У червні 2022 року засновники дизайн-бюро Hochu Rayu Юрій і Віталій Кириліви мобілізувалися. Нині вони займаються розробками та запроваджують метод дизайн-мислення в ЗСУ. Результат їхньої роботи — турель NOSORIG, мобільний комплекс для знищення БПЛА LASTIVKA, зброярня ROSOMAHA, мобільна майстерня LOKER/VOVK, фільм для новобранців «Перший бій».
Для того щоб процес розробок був системним, брати Кириліви створюють Підрозділ розвитку та інновацій зі своїм R&D-центром на базі Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А до співпраці залучатимуть і військових, і цивільних.
Як креатив допомагає обороноздатності України, чому потрібно об’єднувати різних людей і що слід змінювати в консервативній армії — Юрій і Віталій Кириліви розповіли в інтерв’ю AIN.UA.
Почнімо з дизайн-бюро Hochu Rayu, вашого цивільного проєкту. Розкажіть про нього.
Юрій: Бюро ми створили в 2011 році. Найбільше працювали з ритейлом, наприклад, із «Будинком іграшок». А для Egersund Seafood практично повністю створили концепт архітектури, інтер’єр, всі меблі та обладнання в колаборації з різними спеціалістами. Працювали з мережею спеціалізованих магазинів алкоголю BadBoy, з різними виробництвами, для яких розробляли офіси й шоуруми. Наприклад, для компаній MANEZH або заводу металоконструкцій із Дніпра CKS, дизайн сервісу видачі готових страв на АЗС OKKO Drive, магазин іграшок Hey!Joy — Toy Store в США, робили проєкти з SoftServe.
Ми були дотичні до різних галузей дизайну та завжди експериментували.
Віталій: Дизайн — це дуже велика галузь, має різні напрямки і шляхи. Тому ми для себе об’єднали його в таке поняття як створення макросвітів і вже в ньому йшли від концепту архітектури, ландшафту, інтер’єру, меблів, обладнання, графічного дизайну, створюючи для людини і для свого клієнта цільне занурення в бренд — від логотипу до викладки товарів.
А глобально ми говорили завжди про дизайн взаємодій, передусім людини з людиною, об’єктом, простором, середовищем. Це історія про глибші речі, ніж просто про візуальну складову. Створення свого раю на землі — це наш головний меседж. Поки ми можемо, нам треба творити найкращі продукти.
Скільки людей у вашій команді?
Віталій: Ми капсульне бюро. Точно не студія, не офіс і не компанія. У нас було завжди в межах до 10-13 людей.
Юрій: Це про асиметричний підхід: коли навички, досвідченість і бажання людей переважають труднощі, з якими вони стикаються. Ми завжди сприймали проєкти клієнтів як власні й вірили в них. Це перший компонент, чому 99% клієнтів до нас поверталися в цивільному житті. Через те, що ми дійсно живемо цими об’єктами і розвиваємо їх таким чином, щоб вони максимально ефективно працювали.
Новий Підрозділ
Ви встали до лав ЗСУ і створили тут Підрозділ Розвитку та Інновацій Озброєння. Чим він займається?
Віталій: Ми обрали для себе три основні напрями: освітній, інфраструктурний і бойовий. Це дуже взаємозалежні напрямки, і ми працюємо в кожному з них.
Бойовий напрям
Юрій: Наведу приклад: отримуємо ми допомогу із Заходу — броньовану автівку. Але без доопрацювань вона радше нагадує броньоване таксі. Кулеметник в ній є незахищеним, а наявні турелі не підходять для умов поточної війни, адже використовуються для наступу, штурмів. Західні армії патрулюють ними територію після застосування авіації та артилерії. Ми ж створюємо універсальну турель, захищену з усіх боків, яку можна ставити на різні зразки техніки. Це проєкт NOSORIG.
Концепція бойового напряму полягає в адаптуванні та удосконаленні військових виробів під потреби Збройних сил на полі бою.
Зараз у нас багато проєктів, які ми називаємо «період Другої світової», тому що для них використовуються не надто технологічні рішення, але вони розвʼязують нагальні завдання і рятують життя.
Віталій: Жартуємо, що ці проєкти — такий собі «зоопарк», бо в нас є турель NOSORIG, мобільний комплекс стрілецької вогневої позиції LASTIVKA. Працюємо також над проєктом автоматичної турелі з елементами штучного інтелекту SOKIL. Тобто є проєкти для захисту бійців у бою. І для допомоги людині, яка працює зі зброєю, з погляду ергономіки, дизайну.
Потрібно об’єднувати людей із досвідом — бойовим досвідом, з досвідом дизайну, інженерії, механіки. Зі знанням матеріалів, економіки. Тому що будь-який наш проєкт — це завжди міждисциплінарна історія.
Навчальний напрям
Віталій: Треба розуміти, що колись в армії були люди віком 18-20 років і хтось старший, а-ля з авторитетом, намагався їм розказати, як жити. Зараз в армії люди, яким по 40-50 і по 25-35 років. Що ти їм розкажеш? Як жити? Вони прожили більше життя і різноманітніше, ніж будь-хто з кадрових військових. Або ти ніколи не був в армії до повномасштабної війни, і зараз тобі доводиться командувати. Ти не знаєш нічого з військової справи, і тобі треба навчатися. Тому в навчальному напрямку ми створили з компанією Aspichi фільм «Перший бій» про страхи людей на війні.
До речі, страх полону — це перший страх у військовослужбовців саме з України. Далі йде страх каліцтва і потім страх смерті. В американських військових дослідженнях на першому місці — страх смерті. Це дослідження, яке проводила кафедра поведінкових наук Львівської національної академії сухопутних військ.
А ще є первинний страх, і його, здається, ще не досліджували. Багато людей, мобілізованих під час повномасштабної війни, ніколи не мали стосунку до війська, зброї, вибухів і крові. Для них первинним є саме страх незнання, страх невідомості. Фільм «Перший бій» створювався із залученням імерсивних технологій.
У нас є дві версії цього фільму. Перша версія — це action, ми її називаємо дієвою, бо все відбувається в динаміці. Людина бачить моменти смерті, певні фізичні навантаження, тактичні дії, фізичне відходження від контузії. І друга версія — це той самий фільм, але з вигульковими віконцями, які пояснюють або підказують, що робити в той чи інший момент: це поради рекомендаційні, інформаційні і обов’язкові для виконання. Візуально вони виокремлені кольором — синім, жовтим і червоним відповідно. До процесу написання сценарію були залучені військові інструктори та військові психологи. По суті, ми дизайнували спосіб, як можна психологічно готувати людину до умов бою.
Є дуже багато навчальних онлайн-ресурсів, але люди не мають доступу до них із простої причини: вони не знають, що таке є, бо ніколи не цікавилися такими речами. Я бачу людей, які приходять у навчальні центри. Вони не готові взагалі до бойових дій. Ми розуміємо, що можна розповсюджувати багато наявних хороших онлайн-ресурсів через постери і QR-коди і можна навчати людей правил екіпірування, тактики, вогневої підготовки. Ми будемо це теж популяризувати.
Інфраструктурний напрям
Віталій: Цей напрям був для нас стартовим. Коли в нас з Юрою з’явилася ідея створення цього підрозділу, то ми займалися в ЗСУ зброєю, ремонтом і доглядом при 49-у навчальному центрі розвідки. Зіткнулися з тим, що в нас не було ні умов, ні приміщень, ні обладнання, ні знань. Ми вчились через YouTube, шукали людей, щоб навчали нас.
Створили проєкт мобільної майстерні — наразі вона називається ROSOMAHA — за кошти наших друзів, партнерів, колег і клієнтів. Більшу частину допомоги надав засновник простору креативності Kivsh.Львів Андрій Гаврилів — ще один приклад того, що люди з креативних спільнот підтримують одне одного. Це контейнер, що складається з двох секцій і розміщується на ППД підрозділів і в навчальних центрах підготовки військовослужбовців. В ергономічних стелажах всередині контейнера можна зберігати й обслуговувати зброю. Обладнали ROSOMAHA і своїм прикладом показали, що можна і варто це робити.
Дизайн-мислення працює так: ти дізнаєшся проблематику, визначаєш потреби користувача, висуваєш гіпотезу її розвʼязання, робиш прототип і тестуєш.
Будь-яке військове обладнання розробляється роками через бюрократію та застарілі підходи до генерації ідей, тестування продукту. Завдяки дизайн-мисленню ми робимо це в рази швидше: зробили прототип, показали працездатність виробу; визначили, що залишилось поправити — і запускаємо в серійне виробництво.
Для нас дуже важлива серійність системних рішень: щоб не волонтери, а держава вже це купувала, і щоб воно йшло на забезпечення в інші бригади, підрозділи.
Юрій: Це такий довгий шлях, як і всі правильні реформи: вони спочатку довгі, болісні і невидимі, а коли запрацюють, то приносять очевидні результати, дають надію на майбутнє. Можливо, такий підхід і витратний з погляду ресурсів, грошей і кількості залучених людей. Можливо, багато проєктів і не вистрелить. Але якщо хоча б десяту частину з них впровадять, це вже будуть реальні зміни. І люди зможуть замовляти вироби не через волонтерів, бо ними забезпечуватиме держава.
Ви акцентували увагу на міждисциплінарності. Чим вона важлива?
Віталій: Приклади суто інженерних проєктів ми бачили, і вони насправді не враховують багатьох сценаріїв використання. З технічного погляду все працює, але далі ти не розумієш, що з цим робити, як використовувати рішення. Розробники занурюються в процес, пропрацьовуючи технічні деталі і виготовлення, але водночас забувають про те, що виріб має застосовувати людина з нульовим рівнем знань в інженерії. Або буває й таке, що розробники щось зробили, бо так планували, але не розуміли військових сценаріїв застосування певного виробу.
Якщо хтось щось робить винятково з військовим фокусом, то виріб або не працює до кінця, або технологічно не вдосконалений. Тому тільки взаємодія цих компонентів і дизайн-мислення, продакт-дизайну, дизайну сценаріїв використання допомагають працювати найефективніше.
Коли ми створювали підрозділ, то жадали втілювати інновації. Але інновації — це не тільки про роботи, технології, літальні апарати. Це про оновлення, покращення того рівня компанії чи людини, на якому вона перебуває просто зараз.
Можливо, ви чули, що в армії дуже багато зав’язано на командирі. А треба розуміти, що командири зараз дуже різні. Є люди, які проходили військову кафедру для того, щоб ніколи не піти в армію. І зараз вони командують, бо так сталося. Нам ще роками потрібно працювати над розбудовою робочої системи військового командування, але шанс створити інституцію оборони та боєздатності України в нас є, і він величезний. Адже такої кількості людей із досвідом, знаннями в різних сферах — наприклад, у менеджменті, маркетингу, дизайні, інженерії, програмуванні — не було в армії ніколи. Тим і корисна міждисциплінарність: ти не варишся у власному соку, а можеш бачити проблему і рішення під різними кутами.
Юрій: Ми стали на рівень із сучасними країнами з потужним технологіями. Українці проходять етап, коли наша армія була в тому ж стані, що й після Другої світової, і ми поступово переходимо в «Зоряні війни», — коли роботизація і технології частково замінюють людей, дозволяють рятувати більше життів. Коли ми витрачаємо менше зусиль і людей, але отримуємо більшу ефективність — це той принцип, який ми повинні застосовувати у всіх сферах діяльності ЗСУ.
Наш ворог має багато людей і ресурсів. Тому ми повинні акумулювати інтелект і створювати рішення, які будуть неочікуваними і давати асиметричний ефект. Це одна з амбітних цілей, яку ми перед собою поставили і потрохи намагаємося її реалізувати.
Віталій: Одним із наших принципів є людиноцентричність, human-centered-design. У радянській армії до людини не ставилися як до особистості. Це була бойова одиниця, статистика в журналі. Ми хочемо це змінити своїм прикладом. Дуже важливо донести, що людина має кваліфікацію, властивості. З нею треба працювати, її потрібно розвивати.
«У ТЦК ми прийшли з презентацією»
Чим ви займалися після початку повномасштабного вторгнення і до мобілізації?
Віталій: Ми з Юрою не воїни і не готувалися до армії. У нас було внутрішнє запитання: що ми можемо зробити? Перше — це, звичайно, убезпечити свої сім’ї. А далі почали думати: як ми можемо допомогти дизайном армії та країні.
На початку повномасштабного вторгнення були сильні проблеми з евакуацією. Цивільних людей розстрілювати. Тож ми почали розробку проєкту «Панцерник» — легкої броні для цивільних автомобілів. Уже створили концепт і прототип, на черзі були випробовування, аж тут нам прийшли повістки, і ми з Юрою долучились до Збройних сил України. Проєкт довелось відкласти.
Щодо армії — хтось має більшу сміливість, хтось меншу. Ми точно не бачили себе у війську. Чесно кажучи, до повномасштабної війни я робив усе, щоб тільки не потрапити у військо. Оскільки здобував освіту я вісім років у Львівській національній академії мистецтв, то вже за віком не підпадав під строкову службу.
І от ми з братом в ЗСУ, й перед нами постало питання, чим ми можемо бути максимально корисні війську. У навчальному центрі в нас виникла божевільна ідея — створення свого підрозділу інновацій.
Юрій: Якщо розібратися в тому, чим ми займалися все свідоме життя, то наша компетенція — це ребрендинг, оновлення компаній, що перебувають у процесі змін. Зараз ми дотичні до того, як змінюється найбільший роботодавець в Україні — ЗСУ.
Плануєте повертатися до «Панцерника»?
Віталій: Ми бачимо, що ця потреба існує. Просто не все встигаємо фізично тут виконувати, бо нам потрібно більше людей. Але це один із проєктів, який ми точно втілимо.
Юрій: Думаю, коли знайдемо правильного підрядника в цей проєкт, той «вистрелить» і дасть результати.
Що було після вашої мобілізації?
Віталій: Коли ми призвалися, то в ТЦК пішли з презентацією, що і як ми вміємо робити.
У ТЦК ти можеш говорити з людьми і розповідати, в чому ти ефективний. Поталанить там тобі чи ні — ніхто не знає, але нам пощастило.Там працюють такі ж люди, як і ми з вами, і вони розуміють, як застосувати таланти інших.
Співробітник ТЦК, який приймав мене з Юрою, скерував нас у 49-й навчальний центр розвідки, а після цього ми поїхали на навчання у Велику Британію.
Юрій: Це був курс молодого бійця з певними елементами тактичної військової розвідки. Та, яка використовується безпосередньо в бою, коли ти проходиш різні перепони.
Віталій: І саме там ми побачили військо зсередини, бо ми до того не служили і не мали жодного стосунку до армії. Зрозуміли, що можемо займатися створенням проєктів, які забезпечуватимуть ефективність навчання, інфраструктури і певних бойових напрямів.
Саме через дизайн-мислення ми зараз розбудовуємо наш підрозділ і цивільні комерційні проєкти.
Тож наш досвід зараз повноцінно працює на ефективність Збройних сил України.
Як розпочалася історія Підрозділу розвитку й інновацій озброєння?
Віталій: Підрозділ ми створили понад рік тому на базі Національної академії сухопутних військ у Львові. Поки що він не є офіційним і юридично затвердженим, але ми працюємо над його інституалізацією. В армії це нешвидкий процес.
Ідею підрозділу ми запропонували заступнику начальника академії з озброєння-начальнику озброєння, полковнику Ярославу Шуманському, аби якісніше працювати над великими проєктами. На той момент ми були під його командуванням, і він погодився.
Після цього ми почали працювати над тим, щоб залучати інших людей до розробок і пошуку рішень у бойовому, інфраструктурному та навчальному напрямках. Не в образу нікому, але люди, які вміють проєктувати ракети, можуть і копати. Втім, не всі, хто копає, можуть запускати ракети. Такі люди в нас є, але їх щодня, на жаль, стає набагато менше. Тож одна з цілей підрозділу — це зібрати тих людей, які могли би працювати мізками. Ну і руками, звісно, також.
Інша ціль — військово-цивільне партнерство. І це дуже важливо, оскільки ти не можеш все сам робити і делегуєш задачі, створюєш проєктні команди. До співпраці долучаються підприємства, вони далі йдуть на кодифікацію і отримують коди НАТО. Їхні вироби допускають до експлуатації в ЗСУ. І таким чином ті підприємства отримують бронювання своїх працівників. Відповідно вони можуть робити продукти для війська, і для підтримання роботи підприємства — вироби цивільного характеру.
Військово-цивільне партнерство — це пошук певних асиметричних рішень, саме через людей і технології ми їх пробуємо знайти. І ми це робимо зсередини. Ми залучали і Львівську національну академію мистецтв, і дизайн-бюро, які допомагали нам розвиватися. Для нас дуже важливою є міждисциплінарна взаємодія. До розробок проєктів ми залучали фотографів, відеооператорів, інші підприємства.
Що стосується організаційної складової: як відбувається робота вашого підрозділу?
Віталій: Є два шляхи. Один — коли ми самі аналізуємо проблеми, потреби, болі або бажання з погляду дизайну. Ці чотири категорії ми вивели ще під час роботи в дизайн-бюро, у цивільному житті. Вони різняться на ментальному рівні і на рівні фінансових вкладень.
В армії та сама історія. Хтось приходить до нас і озвучує свої потреби, бажання. Ми аналізуємо, наскільки системними вони є, спостерігаємо за процесами і шукаємо рішення, за допомогою яких можна задовольнити ці потреби.
Важливо, що ми шукаємо людей, які мають можливості й потужності серійно запускати проєкти, що полегшують життя військовослужбовців. Бо коли ти робиш щось у гаражі, а потім переходиш на серійне виробництво, все одно доведеться багато компонентів змінювати. І ми через це втрачаємо час. А коли ми починаємо одразу з виробництва, то всі процеси заточуємо під його лінію.
Ми завжди ставимо три запитання:
- У чому унікальність вашої розробки?
- Скільки виробів може виготовити підприємство ?
- Яка їхня вартість?
Інший шлях — це коли до нас приходять не інші військові, а самі підприємства у сфері defense-tech, яким потрібно протестувати продукти та отримати зворотний зв’язок. І ми їм в цьому допомагаємо.
Ми бачимо наш підрозділ порталом взаємодії між військовими і цивільними, розробниками і військовими, виробниками і армією.
Юрій: По суті, дуже гнучкий підхід. Ми під час навчання на курсах L-1B [фаховий курс тактичного рівня для офіцерів — Ред.] дізналися: коли командир створює концепції бою, ніхто і ніколи не знає, яка з них спрацює. Таким чином, пробуючи різні варіанти і шляхи, ми тестуємо і формуємо найефективніше рішення. Для одного проєкту вона може працювати так, для іншого — інакше. Але ці шляхи, якщо вони гнучкі, дозволяють шукати швидші рішення. Тобто не застрягати на відсутності певного компонента.
Скласти інновації в структуру
Яке місце займатиме Підрозділ розвитку та інновацій озброєння в структурі армії? Ви його офіційно оформлюєте?
Віталій: Ми над цим працюємо. Ми вибрали для себе, мабуть, найскладніший шлях. Наш підрозділ не створювався за вказівкою зверху, це була наша низова ініціатива, яку підтримав заступник начальника академії з озброєння, полковник Ярослав Шуманський, безпосередній керівник мене та Юри.
Далі ідею схвалив генерал Павло Ткачук, керівник академії. Ми показували офіцерам ідеї та прототипи рішень. Почали взаємодіяти у всіх ключових напрямках. А в академії якраз вони є: і бойові, і навчальні, і інфраструктурні. Наприклад, діє підрозділ інженерів, є інструктори з бойовим досвідом, здобутим як під час проведення ООС, так і протягом повномасштабної війни, працюють педагоги з експертизою в навчанні та методологією викладання.
У такий спосіб ми рухаємося далі, все вище, ідемо до головного керівництва. Тому що ЗСУ — це величезна корпорація. Контактуємо з Brave1. Чи буде наш підрозділ інституалізовано? Так, ми над цим працюємо. Працюємо методом демонстрації, а не філософій, листів і прохань. Ми можемо робити більше. Для цього нам треба більше людей.
Інституалізація цього підрозділу має дві цілі. Перша — це сам факт його створення. Друге — це те, щоб ми могли офіційно брати людей до себе в підрозділ. Збільшувати його, щоб створити свій штат з метою збільшення наших можливостей та пропускної здатності реалізації проєктів (системних рішень).
Чи готова Україна до таких речей? Так, тому що і в ЗСУ, і в Міноборони, і в Мінцифри — всі говорять про інновації в армії, але не кожен розуміє, як їх скласти в структуру.
Для швидшої та ефективнішої реалізації думок, ідей і планів, які ми вже маємо на цей момент, треба роту. Це орієнтовно 100-150 людей: фотографи, оператори, дизайнери, програмісти, інженери, токарі, слюсарі, гейм-дизайнери, ілюстратори, робототехніки.
Будьмо відверті — за копійки ми зараз можемо наймати крутих спеціалістів. Тому що в цивільному житті вони коштують купу грошей. У війську вони не будуть заробляти стільки. Але ці спеціалісти можуть бути мозком і всім серцем долучені до створення потужних продуктів та алгоритмів, які допомагатимуть хлопцям і дівчатам на бойових позиціях. Тому процес триває. Нам сприяють. Мабуть, треба ще трохи часу.
В Україні деякі цивільні, волонтери, навіть компанії не розуміють поняття розробок. Тому що хочуть купляти те, що вже готово. Треба розуміти, що багато чого ми отримуємо з «волонтерки», як гуманітарну допомогу. Але колись це закінчиться. І ми просто втратимо найцінніше, що в нас зараз є: життя людей, а далі і час. Ми його втратили у 2014 році, коли ігнорувалися дрони. Бо не розуміли, що це було потрібно. Тому зараз дуже важливо цей момент не проґавити і зібрати людей, які мають мозок, досвід, соціальні і репутаційні зв’язки, щоб створювати проєкти в цих трьох напрямках: освітньому, інфраструктурному і бойовому. Бо в нас ще дуже багато роботи.
Юрій: Потрібно зберегти інтелектуальний капітал, який має країна. Його правильно переформатувати і направити в потрібне русло. Бо щоб відновити капітал, який зараз втрачаємо, потрібно десятиліття. Тому що мозок — це не так, що ти їх посадив, і вони виросли. Для цього потрібно створювати дуже сильні умови. І люди, які змогли залишитися в Україні і розвивати свої продукти в тих умовах, що у нас були, — це люди з дуже великим досвідом і стресостійкістю. В Україні дуже складно було розвивати власний бізнес і продукти, які не пов’язані з «купи-продай».
Віталій: Зараз креативні хаби команди «Ланка.про» в рамках проєкту RES-POL працюють над політиками креативних індустрій. Ми як представники цієї галузі запропонували, щоб в кожному креативному хабі, у фізичному приміщенні була так звана defense-tech кімната, де люди могли б об’єднуватися — від дітей до дорослих — над розробками у військовому або оборонному напрямку. Ми вписуємо цю ідею в політики креативних хабів, щоб це було системною роботою. Бо нам потрібно над цим працювати і залучати молодь. Ми розуміємо, скільки їм було у 2014 році та в 2022 році. Люди були дітьми, а тепер вони воюють. Ця війна надовго, і нам треба виховувати розробників, дизайнерів цієї історії.
Інший приклад — це світова практика залучення університетів. Потрібно об’єднувати міждисциплінарно, наприклад, Академію мистецтв, Академію сухопутних військ, Університет імені Франка, Львівський торговельно-економічний університет, Національний лісотехнічний університет, «Львівську політехніку» для того, щоб вони починали працювати над розробкою в кожному з цих напрямів — освітньому, інфраструктурному, бойовому. Повірте, саме на міждисциплінарності і виростають унікальні ідеї. Україна про це говорила, але є різниця — говорити і робити, робити якісно і робити для галочки. Ці процеси, на жаль, в нас ще відбуваються.
В історії України були часи, коли знищувалася саме інтелігенція. І що ми потім вигрібали? Вибачте, але тупими людьми керувати набагато простіше в усіх сенсах цього слова — і в питаннях економіки, і освіти, і розвитку. Ми бачили навіть, як COVID-19 вплинув на освіту, на розвиток економіки і комунікації. Тому спілкуємося з вами, щоб залучити людей до комунікації, до співпраці. Навіть якщо ми самі не створюємо, то готові допомагати іншим: підказувати, тестувати, аналізувати, дивитися з різних боків.
На якому етапі перебуває наразі створення підрозділу розвитку та інновацій?
Віталій: Юридичні аспекти я не зможу зараз озвучувати. Точно дійшли до вищого керівництва. Я, відверто кажучи, не дуже добре знаю всі бюрократичні процеси. Але ми невпинно рухаємося далі.
Юрій: Рішення залежить не від нас. Тобто тут є багато факторів, які на це впливають. Це одна з реформ, яку потрібно ухвалити. Але вона має пройти всі інстанції, які її можуть прийняти.
Віталій: Бо ми би хотіли, щоб такого типу підрозділи могли з’являтися в різних бригадах. І таким чином працювати більш комплексно. Бо дуже багато хлопців і дівчат в жахливих умовах витворяють унікальні речі. Але ти розумієш, що коштом інших компетенцій, плюс фінансування, плюс комплексне бачення — і можна ще краще це все розвинути, на більш системному рішенні, ніж коли робиш сам. Тому ділимось цим і хотілося б, щоб потім наш прототип формування і штатного підрозділу, і системи мислення, і роботи міг множитись.
Юрій: Прецедент ми вже маємо — створення підрозділів БПЛА. Це один із таких кроків, які потрібно було зробити.
Віталій: Це новий рід військ. І зараз вони говорять про свій R&D-центр. Ми так само працюємо над R&D Сухопутних військ. Тому що в нас є Brave-1. У нас є Міноборони. А Міноборони має свій Центр інновацій. Є навіть при Генштабі R&D-центр. Це суто військова історія, що стосується озброєння. Але жодне озброєння не працює без інфраструктури і навчання.
Я наводжу дуже простий приклад. Крути. Хлопці мали мужність, сміливість, зброю. Але не приїхали боєкомплекти, зброя, поповнення. Все, Крути пропали. Тому інфраструктура — це завжди про логістику, про забезпечення на різних рівнях. І це дуже важливо. Бо раптом твій автомат перетвориться на палицю. І толку з цього всього не буде.
По суті, створення цього підрозділу — це дуже близько до R&D-центру. Тільки ми це робимо все на основі human-centered design, дизайн-мислення.
Скільки людей зараз у вашій команді?
Віталій: Є інженери, 3D-скульптор, маркетолог, проєктувальник. Але це дуже малий склад. У нас зараз відділення до 10 людей. А ми хочемо взвод і роту для того, щоб ми могли бути більш ефективними.
Юрій: Ну і більше проєктів робити. Тому що є фізичні обмеження. У нас є 24 години і один монітор. З більшою кількістю людей деякі процеси ми можемо робити паралельно. Ми можемо залучати цікаві розробки, складніші розробки. І, відповідно, це все впирається в ресурси.
Люди, які захочуть у вас працювати, можуть залишатися цивільними, чи їм потрібно буде мобілізуватися?
Віталій: Люди можуть залишатися в цивільному житті. Якщо це військовозобов’язані люди, то на них може діяти тільки закон України. Але інституалізація дозволить нам у подальшому брати цих людей до себе в підрозділ. І вони зможуть продовжити з нами співпрацю, але вже зсередини.
Наразі є люди, які приходять до нас і залишаються в цивільному житті. Ніхто не боїться. Ми взаємодіємо і працюємо над тим, щоб мати офіційні шляхи залучення таких людей. Думаю, ви чули про Lobby X. Ми з Владом Грєзєвим [засновник Lobby X — Ред.] вже знайомі, комунікуємо. І, дай Бог, з’являться на платформі з пошуку роботи Lobby X вакансії до нас у підрозділ. І ми офіційно могли б брати на службу в Збройні сили. Бо насправді дехто каже: «Я вже готовий йти, можна до вас?». Де-факто наш підрозділ є, а де-юре ми в процесі формування.
Опишіть структуру вашого підрозділу. Якою ви її бачите?
Віталій: Штатна структура буде більше нагадувати компанію, ніж суто військовий підрозділ. Але ми все-таки у війську. У нас є керівник підрозділу, керівники освітніх напрямів. Будуть відділи аналітики, розробки, проєктування, прототипування, фандрейзингу, операційний відділ (забезпечуватиме внутрішню життєдіяльність підрозділу), тестування, піару та комунікацій.
Юрій: У нас не може бути структури як у стандартного підрозділу. Ми працюємо з прототипуванням, винаходами і технологіями, тому він більше нагадує гнучку структуру стартапу, де ми формуємо можливість для цих помилок. Якщо зробити жорстку структуру, яка не буде мати цієї гнучкості, — не зможемо нічого розробити, адже від нас будуть вимагати, щоб кожен прототип зразу працював, але так не буває в реальному житті. Якщо ми візьмемо будь-яку компанію чи стартап, перший прототип у них ніколи не працює. Знаючи ці моменти, ми формуємо структуру, аби мати змогу змінювати певні компоненти, якщо вони не будуть працювати, поки не досягнемо результату.
Ми маємо вирішити проблему, а не тільки зробити креслення чи шматок якогось заліза.
Віталій: Для нас, українців, це глобальна ментальна проблема — помилятись. Всі бояться помилятись, бо Радянський Союз виховував так, що за помилки ти будеш покараний. Права на помилку не може бути в замкнутій структурі.
Чи ми маємо право на помилку зараз? Мабуть, ні, бо треба все робити швидко і якісно. Але цей процес відбуватиметься в будь-якому випадку, і це нормально. Важливо це прийняти: не помиляється той, хто нічого не робить. Ми робимо все зі свого боку для того, щоб мінімізувати цей момент помилки.
Юрій: Візьмемо недалекий приклад — запуск ракети в космос. Скільки разів вони вибухають, падають — і нічого. Їх продовжують запускати. Така можливість має бути.
Ризики
Є така проблема як витік інформації. Ви будете залучати до робіт в підрозділі, зокрема цивільних людей. Чи не загрожує це вашій безпеці, а також безпеці підрозділів, які будуть запитувати ті чи інші винаходи?
Віталій: Ми ж дорослі люди і розуміємо ці речі. Є обмеження інформації. Є відповідальність за отримання, володіння і розповсюдження інформації. Треба розуміти, що розробки — це завжди межа таємничості і відкритості. Чи ми можемо все передбачити? Звичайно, що будемо передбачати, але, мабуть, точно не все. Чи може хтось нас зрадити? Та купу разів українців зраджували. Чи цивільні люди готові нас здавати? Хтось готовий, хтось — ні. Але все одно це ми робимо відбір, спілкуємося з людьми, перевіряємо і контролюємо.
Юрій: Ми залучаємо цивільних у конкретні проєкти. Тобто до решти вони не мають доступу, а ми можемо чітко відслідкувати, у якому проєкті відбувається витік інформації. І це не означає, що він одразу автоматично поширюється на інший. Тобто в нас є локалізація людей по кожному з проєктів.
Віталій: Один із наших проєктів «сплив» у російському інтернеті. І «сплив» так, що ми не зрозуміли — звідки, хто мав ці зображення, адже внутрішньо тільки ми його мали. А виявилося, що патентне бюро має його публікувати. Це нормальна діяльність патентного бюро, в рамках закону. Слава Богу, там нічого такого не відбулося, але інформація спливає.Тобто тут питання не тільки в нас, а в загальній структурі держави. Якщо це військові розробки, патенти, чи мають вони оприлюднюватися в цей період? Можливо, потрібно сформувати інші правові процедури?
Юрій: Інформація одразу потрапила в різні пабліки, і на певному рівні це допомогло зробити комплекс більш розкрученим. З одного боку, це позитивний вплив, бо люди дізналися про проєкт. Але з іншого боку, це є певна небезпека, якщо буде щось складніше. Тут потрібно працювати, щоб держава запроваджувала механізми, які будуть обмежувати певні дії та давати захист підприємству.
Це теж один із процесів, над яким треба працювати. Але коли створюються прецеденти, тоді і створюються зміни, рухи. А коли нічого не відбувається, то воно все застигає.
Віталій: Ми в підрозділі маємо ідеї про цифрову і фізичну безпеку підприємств, які розробляють ці речі або долучені до цього. Це заїзди, виїзди, розміщення і все решта. Але ми не встигаємо, тому шукаємо людей до співпраці.
Далі — перевірка внутрішніх працівників. У нас роботи дуже багато, і невідомо скільки ще будемо у війську. Тому намагаємося зараз робити все, що від нас залежить.
