Данило Борисенко походить з династії математиків, а його батько – Сергій Данилович Борисенко – є автором багатьох книг з цієї дисципліни. Закінчивши фізмат у КПІ, Данило отримав ступінь магістра, але в аспірантуру йти принципово відмовився. Він захопився кінним спортом і пішов не в науку, а очолив конюшню парку «Київська Русь». Виучився і став кіннотником та майстром джигітовки.
Завдяки своїм навичкам у кінному спорті, потрапив у кіно: працював каскадером в канадському фільмі «Гіркі жнива», українському фільмі «Толока», а також приймав участь у зйомках фільму «Окупація», який не дозняли, тому що почалася війна – тоді ж, у 2014 році, Данила мобілізували практично зі знімального майданчику.
Після багатьох років служби, здобутих у боях нагород, серед яких срібна медаль «За військову службу Україні», Данило вирішив увійти в ІТ. Але щойно він влаштувався на роботу мрії – почалося повномасштабне вторгнення. 24 лютого Данило добровільно мобілізувався і поїхав на війну.
Про свій бойовий досвід, про навчання на тестувальника і те, як армія відрізняється від ІТ, Данило розповів в інтерв’ю AIN.UA.
Я не хотів йти в армію
Коли я закінчував КПІ, я паралельно навчався на воєнній кафедрі саме для того, щоб не йти в армію. Тому що на той момент вона була не тим інститутом, в який мені б хотілося потрапити. У 2014 році у мене було звання молодшого лейтенанта, і коли почалася мобілізація, таких як я призвали у якості повноцінних офіцерів. Ми нічого не вміли, нічого не знали, але формально вважалися офіцерами.
Після мобілізації ще 5 років відслужив за контрактом в одній з бригад Національної гвардії. Загалом у мене вже сьома ротація. До повномасштабного вторгнення їх було шість.
Після закінчення контракту треба було вирішувати, що робити далі. Так як у мене умовно профільна освіта, і мій молодший брат в ІТ вже близько 8 років, я вирішив піти працювати за фахом. Бо все життя я працював де завгодно, але не за фахом.
На Facebook мені трапився пост організації «Воїну гідна праця», де ветеранів запрошували на курси з перекваліфікації, і була можливість виграти міжнародний грант на оплату навчання. Там я пройшов кілька днів тренінгів, подав заявку на грант, мені її ухвалили. Я знайшов курси, відучився.
Я робив ставку саме на те, що я ветеран, який шукає свою першу роботу в ІТ після завершення контракту. Так я себе подавав з акцентом на ІТ-аудиторію, яка хотіла працевлаштовувати саме ветеранів: написав пост у Facebook, в такому ж дусі оформив резюме. Насправді, що мені там ще писати, якщо останні 6 років у мене служби в армії?
Багато людей ділилося в Facebook та LinkedIn моїми постами. І вийшло так, що після першої ж співбесіди мені дали офер. Я влаштувався тестувальником в компанію OneReach.ai. Моя тім-лід по QA неодноразово казала мені, що вона вдячна за те, що я робив раніше.
Думаю, саме те, що я ветеран, зіграло важливу роль у тому, що я отримав роботу. Я не буду оцінювати свій рівень підготовки після курсів. Мені довелося ще багато чого довчати, поки я виконував тестове завдання.
Я багато перечитав історій людей, які намагаються знайти роботу і не можуть, тому що після курсів насправді це дуже важко. У мене вийшло з першого разу. Тому я думаю, що після війни ветерани, які захочуть свічнутись в ІТ, можуть також швидше влаштуватися, якщо позиціонуватимуть себе саме з точки зору бойового минулого.
Із зенітчиків – в manual QA
За воєнним фахом я зенітник, це протиповітряна оборона. Варто сказати, що ППО буває дуже різна. Деякі люди вважають, що це третя-пʼята лінія оборони, але насправді у мене як мінімум рік перебування на передку, починаючи з 2014 року.
Коли ж я обирав ІТ-напрямок, то дійшов висновку, що Manual QA – обʼєктивно найшвидший спосіб увійти в ІТ. Хоча я напевно єдиний зі свого потоку, хто працевлаштувався вже після базового курсу тестувальників. Більшість з моїх співкурсників, наскільки мені відомо, залишились на більш поглиблений курс.
Курси з базової підготовки тривали два місяці, але це відносна величина. Я самостійно передивився багато годин додаткових відеоматеріалів, перечитав багато рекомендованої літератури, чого на курсі майже ніхто не робив.
Коли у моїх співкурсників почалась друга хвиля тренінгів, я вже знайшов роботу. Можливо, у цьому відіграла роль моя освіта та спосіб мислення. Тому що математичні знання набагато спрощують сприйняття теорії. Мені доволі легко давалося навчання, особливо що стосувалося технік тест-дизайну. Також я багато чого вивчав самостійно, чого не вистачало на базовому курсі.
Програмування складніше, як з точки зору вивчення, так і з точки зору працевлаштування. Мені здається, тестувальнику з нульовим досвідом простіше все-таки знайти роботу, ніж програмісту. Хоча насправді мені нема з чим порівнювати.
Робота в ІТ дуже контрастує зі службою в армії
Основних моментів, які мене вразили, два. Перший – це атмосфера. Ти приходиш у перший день, всі тобі раді, офіс відчинений з 6 ранку до 12 ночі – приїжджай, коли хочеш. Вибирай собі місце – де хочеш, бери обідню перерву – коли хочеш. Все настільки незарегульовано на відміну від армії. Я вивчав Scrum, і на лекціях нам розповідали про атмосферу роботи в ІТ-компаніях, але поки ти з цим не стикаєшся, відчути це насправді неможливо.
Наче ти в якійсь паралельній реальності – як так може бути? Нікого не потрібно шикувати, строєм водити, накази віддавати – люди абсолютно самостійні. Вони розуміють, що вони повинні виконати якусь роботу, і виконують її. Все дуже просто, але на контрасті з військовою службою сприймається, як приємний шок.
Вільний робочий графік, безмежна кількість лікарняних. Тобто ти можеш зранку в чат написати, що прихворів і сьогодні не прийдеш – не треба ніяких рапортів, не треба йти в медпункт, де тобі випишуть направлення в лікарню, а у шляховому листі потрібно зібрати 11 підписів і 4 печатки.
Мені просто видали ноутбук і сказали – це твій ноутбук, сідай працюй. Ввечері я спитав, де його залишити, бо збирався їхати додому. А мені сказали – так забирай його додому. Що, просто так? – Ну да, просто так. Я був командиром роти і я нічого нікому не видавав просто так. У мене був старшина, журнали видачі. Я не міг просто дати людині наприклад саперну лопатку, щоб вона за неї не розписалась. А тут просто так ноутбук дають. Бо раптом ти завтра захочеш попрацювати з дому, а ноут у тебе в офісі.
Багато таких нюансів дуже приємно дивували. Не було жодного моменту, повʼязаного з роботою, який би викликав негативні враження. Все було настільки класно, що перші тиждень-два, як я мобілізувався на війну, мені просто реально боліло від того, що я втратив це. Я втратив те, до чого я йшов, чого хотів. І коли я це отримав, воно перевершило мої найсміливіші сподівання. І тут – гоп! – знову автомат у руках, пагналі.
Я до цього теж звик і не можу сказати, що мене це пригнічує. Зараз головне – перемога. Але за роботою я сумую.
Як пішов на війну – інакше не могло бути
Насправді армія – це місце, де я найбільше пропрацював у своєму житті. Я би з радістю цього не робив, але з одного боку у мене немає вибору, а з іншого я відчуваю, що я тут потрібен.
Мені ще на співбесіді задавали питання, чи допускаю я, що може початися повномасштабна війна. Тоді вже концентрація російських військ на кордонах була максимальною, і всі це обговорювали. Я відповів, що я – як маркер. Якщо мені дзвонять з частини або з військкомату, то скоріш за все, вторгнення буде.
Але я помилився – мені не дзвонили, я пішов мобілізуватися сам.
24 лютого зранку я прокинувся, дізнався, що почалося повномасштабне вторгнення. А вже 24 лютого ввечері тримав у руках зброю. Тому що це те, що я мав зробити.
Свого часу я був і в ЗСУ, і в Нацгвардії. Зараз мобілізувався в Національну гвардію. Хоча можна сказати, що це те ж саме, що і ЗСУ, поліція, прикордонники, ТРО – з початком повномасштабного вторгнення ці межі дуже розмилися, і всі воюють приблизно однаково.
Колеги допомогли нам із забезпеченням
На роботі всі розуміли, що я піду воювати в разі вторгнення. Так воно і сталося. З нашого офісу здається ще один чи двоє мобілізувалися. Менеджери поставилися до цього з розумінням, повагою, запевнили, що я буду продовжувати отримувати зарплатню, поки я в армії. Це так насправді і є – я кожного місяця її отримую. Вони підтримують мене навіть більше, ніж я очікував.
В аптечці, яку мені видали, коли я мобілізувався, був індивідуальний перевʼязувальний пакет 1963 року, бинт 1970-го і турнікет синього кольору – тобто не бойовий, а тренувальний. З 2014 року я не можу до цього звикнути… Мені досі не зручно, коли я в когось про щось прошу. Але вони самі дзвонили, казали, ми знаємо, що у вас там важко, давай ми будемо допомагати. І я замовив їм комплекти по бойовій медицині на свій підрозділ – колеги на чолі з моїм тім-лідом привезли нам зі США забезпечення як мінімум у два рази більше.
Все, що я просив – дістали. Підсумки під магазини, активні навушники, за два місяці до нас доїхали навіть дефіцитні шоломи. Їх довгий час не могли купити – не було в наявності у магазинах. Колеги вже оплатили партію, отримали інвойс, що замовлення в обробці, а на наступний день їм подзвонили – вибачайте, нема. То вони замовили їх прямо з заводу в Китаї, у виробника.
На сьогодні всі основні потреби у нас закриті. Зброя, боєприпаси, бронежилети, шоломи, медицина, засоби спостереження та звʼязку – це вже все є. Чимось з не необхідного ми забезпечуємо себе самі. Це я можу сказати по своєму підрозділу, тому що у всіх по-різному. Я знаю про підрозділи ТРО, які дуже добре оснащені, але є й інші історії про великі проблеми із забезпеченням. Все залежить від ситуації, в якій знаходиться той чи інший підрозділ.
Наприклад та ж сама 72 бригада, яка обороняла Київ. У них були дуже тяжкі виснажливі бої. І весь цей час, поки вони тримали оборону, у них були дуже серйозні проблеми з забезпеченням. Їх не могли вирішити з обʼєктивних причин, бо люди знаходилися там постійно, 24/7, або під вогнем, або в очікуванні вогню. Але зараз у них, я думаю, все стало набагато краще.
Я дуже чекаю повернення на свою роботу в ІТ
Люди, які приймають участь у бойових діях, з кожним днем все більше відрізняються від тих, у кого цього досвіду немає. Після перемоги я не просто планую – я мрію повернутися на роботу. Колеги пишуть мені, що чекають на мене. І я насправді дуже чекаю. Немає сенсу розповідати, наскільки робота там відрізняється від роботи тут.
У мене в голові вже сформувався такий психологічний тумблер, який я перемикаю: є польові умови і є умови у цивільному житті. Я не відчуваю депресії через те, що тут я маю пити несмачну каву чи взагалі її не пити, бо її немає. Чи що я можу не мати змоги почистити зуби кожен день. Бували моменти, коли я не знімав взуття протягом 5 днів, тому що так треба було. Ми відносимося до цього, як до роботи.
І ця робота насправді доволі різноманітна, ми не тільки копаємо і стріляємо. В задачі ППО входять як прикривання якихось статичних обʼєктів, так і супровід колон на марші, з якими ми їздимо по різним місцям. Буває і так, що ми сидимо на одному місці зі сталим графіком, розподіляємо час по чергуванням. І якщо не буде ніяких форс-мажорів, можна спокійно поспати. А буває так, що ми днями не спимо взагалі. На одному марші ми дві доби підряд працювали без сну, тому що не було можливості відпочити.
В цілому – нормально. Просто до цього треба звикнути. Але як будь-яка нормальна людина, я прагну повернутися в комфорт як фізичний, так і психологічний.
