Журналіст Business Insider Акі Іто поставила експеримент: перестала ставитись до розміру зарплати як до табу на обговорення. І відповідно перестала приховувати, скільки грошей отримує, у розмовах з колегами, друзями та родичами. Свій досвід вона описала в статті.

Минулої осені мене поглинула дивна звичка багато часу проводити на LinkedIn. Через нові законодавчі норми роботодавці робили дещо вперше: постили зарплати для кожної вакансії. І я вивчала ці дані.

Для багатьох поколінь розмір зарплат став одним із найзакритіших секретів, на кшталт ядерних кодів та Area 51. Компанії не розкривають зарплати кандидатам, співробітники не діляться цією інформацією з колегами. Навіть близькі друзі такого одне одному не кажуть. В одному з досліджень, на питання про те, які теми є табуйованими для обговорень з друзями, більшість американців вказала саме розмір доходу, а не подружні проблеми або релігійні чи політичні погляди, наркотики чи сексуальну орієнтацію.

Але тієї осені цифри були на LinkedIn, кожен міг побачити їх: «Журналіст для CNN: ​​$77 840-$144 560», «Кореспондент до The New York Times: $115 506-$170 000,00», «Редакційний директор в Google: $228 000-$342 000». Щодня я дивилася на ці зарплати, адже це було захопливо: бачити те, що раніше приховували. Але це мене цікавило і з прагматичних міркувань: знаючи, скільки заробляють інші, я могла точніше оцінити свій потенціал. Чи справедливо мені платять? Чи могла би я заробляти більше?

Законодавчі норми, що змушують розкривати розміри зарплати, віщують нову еру прозорості у робочому середовищі. Я твердо вірю у переваги цього нового світу. Прозорість фундаментально змінить наші стосунки з роботодавцями, дасть нам можливість краще відстоювати свої інтереси. Зарплати стануть як цінники в магазині: кожен зможе їх бачити.

Але у моїй підтримці цієї прозорості є величезна вада: я сама її не практикувала.

Адже окрім батьків, сестри та своєї колишньої, я можу на пальцях однієї руки порахувати людей, кому говорила, скільки заробляю, за усі 13 років свого трудового досвіду. І мені стало цікаво: чому ідея розкриття звичайного числа для мене настільки некомфортна?

Щоб це з’ясувати, я вирішила розповідати усім в своєму житті, скільки заробляю. Що станеться, якщо я з усіма буду чесною щодо своєї зарплати? Чи змусить це почуватися звільнено, чи жахливо, чи просто незручно?

Моя сестра, що працює в HR, намагалася мене відмовити. Але я зважилася на цей експеримент. Відкрила свою зарплату 50 чи більше колегам, друзям, джерелам, на побаченнях, людям, з якими ніколи раніше не говорила. Було дуже лячно, але щойно ти почав це робити, зупинитись важко.

У соціального табу на обговорення особистих коштів — довга історія. Коли на початку XIX ст. у розпал промислової революції до країни приїжджало багато мігрантів, що рвалися до роботи на новостворених фабриках, їм доводилося приймати якісь спільні правила поведінки, щоб порозумітися. У 1830-х роках з’явилися «гайди» з етикету, які закріпили норму про те, що говорити про гроші — вульгарно. У часи публікації «Етикету в суспільстві, бізнесі, політиці та вдома» 1922 року це було вже загальне правило: «Чоловік із хорошими манерами не переносить згадки про гроші і ніколи про них не говорить (поза робочими годинами), якщо може цього уникнути».

З часом це правило перейняли і корпорації. Один цікавий приклад: скандал у Vanity Fair 1919 року. Після того, як керівництво журналу дізналося, що кілька підлеглих обговорювали свої зарплати, на наступний ранок весь штат журналу знайшов у себе на столах сувору записку: «Питання зарплати конфіденційні, між роботодавцем та співробітником». Кожен, хто насмілився би обговорювати зарплати, був би звільнений. Але штат відмовився поступатися. Кілька редакторів, включно з поетесою Дороті Паркер та гумористом Робертом Бенчлі, ходили офісом мовчки із табличками, де великим шрифтом була написана їхня зарплата.

Я звісно не стикалася із такого рівня проблемами. Але одного разу таки потрапила в халепу саме через це. Це сталося на початку моєї кар’єри, коли я працювала репортером в Токіо. Інтерн, що проходила співбесіду до нашого видання, спитала в мене поради щодо стартової зарплатні. Виплата була трохи меншою, ніж те, що запропонували мені, і я про це розповіла.

Я трохи нервувала, але відчувала, що сказати правду за таких обставин було би правильно. Я сподівалась, що колега збереже цей секрет. Але цього не сталося. Кілька днів по тому мене викликали на зустріч із керівництвом, і приязно пояснили, що тут так робити не можна. Було очевидно, що мої боси ніяково почуваються навіть через саму необхідність пояснювати мені такі очевидні речі: ніби вони заскочили мене за переглядом порно в офісі. Я багатослівно вибачилася і пообіцяла, що такого більше не повториться.

В Америці практикують подібне ставлення до цього питання, попри численні судові рішення про те, що можливість розповідати про свою зарплату захищена законом (National Labor Relations Act).

Свій власний експеримент з прозорості я почала з робочого місця.

Я написала у Signal, що хотіла би спитати у колег про те, чи обговорюють вони свою зарплату з друзями, колегами та рідними, та чому. Я також була готова назвати свою зарплату. Мене ситуація нервувала, адже більшість колег у ньюзрумі заробляло менше за мене (мені 36, і за стандартами Insider я — старенька). Особливо незручно було би говорити про це з тими, хто заробляв сильно менше за мене (хоча і не я вирішувала розмір їхньої зарплатні).

Протягом перших розмов я дуже багатослівно намагалася пояснити, чому стільки заробляю, говорила про свій досвід, удачу, навіть підкреслювала, що не заслуговую на стільки грошей. Це табу виявилося дуже глибоким і порушити його було набагато складніше, ніж я думала.

Але я скоро зрозуміла, що мої молодші колеги ставляться до цього питання та різниці у зарплаті набагато розслабленіше. Кілька колег з тих, що недавно випустилися з коледжів, сказали, що це нормально для них: говорити, хто скільки заробляє. І що більшість їхніх друзів та родичів знає зарплати одне одного.

Мене це вразило. Але насправді дивуватись нема чому: ще 2017 року соціолог Джейк Розенфельд проводив дослідження, що показало значну різницю в тому, як американці різних поколінь ставляться до цього питання. Майже 50% опитаних до 30 років сказало, що ділиться цими даними з колегами, для порівняння, цей відсоток у групі людей 40 років склав 31%, а у групі 50 років — 26%. І це ще до того, як покоління Z почало влаштовуватися на роботу.

Далі я вирішила ділитися цими даними з моїми джерелами: вченими, менеджерами, юристами. Щоб уникнути незручності, говорила про це під кінець розмови. У більшості випадків, щойно я називала свою зарплату, і я, і моє джерело починали нервово сміятися: жоден не знав, що сказати далі. З багатьма я бачилася вперше в житті, і не думала, що вони зможуть відповісти взаємно, але десь половина з них також говорила про свою зарплату у відповідь.

Розмови з друзями були важчі. Сестра попереджала мене, що люди можуть просто не хотіти знати цієї інформації. Тож я питалася дозволу, перш ніж розповісти про зарплату. Жоден з моїх друзів, які працюють у хайтеку в Сан-Франциско, не ділилися своєю зарплатою навзаєм.

Один розробник, дуже милий хлопець із купою професійних досягнень, у відповідь на мою зарплату сказав «Оу», потім хвилину помовчав, очевидно підбираючи якусь позитивну реакцію. Потім, ніби для того, щоб утішити мене, він додав: «Це доволі багато… як на журналіста, так?». Згодом я дізналася, що він заробляє десь втричі більше за мене.

Я не звинувачувала його чи інших своїх друзів у небажанні ділитися розміром своєї зарплати. Некомфортно дізнаватися про те, що ти заробляєш набагато менше за своїх друзів. Але ще некомфортніше дізнатися, що ти заробляєш набагато більше: як і сталося, коли я розповіла про свою зарплату подрузі, що працює у охороні здоров’я.

Але це все не порівняти з тим жахом, який я відчувала перед тим, як перенести свій експеримент на побачення. Адже тут могло йтися не лише про те, що розмови про зарплату ламають соціальне табу. Зарплати — це те, що ми обговорюємо із найближчими людьми. Тож, розкриття своєї зарплати на побаченні могло би сприйматись як поглиблення інтимності у стосунках.

На кожному із перших побачень я так і не наважилася це зробити. На побаченні з лікаркою я половину часу описувала свій експеримент, але так і не змогла себе змусити назвати свою зарплату. Я зважилася на це лише на четвертому побаченні з дівчиною, коли розповіла їй про розмір своєї зарплати, і вона розповіла, скільки заробляє, у відповідь, це і правда був доволі інтимний момент, що нас зблизив.

Можливо, найважливіша причина, чому ми вважаємо свої зарплати настільки приватними даними, в тому, що це — ніби оцінка нашої вартості для світу. Хоча за дивною логікою, дівчина-епідеміолог, яка бореться зі смертями людей у країнах, що розвиваються, і явно приносить суспільству більше користі, ніж я, що пише про ринок праці для «білих комірців», заробляє на 30% менше за мене.

Мені здавалось, що я успішно провела свій експеримент, аж раптом я отримала робочий мейл від нашого профсоюзу про те, що вони хочуть привернути увагу команди до цього питання, і усім колегам пропонують вказати у робочих Slack, скільки вони заробляють.

Але, попри мій експеримент, і попри те, що більшість в редакції уже знали про мою зарплату, я неохоче міняла свій Slack-статус. Зробити по-іншому було би лицемірно. Але у голові звучав сестрин голос: а раптом люди не хочуть знати?

Надвечір першого дня виявилося, що серед тих, хто вивісив зарплату в Slack, я заробляла найбільше. Поки не переконала на зміну статусу ще одного колегу, який переймався тим, що виглядатиме, як поганець, що хизується своєю зарплатою. До кінця тижня, коли я мала спитати дещо в свого редактора (через Slack, тобто він побачив би мій статус), я не витримала і прибрала звідти зарплату.

На цьому моменті ви, можливо, цікавитеся: так а скільки я заробляю? Я не можу це написати, адже це підважить мої шанси у перемовинах з іншими роботодавцями. Але мене також лякає перспектива того, що невизначена кількість незнайомців в інтернеті знатиме про мене таку річ.

Величезний бонус законів про розкриття зарплат в тому, що вони перекладають тягар цього розкриття на роботодавців. Співробітникам не доведеться проходити крізь дискомфортні обговорення зарплат. Можливо, це занадто оптимістична оцінка, але чим більше штатів приймають такі закони, і чим більше представників покоління Z доєднуються до робочої сили, тим більше зарплатна прозорість стає нормальною.

Знання того, скільки заробляють мої колеги, дало мені цінний контекст. До цього експерименту зарплатні цифри були лише цифрами, зараз вони розповідали історії: про їхні колишні роботи, про те, як вони обговорювали зарплати з роботодавцем, що їм помагало обстоювати свою думку в цьому. І коли я готувалася до щорічного огляду ефективності, я зрозуміла, що маю набагато більше інформації, ніж раніше. І саме це дозволило мені зробити дещо, чого я не робила ніколи в житті. Попросити боса про підвищення.