збитий режим і часто я малювала ночами. Офіс створив баланс. Я чітко розуміла, що там я працюю, а вдома відпочиваю», — зазначає Влада.
Під час роботи в офісі сталися головні стрибки у кар’єрі татуювальниці. Там вона сформувала свою стилістику, бо до цього била просто якісну графіку. Тоді й створила те, за чим зараз її відрізняють від інших, і набила свій перший браслет, який став мегапопулярним. Дівчина виклала пост з цим татуюванням, його поширили акаунти з тату-тематикою, тому за ніч на неї підписалося 20 000 людей. Того року Влада вперше взяла участь у тату-конвенції та посіла друге місце у графіці та третє в орнаменті.
І тоді ж у 2017 році Влада вперше полетіла як запрошений майстер у студію на Балі, а потім одразу в Копенгаген, Прагу та Рим. І пішло-поїхало, запрошення за запрошенням: Німеччина, Франція, Швейцарія, Швеція тощо. Як тільки майстриня почала їздити за кордон, то з’їхала з офісу на Святошині, бо її в принципі не було у Києві.
Європейські тату-студії як приклад
З київськими тату-студіями у Влади відносини не склалися. Після того, як дівчина попрацювала у крутих студіях за кордоном, зі стильним ремонтом і сервісом, завдяки якому відчувала себе людиною, повертатися у локальні не хотілося.
«Там татуювальник — це не сфера обслуговування, він не сидить у підвалі та не б’є все, що скажуть, під якийсь жорстокий рок. У Європі ти заходиш у гарну студію з фасадом та вивіскою, тобі пропонують чай/каву, кружляють та оточують турботою. Мене цей досвід змінив, як мінімум до нього я занижувала свою цінність. У нас клієнти хочуть татуювання дешевше і постійно торгуються. Через це мені постійно не вистачало грошей. Була якась стеля, вище якої, як мені здавалося, я не стрибну», — згадує татуювальниця.
«Європейські студії мене виховали та показали, як круто може бути. Там я розкрилася і навчилася, як себе позиціювати та навіть як виглядати. До цього три роки я сиділа вдома як кріт, там малювала та била, не знала нікого з татуювальників. А на одному з гостьових виїздів я побачила власницю тату-студії на Porsche, з квартирою, про яку пишуть усі журнали про інтер’єр, яка одягається у Dior та Chanel. І татуювальники, які працюють у неї в мармуровій студії, теж у брендах та на лейблах».
Мінімальна вартість тату в цій студії була 500 євро, в той час, як в Україні майстер міг працювати щодня, щоб заробляти таку суму на місяць. Там же один сеанс у Влади коштував 1000-1500 євро. Тож дівчина покаталася по різних країнах, повернулася та зрозуміла, що гідна більшого. Зробила ресерч, написала майже у кожну київську тату-студію, але нічого їй не підійшло.
«На той момент у мене вже був стабільний запис, чималий прайс на татуювання, я була топовим гравцем у команді та чекала на умови, які будуть цікаві й мені. Але такого місця не було», — зазначає майстриня.
Від ідеї до реалізації — два місяці
«Взагалі, у мене вже майже був підписаний контракт з Данією — на рік я мала летіти працювати в Копенгаген. Але мене не покидала думка, що якщо я не можу знайти місце, де мені буде комфортно, як його знайдуть мої учні. Або де працюють інші класні та талановиті майстри? Вони всі ховаються по квартирах та важко долають цей шлях. Тож я зрозуміла, що хочу працювати в крутому колективі, а якщо вже не можу знайти свій, то зберу його», — згадує Влада.
Це було у 2018 році й перші відкладені з закордонних заробітків гроші дівчина вклала у свою студію, яку відкрила на Кирилівській. З моменту ідеї до реалізації прошло два місяці. У студію Влада вклала до 15 000 євро, що на той час здавалося шаленими грошима. Вона зняла вже готове приміщення під офіс, пофарбувала стіни, закупила меблі. Це була квартира, перший поверх, Поділ, високі стелі та можливість перефарбувати все у білий колір — все підходило. Тільки господареві не подобалося, що це буде тату-студія, бо він був дуже релігійною людиною. Він довго боровся і зрештою просто здав приміщення на 4 тисячі дорожче.
«Мій бюджет складав до 20 000 грн на місяць. Я уявляла, що планування буде у вигляді сонечка, де ти заходиш у студію та опиняєшся в епіцентрі, де сидить адміністратор. І вже звідти у різні боки розходяться кімнати. І ось ця квартира на Кирилівській була саме такою. Я дуже загорілася цією ідеєю, адже не тільки створювала простір, де мені в кайф працювати, а й формувала робочі місця. Я хотіла, щоб команда була дружньою й щоб це не був просто коворкінг. Мені ніколи не було цікаво здавати місця в оренду, мені завжди були важливі розвиток та синергія в колективі», — пояснює татуювальниця.
Щодо підбору людей у команду, Влада зізнається, що у неї був принцип: «Коли я тільки починала бити тату, мені відмовили у всіх студіях, бо у мене було мало досвіду та клієнтів, отже прибуток відразу я не принесу. Я розлютилася і пообіцяла собі, що коли відкрию свою студію, дивитимуся на палаючі очі та реальну пристрасть до індустрії. Своїм принципам я не змінила».
Тож на початку у команді студії «22» всі були новачками — хтось трохи більш, а хтось трохи менш досвідченим, але зі стажем здебільшого до року. Були навіть ті, хто мав одну-дві роботи в портфоліо. Зараз вони всі ганяють по закордонним запрошенням, викладають у моїй академії та щодня працюють.
Мистецтво чи бізнес
Назва проєкту — 22, — це щасливе число Влади. Коли вона відкрила першу студію, дівчині було 22 роки й відбулося це 22 числа. З дитинства о 22:22 вона загадує бажання. Та й народилася 22-го числа. Тож це число Владу часто переслідує, а вона своєю чергою слідує за ним.
«Тому я з нетерпінням чекала на 2022 рік».
Під час роботи студії на Кирилівській її власниця постійно уходила в мінус. Але, як зазначає вона сама, гроші ніколи не були її метою.
«Сказати, що я відкривала бізнес — я не можу, мені навіть слово “бізнес” щодо тату-індустрії важко промовити. Мої цінності — це цінності студії: усвідомленість, індивідуальність, любов, стерильність та відповідальність. Допустимо, приходить клієнт і хоче татуювання як в Анджеліни Джолі. Якщо це бізнес і я мислю як бізнеследі, то це гроші. З іншого боку, я маю цінність — ми за індивідуальність і не копіюємо чуже. Тому якщо клієнт не хоче індивідуальний ескіз, то він нам не підходить», — зазначає татуювальниця.
«Доводиться обирати: мистецтво чи бізнес. Я намагаюся знайти баланс, де залишаючись у мистецтві, можна будувати бізнес, і щоб одне одному не заважало. Зараз мене наповнює те, що я створила круте ком’юніті, даю людям підтримку та мотивацію, а також улюблене робоче місце. І цього поки що достатньо. Якщо мені будуть потрібні гроші, то я наб’ю татуювання і зароблю їх».
Трохи незрозумілі для Києва
Як зазначає Влада, якщо взяти «22» і помістити її в контекст Берліну, то там у студії був би повний завал щодня і запис на рік вперед. Для Києва проєкт ще трохи незрозумілий: дорогий та занадто вільний, адже неясно, чому потрібно малювати індивідуальний ескіз і не можна взяти готовий з інтернету. У «22» — зона вільних художників, а не сфера послуг. Тобто якщо художнику не подобається ідея або малюнок, то сеансу не буде. Якщо він говорить, що ця картинка в цьому розмірі та на цій зоні жахливо виглядатиме, то він просто не буде робити це татуювання. Клієнти реагують по-різному, Дехто прислухається і з довірою просить порадити по-іншому. А інші кажуть «хочу лише так» і доводиться прощатись. Людей, котрі цінують індивідуальність, уже більше і це ком’юніті зростає. Але багато хто все ще ходить як по ринку, запитує, у кого скільки коштує, і вибирає найдешевше. Клієнт студії «22» — той, хто йде за авторством.
Відсотків 40 потенційних клієнтів таким чином студія втрачає. Найчастіше через вартість, тому що мінімальна сума на тату — 2500 грн.
«При тому, що я не можу сказати, що з цих грошей студія щось заробляє. Ми просто йдемо в нуль за собівартістю, тому що у нас дорогі матеріали, якісні розхідники, плюс це робота адміністраторів, прибирання, комуналка, оренда тощо. Тому коли я в Інсті бачу рекламу тату за 600 грн, це викликає підозри», — ділиться Влада.
Новий етап на Спаській
На Кирилівській зрештою команда пропрацювала рік та 10 місяців. На той момент у Влади вже було жорстке вигорання, адже щоб покривати витрати студії та особисті, вона багато каталася по закордонних студіях. Все у власній студії делегувала, ні за чим не стежила і в якийсь момент навіть втратила зв’язок. Натомість вона багато подорожувала, відкладала гроші та мріяла про свою квартиру. Все вираховувала у квадратних метрах і повністю забула про вихідні.
Коли дівчина приїжджала у студію, то здавалося, що справи йдуть добре, проте це було хибне враження. Якоїсь миті вона застукала простір, який створила, у стані конфліктів, жахливих малюнків, браку грошей настільки, що навіть за оренду платити нічим. Вже не так подобалося приміщення, атмосфера в колективі була жахливою, клієнти часто не могли знайти місце через те, що воно було заховане у дворі.
«Я дуже злилася, бо це не те, що я створювала. Але як воно могло бути інакше, якщо я все пустила на самоплив? Я хотіла повністю продати “22” комусь і працювати там як майстер. Але щоб не рубати з плеча, я вирішила відлетіти у відпустку», — розповідає татуювальниця.
Проте все змінила бізнес-конференція, на яку Влада випадково потрапила за день до відпустки. Там вона зрозуміла — нюанс у тому, що в її оточенні немає власників бізнесів. На заході, де виступали Олена Олексійчук, Лєра Бородіна, Олена Гудкова й інші, дівчина почула таких як вона людей.
«Весь час у мене було відчуття, що з такими проблемами, як у мене, стикаюся тільки я. Коли я почула, які вони витрачали суми, скільки роботи робили, скільки вкладали, я подумала “а так можна було?”. Я зрозуміла, що мій кейс цілком нормальний і не критичний. Я поїхала у відпустку та купила консультацію маркетолога Олени Олексійчук. Вона подивилася зі сторони на проєкт і сказала, що все погано: немає айдентики, позиціонування, стратегії, команди. Що я ніяк не розвиваю це як бренд. І це була правда», — зізнається Влада.
Ця консультація стала поштовхом і дівчина зрозуміла, що не всі довкола винні. Вона взяла собі на озброєння багато речей, почала робити нову айдентику та усвідомила, що помешкання на Кирилівській не відповідає цінностям проєкту, а відсутність вивіски все більше дратує. Тож ще у відпустці майстриня зателефонувала тому ж рієлтору та попросила знайти приміщення на Подолі з фасадом, окремим входом та на першому поверсі. Обрала досить швидко, адже коли ріелтор пізніше перераховувала адреси, серед них була Спаська 22.
«Я ще здивувалася, які можуть бути питання, якщо там є цифра 22. Всесвіт сказав “тобі сюди”. Коли я вперше сюди зайшла, то за відчуттями зрозуміла, що це те, де ми житимемо. Сам інтер’єр був жахливим: купа мотлоху, дивний ремонт, повністю обшите пластиком. Раніше тут був магазин одягу, а 80 років тому тут продавали ікони. А сама будівля, між іншим, належить Гордону», — розповідає татуювальниця.
Влада швидко зрозуміла, що попри гарний смак та ентузіазм, сама зайнятися дизайном і ремонтом не зможе. Надто багато роботи. Тоді й вирішила, що хоч і витратить всі свої гроші, але зробить простір, який буде повністю відповідати її потребам. Тож студію робив Рома Литвин та його бюро Ariva group. Влада підписала договір першого лютого, віддала ключі та гроші, на що отримала відповідь «побачимося наприкінці березня». Це був ремонт під ключ, де дівчина не контролювала нічого, лише затвердила візуали.
«Я не люблю, коли лізуть у мою роботу, тому не лізу до інших. Я одразу вибираю експертів, яким я беззаперечно довіряю».
Карантинні умови
«Почався локдаун. Якби 1 лютого, коли я віддавала всі свої гроші на ремонт, мені сказали, що я залишусь без роботи й сидітиму вдома, а крім того триватиме ремонт, який буде тільки їсти гроші ще більше, то я б почекала», — зізнається власниця студії.
Приміщення на Спаській мало відкритися 29 березня, а з 1 квітня вже офіційно розривався контракт з Кирилівською. Проте під кінець березня на Спаській тільки закінчився демонтаж, все було в пилюці й тільки плитка на підлозі постелена і проводка зроблена. Через локдаун пішли майже всі робітники, залишилося лише двоє людей, які й тягли на собі все приміщення у 100 квадратів. Тому Влада і майстри студії самостійно фарбували стіни, шпаклювали, покривали лаком, герметиком закривала всі дірки тощо. Два з половиною місяці команда займалася ремонтом, бо більше варіантів не було.
На ремонт Влада відразу віддала $35 000, плюс завжди потрібно було трохи доплатити. У результаті ремонт, меблі, дрібниці для інтер’єру з’їли $50 000. На студію на Спаській пішли всі гроші, які дівчина збирала на квартиру. Півтора року роботи без вихідних конвертувалися у ці стіни. Але як зазначає сама татуювальниця, вона ні про що не шкодує. Тож з 1 червня держава дозволила працювати. І, на диво, відразу повалили замовлення.
«Люди, мабуть, поки сиділи на карантині, вигадували собі татуювання. Я боялася, що після локдауну вони не матимуть грошей, а татуювання — це ще й не першочергова необхідність. Але за два місяці роботи у студії на Спаській я заробила собі на машину», — досі дивується Влада.
Власні почуття
«З переїздом на Спаську змінився рівень. Кирилівська була затишною, милою, приватною, закритою студією. А Спаська — стильна, красива, дорога. Це душевне місце зі стилем та вогником. Я ж відчуваю себе так само як і 8 років тому, коли приїхала сюди. Навколо є класні люди, мені у кайф приїжджати у студію та проводити з ними час. Я люблю те, що я роблю. Сказати, що я почуваюся знаменитою успішною жінкою — ні. Я почуваюся собою та на своєму місці, де мені добре та класно.
Я не боюся розоритися, поганого фідбека чи того, що ми не станемо обличчями успішного успіху. Мені страшно, що хтось із команди піде. Для мене цінність вища за ціну. Я не боюся, що люди підуть у щось краще, а що хтось зробить це тому, що інша студія запропонує вигідніші умови. Боюся, що люди, які для мене стали дуже важливими, в якийсь момент загубляться».
