Із початком повномасштабної війни Оксана Богомольна, Project manager у SoftServe, виїхала до Мальти, але згодом повернулася до України. AIN.UA поговорила з Оксаною про її життя за кордоном та рішення повернутися.
Розкажіть, чим займалися до і на початку війни?
Я латвійка, у 2014 році переїхала до Києва з Риги. Зараз я працюю проектною менеджеркою в Critical Services компанії SoftServe і маю команду DevOps, які спеціалізуються на хмарній платформі Azure від Microsoft.
Коли і куди вирішили виїжджати? Їхали самі чи з родиною, домашніми тваринами?
Ранок 24 лютого 2022 року неможливо забути. Я прокинулася з однією лише думкою «Почалось. Що робити далі?». І лякали не тільки звуки вибухів, які було чути у Києві. Було страшно уявити, що одного дня військо країни-агресора може зайти до міста і почнуться вбивства та знущання. Це стало поштовхом до складного рішення виїхати зі столиці, хоча дуже боляче було залишати домівку.
Інші виїжджали з тривожними валізками, та я з тривожною подружкою. А допоміг нам у цьому мій колега, який разом з дружиною прямував до Львова якраз наступного дня після початку війни. Виїхати було складно не лише через величезні пробки, але складно морально.
Я не могла собі дозволити побути просто дівчиною на той момент, бо від мене залежала ще й доля моєї команди. Мої колеги знаходилися в різних куточках України, для мене була важлива їхня безпека. Це означало бути на зв’язку з командою 24/7 і відслідковувати хто і де знаходиться; чи планується переїзд; хто куди вже доїхав.
Я допомагала з житлом по ходу їхнього маршруту чи в кінцевому пункті, координувала комунікацію всередині команди. Це була лише частина завдань, які вимагали зібраності, стійкості та чіткості з мого боку. В той же час переговори з клієнтами ніхто не відміняв, адже потрібно було й надалі забезпечувати робочими місцями своїх підопічних.
Розуміння того, що через постійні повітряні тривоги і перебування в бомбосховищі я не маю нормального доступу до інтернету і, відповідно, не можу повноцінно виконувати свої обов’язки та бути залученою до робочого процесу, в більшій мірі і вплинуло на моє рішення виїхати туди, де я буду здатна допомагати і бути корисною.
Приблизно 24 години зайняла дорога до Львова, де я пробула всього тиждень через проблему з житлом. Хоча зараз я розумію, що могла розраховувати на своїх колег, які пропонували свою допомогу. Але на той момент я намагалась знайти житло самотужки, що було дуже складно через великий наплив внутрішньо переміщених осіб до західних регіонів України.
У Львові я знаходила сили волонтерити, сортувати їжу та ліки для військових. При цьому потрібно було реагувати на силу силенну змін, які відбувалися в цей час в нашій компанії, тож роботи було багато.
Як обирали країну?
До польського Катовіце ми з подругою переїхали за запрошенням архітектора з моєї команди, який там домовився за житло. Тобто за вибором країни, перш за все, стояли комфортні умови для продовження роботи, бюджет та можливість бути корисною.
Не можу висловити, наскільки я вдячна полякам за їхню всебічну підтримку і допомогу. Я бачила своїми очима, як багато вони робили, щоб наші діти та жінки хоч трішки мали змогу оговтатися від пережитого. Я не хотіла користуватися всіма тими «бонусами», які поляки зробили доступними для переселенців з України. Є люди, яким це було в рази потрібніше, ніж мені. Привітність поляків мене вразила до глибини душі.
Два тижні перебування в Катовіце дали можливість трішки видихнути і зрозуміти, що робити далі та в якому напрямку рухатися. Намагання волонтерити там не приносило багато результатів через мовний бар’єр.
Єдине, чим я могла допомогти нашим хлопцям, залишаючись в Польщі, це перераховувати кошти, а також купувати певні товари, чим я і займалася. У мене було непереборне бажання робити більше, але я була далеко від свого дому, далеко від своїх людей. І це мене пригнічувало. У мене почалося справжнє емоційне вигорання. А потім знайома, яка була в курсі моєї ситуації, запропонувала мені поїхати на Мальту.
Чи важко дався переїзд та акліматизація, чи вдалося повернутися до повноцінної роботи?
Я не сприймала переїзд як власне переїзд, а більше як необхідність продовжити ефективно працювати, почуватися комфортно та мати базовий набір умов для цього.
Мальта за два тижні стала тим місцем, яке допомогло збагнути хто я, що я можу і як це реалізувати. Можливо, то місцевий теплий клімат так вплинув на мене чи емоційні та відкриті мальтійці, які почувши, що я з України, дуже підтримували. І де б я не була, в магазині чи кафе, я відчувала це. А слова «We pray for Ukraine» лунали звідусіль.
Трішки впевненості мені додавав і той факт, що там говорили на зрозумілій для мене мові (я вільно володію англійською). Tут я також підтримувала вимушених переселенців, ходила на мітинги в підтримку України та продовжувала працювати з максимальною віддачею.
Наскільки вдалося повернутися до повноцінної роботи? Тут можу впевнено стверджувати, що в стресових ситуаціях моя продуктивність зростає відсотків на 120.
Я завжди кажу собі, що депресія — не вихід. А ось підтримка — безцінна, і я це відчула на собі. Кожна наша нарада з командою починалася зі «Слава Україні! Героям слава!», а мої колеги шуткували, що я вже зовсім не латвійка, а справжня українка.
Коли ми подивилися на наші піврічні результати в цифрах, то були приємно здивовані, що показники не тільки не впали, а навіть зросли. І це була наша спільна винагорода.
Як і коли вирішили повернутися?
Прокинувшись одного ранку, я відчула, що бажання бути вдома поміж рідних стін та близьких людей стало настільки безкрайнім, що настав час для ще одного вагомого рішення — повертатися.
Зараз я збагнула, що ці переїзди були вкрай необхідні для мене і для усвідомлення мого майбутнього тут в Україні. На той момент Київ та Київська область вже були деокуповані. Я чітко усвідомлювала, що війна триває далі, будуть і постійні тривоги, і страх, і ризики, але все це було нічого в порівнянні з силою мого бажання знову бути в обіймах рідного міста. Я вдячна батькам, які підтримали моє рішення і не наполягали на поверненні до Латвії, хоча уявляю, наскільки нелегко їм то далося.
Дорога додому була важкою: спочатку я летіла з Мальти до Кракова, потім автобусом до Львова, де мене зустрів колега і допоміг дістатися до залізничного вокзалу та сісти на поїзд до Києва, що в сумі зайняло більше доби. Але коли я побачила такі знайомі пейзажі за вікном поїзда, а центральний вокзал столиці зустрів мене всією своєю гостинністю, я була найщасливішою людиною.
Я не можу назвати це раціональним рішенням, скоріше воно було емоційним. Але це було МОЄ рішення, я відповідальна лише за своє життя і точно знаю, чого хочу зараз: бути вдома, бути в своєму оточенні, відчувати себе на своєму місці, продовжувати працювати, допомагати і робити все можливе, щоби прискорити перемогу.
Я волонтер по своїй суті. Перебуваючи за кордоном, я хвилювалася, що в моєму домі залишилися люди пенсійного віку, які навряд чи змогли б виїхати і які тим паче потребували допомоги. Тож перше, що я зробила по приїзду, купила харчів та навідала бабусю зі свого будинку. Для мене люди та стосунки на першому місці як у повсякденному житті, так і в роботі. Я завжди відчувала колосальну підтримку своєї команди, і, напевно, війна ще більше показала, який це скарб.
Чи зараз вдалося повернутися до повноцінної роботи? Як змінилося ваше життя/робота порівняно із “довоєнним”?
За цей час я зрозуміла для себе три речі:
- Я хочу вивчити українську мову. На щастя, мої колеги та друзі мене підтримали. Хоч я постійно чула та розуміла цю мову вдома в Києві, спілкування давалося мені непросто. Проте я вірю, що кожен, хто живе в країні повинен вміти спілкуватися її мовою. Я володію декількома мовами і дозволяю людям розмовляти зі мною тією, якою простіше. І тепер до цього переліку додаю ще й українську.
- Я хочу додому. Так-так. 5 тижнів — не дуже великий проміжок часу, але його було достатньо, щоб кожна клітина мого тіла хотіла додому в мою затишну квартиру в Києві на Печерську.
- Я — водночас латвійка та українка, адже наші нації мають багато спільного.
- Війна в якійсь мірі допомогла зрозуміти, яким класним життям я живу. І я хочу продовжувати своє життя в цій країні, з цими людьми, з цими можливостями, які в мене є і які можуть потенційно бути. Я точно знаю, що потрібно робити, щоб рухатись далі і отримати те, що я хочу.
Я ніскільки не жалкую, що повернулася до Києва одна з перших ще тоді, коли була сувора комендантська година і багато інших вимушених обмежень. Хоча мій паспорт дозволяє вільно пересуватися і жити в будь-якій країні Європи.
Війна, як будь-яка криза, допомагає структурувати все, знайти баланс і своє призначення. Зараз в мене чітко склався пазл такого непростого питання «Що потрібно робити, щоб відчувати, що я роблю достатньо і це в моїх силах?»
Відповідь на нього криється в нас самих: спершу допоможи собі і не допомагай тому, хто не хоче, щоб йому допомагали. Немає такої міри багато чи мало, ти робиш рівно стільки, скільки ти можеш і хочеш. Дуже багато моїх друзів і знайомих займаються збором коштів для потреб ЗСУ. І з часом я зрозуміла, який бюджет можу виділяти, щоб бути корисною. Ми всі боремося за свою землю і своє майбутнє.
Так, я усвідомлюю, що війна продовжується, але життя потроху налагоджується. Я маю можливість ходити до залу, адже спорт — важлива частина мого життя. Я можу гуляти зеленими вулицями рідного Києва, дякуючи ЗСУ. Я можу підтримувати наших воїнів та пишатися тим, що вони дають нам можливість продовжувати життя. Якби не вони, я б не змогла повернутися додому та відчувати себе в безпеці.
Я знаю, що ми обов’язково переможемо, адже наші хлопці у ЗСУ роблять все для того, щоб ми могли посміхатися і радіти простим речам. Слава Україні!
