Засновник агенції performance-маркетингу Роман Рибальченко з дружиною Ольгою, другом і лабрадором виїхали за межі Києва в перший день повномасштабного вторгнення. І… опинились на непідконтрольній ЗСУ території. Про те, як Рома організував життя в окупації, ремонтував громаді інтернет та електропостачання, і навіть потрапив в ТВ-сюжет російської пропаганди як «куратор української фабрики фейків», він розповів в інтервʼю редактору AIN.UA.
Я почав готуватися до війни в січні і лютому
Я багато читав про війну, у тому числі матеріали Інституту з вивчення війни, і дійшов висновку, що в умовах бомбардування, пересування військ та авіації пересидіти важкі бої в невеликому населеному пункті безпечніше, ніж в столиці.
До цього ми купили дачу неподалік від Києва, у Вишгородському районі. Це невеличке село, де періодично і в мирний час бували перебої зі світлом або снігом замітало. Тому люди звикли жити більш менш автономно. У всіх запасені дрова, є колодязі, скважини, у більшості є генератори, запаси грибів, консервації, устаткування для полювання та риболовства. Сам я заготував там 60 л палива в трьох каністрах, дві рації, продуктів на більш ніж три місяці, медикаментів, які приймаю я і моя дружина Оля.
В Києві ми з дружиною підготували тривожні рюкзаки, хоча як такої тривоги у мене не було. Я її раціоналізував і просто готувався. В них ми поклали все, що могло знадобитися, щоб вижити: ножі, системи очистки води, сухпайки, снікерси, кресала, презервативи, турнікет для зупинки кровотечі, аптечку, пальники, спальники, рятувальні покривала тощо. Також ми тримали деякі корисні речі в машині, наприклад намет.
В 20-х числах лютого ми зробили команді завчасні виплати зарплат, щоб вони могли зняти чи поміняти гроші. Також запропонували на деякий час перейти на віддалену роботу, щоб переїхати у більш безпечне місце, але всі залишались в Києві, тому ми були з ними. Ще до вторгнення друзі пропонували мені виїхати в Азію, але я відмовився, щоб бути з командою.
24 лютого я прокинувся, побачив новини, розбудив дружину і сказав: «Почалося, збирайся, поїхали». Вона спитала, чи встигне сходити в душ, на що я відповів – «ні». Ми взяли свої рюкзаки, ноутбуки, собаку, і десь о 6:20 ранку вже були на виїзді з Києва. Встигли проскочити до пробок.
Я думав, що все закінчиться швидко. Що вже через 3-4 дні буде якась ясність. А через пару днів рашисти пройшли повз нас широкими дорогами до Києва, і ми опинились на території, яку не контролює ЗСУ.
Ми дізналися, що ми в окупації, з новин. На той момент у нас ще був звʼязок.
У той же час ми розуміли, що ці території не мають тактичного військового значення ані для окупантів, ані для ЗСУ. Жодних стратегічних обʼєктів там немає, атакувати чи обороняти його ніхто не буде. Єдиний ризик — близькість до Чорнобиля.
В перші дні люди вірили, що росіян можна у чомусь переконати
І дружина запропонувала мені долучитися до інформаційної війни.
Мені не дуже сподобалась ця ідея. По-перше, ми перебували на території, не підконтрольній ЗСУ, по-друге, звʼязок у нас був нестабільний. Єдине, що я зробив, на третій день повномасштабного вторгнення, розіслав лист на 8000 підписників своєї агенції Roman.ua із закликом до росіян задуматися, чи не брешуть їм.
Я розумів, що для росіян визнати, що вони не праві — це визнати, що вони жахливі люди і що на їх руках кров. Тому зараз я розумію, що мій заклик навряд на когось вплинув. Але я зробив цю розсилку, мій партнер по Клубу інтернет-маркетологів спитав, чи не проти я, якщо він поширить пост серед підписників Клубу про інформспротив. Я не заперечував. Оля також познайомила деяких інтернет-маркетологів з України між собою, які тоді починали інформаційний спротив.
До цього я також встиг опублікувати текст авторства моєї подруги в LinkedIn . Він зібрав 360 000 переглядів.
Ця розсилка і пост — власне і все, що я зробив у інформаційній війні. Аж раптом потрапив у центр пропагандистського сюжету телеканалу «росія1»! Де мене назвали «куратором потоків фейків» проти рф, на які буцімто витрачаються десятки мільйонів доларів, а в команді – півтори тисячі чоловік.
Не знаю, як мені так «пощастило». Маю дві теорії. Або вони зробили якийсь частотний аналіз і побачили, що моє прізвище згадується декілька разів. Або, що більш ймовірніше, вони просто погуглили «інтернет-маркетолог Київ» і знайшли більш-менш публічну особу.
Я здивувався і трохи стривожився. На тому відео, фрагмент якого вони взяли в сюжет, я їду на дачу, і там дуже впізнаваний ландшафт. На той момент ми вже сиділи з поганим звʼязком, і я думав, а чи раптом по «куратора українських фейків» не прилетить російський гелікоптер? А потім записуватимуть відео, як я вибачаюсь перед російським народом… Хоча важко назвати їх народом, якщо чесно.
Відтоді я став обережнішим, використовую VPN і намагаюсь не показувати свої переміщення. А те, що я роблю для ЗСУ, публікувати зі значними затримками, коли з цієї інформації ворог не зможе отримати користі.
А потім в окупації почались проблеми, які потрібно було вирішувати
Перебої зі звʼязком, електрикою, інтернетом. У людей почали закінчуватись ресурси. В окупації дуже швидко звикаєш не відмовлятися, коли щось пропонують. Тому що ресурси сильно обмежені.
Заходиш в гості, тобі кажуть: «Будеш борщ?» — «Буду!». Бо завтра борщу може вже не бути.
Коли пропала електроенергія, я поїхав в сусідній населений пункт, знайшов людей, які допомогли підключити наше село і території далі до підстанції. Таким чином на декілька днів нам вдалося забезпечити людей електрикою.
Ми з місцевими самоорганізувались і почали по черзі чергувати, щоб, якщо почнеться якась нездорова «двіжуха», вчасно попередити людей. Одну рацію я передав на черговий пост, щоб вони могли передавати інформацію між собою і на мене, а я вже міг передати інформацію на інший край села.
Кожного ранку у нас були збори, на яких ми підбивали підсумки, що у нас є по ресурсам і які є проблеми. У кого які ліки є про запас, а у кого закінчились якісь критично важливі медикаменти. Наприклад, у когось астма чи діабет. Щоб розуміти, що потрібно в першу чергу дістати. Я на цих зборах приносив новини від Інституту вивчення війни та координував людей по гуманітарних питаннях.
Доходило до смішного. Наприклад, чоловік переїжджає до сусідів і скаржиться, що скоро не буде опалення, тому що відсутнє електропостачання. Ти йдеш до хазяїна будинку і питаєш: «Хіба у тебе електричний котел?» — «Ні, у мене генератор, але потрібно пальне, щоб котел працював». — «А, так у твого нового сусіда ж є пальне!» – кажу. І виглядає так, що вони між собою вдома не спілкуються 🙂
Потрапивши в окупацію, люди стають розгублені. Вони не діляться інформацією, інколи притримують якусь інформацію через тривожність. Їх потрібно скоординувати, заспокоїти, направляти. Все, як в бізнесі.
Коли вже і в сусідніх селах почав пропадати інтернет, я взяв свою MIMO-антену, 3G/4G-модем і WiFi-роутер, знайшов високу точку і підключив це все до кабелю живлення. Таким чином ми були єдиною точкою доступу на село. Люди приходили до нас на годину вранці та на годину ввечері, ми вмикали генератор, я відключав у них на телефонах автозавантаження в месенджерах – і вони мали можливість написати чи іноді навіть подзвонити близьким, сказати, що у них все добре.
Там були свої кумедні історії. Приходить наприклад будівельник, у нього відкрита вкладка з порно, ти робиш вигляд, що цього не помітив, відключаєш йому автозавантаження, підключаєш до інтернету – він пише своїй сестрі повідомлення «Привіт!», і все. І чекає, поки вона відповість.
Чувак, серйозно? У тебе звʼязок може зникнути будь-якої хвилини, і все, що вона від тебе почує – це «привіт»! Ну напиши ти одразу, що у тебе все добре, де ти і що. Брав телефон і писав за нього. Мабуть таку кількість крапок та ком в одному повідомленні сестра ніколи від нього не отримувала 🙂
Треба підтримувати свого внутрішнього Арестовича
Я багато читав про виживання і дійшов висновку, що в екстремальних умовах виживають ті, хто щось робить, а не панікує. Той, хто опікується іншими. У нашій громаді було декілька особливо стривожених громадян, які боялися, що от-от до нас зайдуть кадирівці, всіх зґвалтують, вбʼють, пограбують. Ми намагалися їх усіляко заспокоїти, і у такий спосіб заспокоювалися самі.
По телевізору показували «жвачку» — багато повторень, мало інформації. Тому я орієнтувався на дані від Інституту вивчення війни, де було видно актуальну інформацію на фронті. Орієнтуючись на неї, ми розуміли по картам і показували людям, що ось тут наші пішли у контрнаступ, тут окупантів зупинили тощо. Це допомагало не впадати у відчай.
Були стрьомні моменти. Якось ми поїхали ловити звʼязок в сусіднє село, і хтось з місцевих нам розповів, що там, де ми їхали, щойно проїхала машина рашистів з літерою V. Страшно, а шо робити — треба їхати, попереджати своїх, бо зв’язку в них немає. А ти ж не знаєш, шо та машина буде робити. Може вона зупиниться десь на дорозі, якою я їду, або поїде назад — мені на зустріч, а окрім моєї машини на дорозі більше нікого немає…
Ми їхали з опущеними вікнами і не пристібнуті, щоб мати змогу хоча б спробувати вискочити і кудись відбігти в разі чого.
Коли я доїхав і вийшов з машини, у мене трусились коліна. Ми передали інформацію місцевим, і вони підготувалися до зустрічі 😉
Якось в наше село заїхали російські БТР
Щойно ми отримали повідомлення по рації, що до нас їдуть БТРи — і в цей самий момент наш сусід увімкнув генератор! Добре, що в рашистів дизелі ревіли голосніше…
Страшно, бо ти не знаєш, чи вони їдуть самі по собі, чи за ними зараз приїде ще колона. І які взагалі у них задачі.
Коли в новинах повідомили про коридори з Козаровичів, Димера і Демидова на підконтрольну ЗСУ територію, ми вирішили спробувати вийти в Київ. І хоча потім інформацію про коридор спростували, ми пройшли. Як виявилось, цей коридор протримався три дні, ми вийшли якраз на другий. А потім росіяни знову перестали випускати аж до контрнаступу ЗСУ.
Ми виходили пішки, машину залишили на дачі. З собою тільки рюкзаки. Так ми пройшли, я, дружина, друг і собака, близько 2 км, перебралися через зруйнований міст в Демидові, на якому лежали міни, а поруч з мінами бігали дворові собаки, і ми дуже переживали, щоб вони не підірвалися і не зачепило нас.
Оля дуже переживала, чи пропустять нас з собакою через російський блокпост. Коли ми до нього підійшли, вони нас спитали, куди ми йдемо. Ми відповіли, що в Київ. «А чого ви йдете в Київ, там же небезпечно, нас звідти градами обстрілюють». Ми мовчимо, а самі думаємо: і правильно роблять, що обстрілюють, нащо ви прийшли на нашу землю. Вони кажуть: «Та почекайте до 15 березня, та в Білорусію поїдете»… Але випустили.
Коли ми перейшли на українську сторону, поряд почала працювати російська артилерія. А я йшов у голові колони. Я бачу, що чоловік у формі (український ЗСУ чи ТРО) миттєво падає на землю, і розумію, що воно б і самому треба б впасти, але якщо я зараз впаду, то за мною у людей почнеться паніка. Тому продовжую йти. Цікавий досвід, який я б не хотів повторювати.
Коли ми дійшли до пункту евакуації, нас підхопили, нагодували і забрали маршрутками в Київ. Було дуже радісно опинитися вдома.
Поки ми були в окупації, не могли працювати
В нас був дуже обмежений зв’язок, тому команда координувалася сама, виставляла клієнтам рахунки, працювала над проектами. Максимум, я міг щось подивитись чи написати пару листів вдень, коли люди, які від нас писали-дзвонили, розходилися. Але назвати це віддаленою роботою не можна.
З початку війни наші обороти впали відсотків на 60. Всі українські клієнти встали на паузу і не знали, що робити. Ми сконцентрувалися на західних клієнтах.
Довелось скоректувати зарплати до 50% від розміру компенсацій до повномасштабного вторгнення, враховуючи, що завантаження було на рівні 40%. Потім ми підняли до 75%, зараз вийшли на старий рівень компенсації.
Ми нікого не звільнили, навіть стажерів, яких набрали до війни. За винятком одного менеджера, з яким довелося попрощатися — під впливом стресу йому стало занадто важко працювати. Один з наших співробітників пішов в ЗСУ, і ми продовжуємо платити йому.
Ми, як компанія, платимо податки та ЄСВ, на 2% єдиного податку ми не переходили. Крім того за рахунок різниці курсів ми часто платимо більш ніж 20% «податку», продаючи долар по 29.25, а виплачуючи компенсації на 35 наприклад. Але ми не жаліємося.
Щомісяця ми донатимо на ЗСУ по $2000. Так ми підтримали фонд Армія SOS, який розробляє софт «Кропива» для артилерії, долучилися до збору коштів на дрони для ЗСУ та на інші потреби.
Ми купили двигун для машини розвідки, доставили його і машину поставили у стрій. Там крута машина, вона таким чином зроблена, щоб можна її максимально важко було зафіксувати, тому просто купити нову був не варіант – потрібно було відремонтувати саме цю.
Я віддав свого дрона ЗСУ, поки ми були в окупації. Попросив нашу прибиральницю передати. Мене спитали, чи ок мені, що той дрон скоріш за все не повернеться? Мені ок, особливо якщо завдяки йому декілька рашистів теж вже ніколи сюди не повернуться.
Зараз український бізнес почав потроху оживати, і справи пішли краще
До того ж ми поновили роботу на Upwork, з якого пішли, тому що до повномасштабної війни у нас було стовідсоткове завантаження по проектам. Тепер ми стажерів перевели на «біддинг» на Upwork і вже залучили там один довгостроковий проект.
Могли б і більше, але ми не готові «працювати за їжу», а деякі клієнти або обмежені бюджетом, або просто просять неадекватні знижки. Мовляв, краще заробити хоч щось, ніж взагалі не заробити.
Таким ми відмовляємо, а натомість вільні ресурси виділяємо нашим постійним українським клієнтам, які наразі не мають можливості багато заплатити за наші послуги. Нашим українським клієнтам ми готові піти назустріч, отримувати в рази менше, а виконувати в рази більше.
На сьогодні ми вийшли на рівень приблизно -30% від довоєнного обороту. Майже всі співробітники, за винятком однієї дівчини, вже в Україні. В Київ повернулась половина команди, але поки працюємо віддалено.
В наш офіс трохи прилетіло. Охорона встигла сховати обладнання, вибило вікна, погнуло металоконструкції і вирвало двері. Там неподалік завод «Артем», в який вже кілька разів прилітало, і може прилітати ще. Як і в наш офіс. Тому ми не поспішаємо виходити.
Плату за оренду нам сильно знизили взагалі без питань. Українських партнерів ми не продавлюємо по знижкам, але практично всі зробили знижки, як і ми українським клієнтам. Хто скільки зміг.
А західним партнерам я понаписував з десяток листів і ми отримали де півроку безкоштовного використання сервісу, а де і рік. Нас підтримали знижками або безкоштовними періодами такі компанії як Google, Slack, Zoho, Digital Ocean, Zapier, SoundCloud, SiteGround, Calendly, SemRush.
Ми віримо в ЗСУ та працюємо на своєму економічному фронті. А також допомагаємо волонтерством, зараз чекаємо перехідники на рації для навушників з активним шумодавом та декілька дронів. Разом переможемо!
