Засновник Depositphotos Дмитро Сергієв, який влітку 2021 року продав фотобанк за $85 млн, днями запустив новий проект — фонд підтримки власників малого бізнесу KeepGoing. З одного боку, це приватний фонд, який надаватиме грошову допомогу, від 50 000 до 500 000 грн. З іншого — це медіа, де бізнес може розповісти свою історію. AIN.UA спитав у Дмитра, як виникла ідея фонду, з ким він працюватиме, і як взагалі на його бізнесі та житті позначилася війна.
Як вам прийшла ідея саме такого формату (фонд + медіа)? Які ще формати розглядали?
Емоції. Щодня ми бачимо кричущу несправедливість та жах, який влаштувала нам росія. Щодня ловиш надію, пишаєшся, злишся, шукаєш виходу. І загалом, шоковий стан досі — просто не зрозуміло, як таке може бути.
Від самого початку я постійно безсистемно переводив гроші у різні фонди. Це мінімум того, що ми можемо зробити, сидячи тут, за кордоном. Друзі ще волонтерять в Польщі. За ініціативою та проханнями різних людей, колишніх співробітників, музикантів купляв бронежилети та іншу амуніцію. Але хотілося зробити більше, ніж просто закидати гроші на рахунки.
Я вірю і завжди про це казав, що без економіки, яка дозволяє вести війну, перемогти складно. Це непопулярно зараз: говорити про економіку. Та усі ми разом маємо робити усе, щоб її підтримувати, робити те, що вміємо краще всього, на благо країни. Маємо працювати, платити зарплати, жити. Про це постійно, до речі, говорить і влада.
Я подумав, що якщо допомогти тим, хто може себе прогодувати і бути корисними іншим, це буде найправильніший варіант. Не просто дати грошей на те, щоб проїсти їх, але посилити підприємництво іншої людини, і в такий спосіб допомогти.
Той, кого посилили, зробить ще одну піцу, ще один бронік, берці для іншого. І так ланцюжком. Це і є економіка. Це додана вартість. Податки та зарплата.
Тому я запропонував Сафонову зробити цей фонд. Оскільки грошей порівняно небагато, допомагати вирішили малому бізнесу. І вже через нього армії, ТрО, біженцям, країні в цілому. Це маленька крапля у морі того, що українці та весь світ роблять для України.
У фонді ваші особисті кошти чи шукали партнерів?
Так, це мої особисті кошти від продажу компанії, нерухомості, акцій. Гроші, які я дістаю з інвестицій та вкладаю. Не хочу поки що залучати чужих грошей. Якщо брати чужі кошти та розподіляти, це відповідальність та звітність. Знаю, що найсвітліші ініціативи іноді топлять у багні просто через те, що там чужі кошти.
Окрім того, цей проект — не зовсім фонд. Це швидше медіа з елементами приватного благодійного фонду. Ми маємо знайти історію, що надихне інших рухатись далі у найжахливіших умовах, що підштовхне вийти зі ступора, почати все заново. Історію, за якою стоїть потенціал розвитку та зростання.
Наша справа записати цю історію, показати іншим і надати правильний імпульс, першу допомогу тому, хто пройшов цей шлях. Далі буде як буде. Ми не беремо відповідальності на себе ані за гроші, ані за результат. Це швидше емоція. Сподіваємось, що мислимо правильно.
Як обираєте бізнеси, яким допомагати? Чи має значення галузь, прибутковість або збитковість, кількість людей?
Так, як я і казав, це — чиста емоція. Пізніше ми введемо критерії, оскільки нас попереджають ті, в кого є фонди, що багато заявок та обману. Найголовніший критерій — це життєздатність. Ти маєш реально вести бізнес, а не проїдати кошти.
Друге— допомога армії або тим, хто дуже потребує допомоги. Це — наступний щабель. Тобто, якщо ти не зміг переналаштувати своє виробництво так, щоб прогодувати себе, і при тому допомагаєш, ти точно отримаєш допомогу від нас. Це гра удовгу. Тут наша допомога має значення для економіки та перемоги в цілому.
Оборот бізнесу грає роль. Ми не допомагаємо зруйнованим заводам. Це малий, сімейний бізнес. В основному: 3-10 людей. До 50 співробітників. Галузь не має значення. Головне, аби у поточний момент було корисно не лише для підприємця, але й для оточення.
В масі це малі бізнеси: ресторани, кав’ярні, пошивні майстерні, видавництва, різноманітний арт, підприємства легкої промисловості.
Приміром, робила людина масажні крісла. А почала робити броніки: і бізнес виріс, і життя рятує. Дуже гарний приклад. Або бабця, що пече піцу та розвозить по бомбосховищах та солдатам. Їжа для захисників, що зготована у колишніх винних барах. Усе це зараз — ті самі дрібниці, що допоможуть нам перемогти.
На яких умовах працюєте? Чи отримуєте частку, чи контролюватимете, як витрачатимуться кошти?
Не беремо жодних часток. Не ліземо глибоко в бізнес, не вивчаємо нічого, не замовляємо експертиз. Нас просто обдурити. І ми можемо обманюватися. Усе це — повна благодійність і робиться на емоції.
Можливо, це не зовсім правильно. І ми поступово будемо вдосконалюватись. Це робимо безкорисливо і це умова. Можливо, у майбутньому проект виросте у якесь медіа про малий бізнес. У платформу комунікації тощо.
Зараз нам потрібні історії людей, що встають на ноги після приголомшливого удару. Розмір першої допомоги може бути й менший від 50 000 грн і більший від 500 000 грн. Усе залежить від ситуації. Але в основному нижня планка це 50 000 грн.
Я би не хотів прив’язуватись до чогось. І оскільки у нас немає вхідного потоку грошей, і ми витрачаємо бюджет фонду, який я зарезервував, нам важливо на ці гроші допомогти якомога більшій кількості людей, поки він не закінчився. І зробити це правильно. Я шукатиму більше грошей. І не тільки. Ми будемо вигадувати, як допомоги, якщо воно реально того варте.
Як особисто на вас вплинула війна? На проекти і плани, приміром, хотіли запустити бізнес, але повністю переглянули це?
Ми планували зробити «Нетфлікс» для дітлахів. Зробити це з України, і це було би гарним IT-проектом, який, як я вірив, зробить її помітніше з точки зору світлих та професійних IT-ініціатив. У нас є досвід.
Ми стартанули і почалася війна. Зараз геть не до мультиків. Це було би звісно сміливо, але краще почекати. Зараз усе на паузі. Але я продовжую платити зарплати деяким співробітникам, також ми наймаємо нових для KeepGoing.
Щойно цей жах закінчиться, ми запустимо все знову. Усе лише починається. Вірю, що все буде добре.
Мене особисто війна не зачепила, я задовго до неї виїхав з країни. За тиждень до війни забрав з Києва дитину. Родичів зачепило дуже сильно, особливо родичів дружини. Бабуся на 4-тій стадії раку помирала без ліків, тому що у якийсь момент неможливо було їх дістати через підірваний міст. Ті, хто жили у Києві, переїхали до рідних на захід України. Сестра із чоловіком-американцем так перетинали кордон, що можна про це книгу написати.
Загалом у нас усе набагато краще, ніж у багато кого, так що немає чого жалітися. Пошвидше би побачити світло у кінці тунелю.
